36068 (587908), страница 11
Текст из файла (страница 11)
Отже, козацька старшина, крім політичної влади, володіла ще й основними матеріальними благами.
Українська шляхта (переважно дрібна і середня). Її правове становище визначалося як актами попереднього періоду (Речі Посполитої), так і гетьманськими універсалами. Шляхта не тільки зберегла власні землі, а й розширила своє землеволодіння за рахунок гетьманських пожалувань за допомогу повсталим. Інтереси козацької старшини й української шляхти збігалися.
Верхівка православного духовенства. У ході війни права православної церкви були відновлені. Гетьман своїми універсалами підтвердив привілеї і права церкви. Вона не сплачувала податків, отримувала нові землі (за рахунок колишніх католицьких монастирів), її представники підлягали становому (церковному) суду. Майнові й особисті інтереси, життя і честь духовенства захищалися так, як і шляхти. Статус церковних і монастирських селян суттєво не змінився. Вони, як і раніше, виконували натуральні повинності, сплачували податки і не могли переходити до козацького стану.
Залежні верстви
Рядові козаки – особисто вільні люди, які обслуговували реєстрове козацтво, мали право переходити в інші стани, змінити місце проживання, користуватися землею, звільнялися від загальних податків і повинностей. Головний обов’язок – служба у війську, за що отримували землю, привілеї на торгівлю, могли виробляти горілку, але для власного споживання.
Селяни. Поділялися на 2 категорії:
Державні – селяни, які жили на колишніх магнатських і польсько-шляхетських землях. Вони визнавалися вільними. Могли переселятися з місця на місце. Виконували певні повинності і виплати на користь війська Запорозького (забезпечення провізією, транспортом, надання постою). Прирівнювалися у правах з міщанами.
Панські – селяни, які проживали на землях української шляхти і церкви. Виконували більше повинностей, ніж державні селяни. Вони також мали право переходити до козацького стану. Спочатку панщина фактично була ліквідована, але згодом селян залучали до панщини 1-2 дні на тиждень.
Селяни могли продавати і купувати землю, дарувати її, передавати у спадщину. Серед них були як багаті, що використовували найманих робітників, так і бідні.
Міщани. Усі мешканці міст визнавалися вільними, мали право переходу до козацтва, займатися ремеслами, промислами, торгівлею.
Населення міст було неоднорідним. Тут жили козаки, що користувалися привілеями, купці, які перебували у привілейованому становищі, ремісники і дрібні торговці, об’єднані у цехи, міська біднота, міщани, що займалися сільським господарством. Міщани виконували різні повинності, платили податок, мостові і ярмаркові збори, забезпечували військові постої, утримували міську адміністрацію.
Міста, які отримували Магдебурзьке право гетьманським універсалом, називалися ратушними. Проте козацька (полкова) старшина намагалася втручатися у справи міста.
За Зборівським договором влада гетьмана поширювалася на Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводства, Білоцерківським – лише на Київське воєводство. У 1649 р. запроваджено новий адміністративно-територіальний устрій. Територія поділялася на полки (їх кількість коливалася від 16 до 20) та сотні (до 300), які включали усе населення, що проживало в їх межах. На момент укладання Переяславської угоди (1654 р.) територія звільненої України охоплювала Лівобережжя, Правобережжя (без Волині і Східної Галичини) і значну частину Півдня.
Військова рада – вищий орган влади, який виконував адміністративні, законодавчі, управлінські, судові функції. До його компетенції належали найважливіші питання внутрішньої і зовнішньої політики, обрання гетьмана і генерального уряду, здійснення правосуддя, встановлення дипломатичних відносин. У раді могли брати участь усі козаки. Проте поступово роль Військової ради знижується, і, навпаки, зростає роль Ради генеральної старшини.
Центральним органом управління був Генеральний уряд – постійно діючий орган влади, що обирався Військовою радою і виконував функції вищого розпорядчого, виконавчого і судового органу. Очолював уряд гетьман, який обирався на довічний термін. Генеральні старшини виконували функції міністрів.
Рада генеральної старшини. До її складу входили:
гетьман – глава держави, керівник уряду, законодавець, верховний головнокомандувач; суддя;
генеральна старшина: генеральний писар, що керував канцелярією і займався зовнішньою політикою; генеральні обозний, осавул, хорунжий відали військовими справами; генеральний суддя – вища судова й апеляційна інстанція для полкових і сотенних судів; генеральний підскарбій займався фінансовими справами; генеральний бунчужний охороняв військові і державні клейноди, виконував доручення гетьмана.
Місцевими органами влади були:
полковий уряд у складі полковника і полкової ради (полкові обозний, писар, суддя, осавул, хорунжий). Він здійснював управління полком. Полковнику і полковій старшині належала вся військова, судова й адміністративна влада на території полку;
сотенний уряд у складі сотника і сотенної ради (осавул, писар, суддя, хорунжий). Компетенція цього органу влади була подібною до компетенції полкового уряду, проте лише на території сотні. Помічниками сотника були городовий, сотенний і курінний отамани.
У великих містах управління здійснювали магістрати, у невеликих, що користувалися Магдебурзьким правом, – ратуші, звичайних містах – городові отамани, селах – сільські отамани (війти).
Військо мало струнку організацію. Полки, що нараховували від 5 до 20 тис. козаків, поділялися на сотні по 200-250 козаків у кожній, а ті, у свою чергу, складалися із десятків або куренів по 10-30 козаків у кожному.
Наявність власної правової системи можна також розглядати як ознаку держави.
Внаслідок національно-визвольної боротьби 1648-
1654 рр. відбулися зміни у правовій системі.
Одні джерела права припинили свою дію (“Устава на волоки” 1557 р., “Ординація війська Запорозького” 1638 р., королівські та сеймові конституції), інші – залишалися чинними.
Джерела права
Звичаєве козацьке право. Це неписані “права і звичаї” Війська Запорізького, якими регулювалися порядок устрою війська, формування військово-адміністративної влади, судовий процес, визначалося правове положення окремих станів.
Магдебурзьке право діяло у великих містах, які користувалися ним здавна. Універсалами гетьмана таке право надавалося іншим містам.
Литовський статут 1588 р., окрім розділів і артикулів щодо створення шляхетських судів.
Гетьманські універсали. Ними регулювалися питання про розподіл землеволодінь; підтвердження права власності на маєтки і встановлення податків і повинностей; призначення на посади.
Міжнародні угоди. Вони укладалися гетьманом з главами сусідніх держав. Так, Зборівським договором 1649 р. визначалися територія поширення влади гетьмана, кількість війська, привілеї і вольності козацтва, статус православної церкви. Такі ж питання регулювалися Білоцерківським договором 1651 р. Московський договір 1654 р. між Військом Запорозьким на чолі з гетьманом Б.Хмельницьким і московським царем Олексієм Михайловичем складався з Березневих статей (23 пункти) Б.Хмельницького, що мали конституційний характер, і 3 жалуваних грамот царя (про прийом України до складу Московської держави, збереження прав за гетьманом Б.Хмельницьким і Військом Запорозьким та передачу Чигиринського староства на гетьманську булаву).
Ці договори є свідченням того, що Україна була суб’єктом міжнародного права.
Галузі права
У цивільному праві з’явилися норми, які регулювали нові форми земельної власності – рангові землі і рангові маєтності, що надавалися козацькій старшині за службу. Гетьманські укази визначали правовий статус цих земель.
У кримінальному праві припиняли дію норми, що стосувалися злочинів проти короля, польської шляхти, католицької церкви. Впроваджувалися нові норми, наприклад, покарання за зраду українського народу, ненадання допомоги у битві, невиконання вимог військової адміністрації, нанесення шкоди козацькій старшині і православному духовенству. Злочин – це порушення козацького права. Спостерігався поступовий перехід від норм звичаєвого права до норм, створених державою.
В цілому, у 1648-1654 рр. правова система суттєвих змін не зазнала.
У 1648-1654 рр. була здійснена спроба розмежувати судові й адміністративні органи. Проте повного розподілу не відбулося. Були створені генеральний, полковий, сотенний суди.
Генеральний суд, до складу якого входило 2 генеральних судді, був апеляційною інстанцією для полкових і сотенних судів.
Вища судова влада належала гетьману. Він затверджував рішення Генерального і полкових судів у важливих справах, особливо вироки щодо смертної кари. Для перевірки скарг на дії суддів гетьман надсилав на місця представників старшини. Роль вищих судових органів виконувала також старшинська рада.
Полкові і сотенні суди поширювали свою юрисдикцію на все населення, що проживало на території полку чи сотні. Вони виконували функції колишніх гродських судів.
Існували і шляхетські суди, що діяли згідно з пунктами Зборівської угоди. Проте поступово їх повноваження переходили до полкових і сотенних судів.
У містах з Магдебурзьким правом діяли виборні міщанами суди, проте в їх діяльність втручалися полкові і сотенні суди. У ратушних містах судочинство здійснювали виборні отамани та міські старшини. У селах суддями виступали війти і сільські отамани.
Б.Хмельницький запровадив суди для іноземців. Так, греки м.Ніжина отримали право мати власний суд.
Православна церква мала власні суди, проте вони розглядали лише внутрішні справи духовенства.
Продовжували діяти цехові і ярмаркові суди.
Судовий процес у судах різного рівня ґрунтувався на нормах звичаєвого права. Судові рішення можна було оскаржити у вищих інстанціях. За докази в суді правили визнання сторін, показання свідків, різноманітні письмові документи тощо. Допускалося оскарження рішень і вироків до вищих судових інстанцій. Проте якщо злочин вчинено під час воєнних дій, то винесений вирок оскарженню не підлягав.
Отже, період 1648-1654 рр. – це початок третього етапу формування української державності. Основою української державності стала республіканська форма правління. Значні зміни відбулися у суспільному ладі України. Український народ здобув національну й особисту волю. Була створена своєрідна правова система, що ґрунтувалася переважно на звичаєвому козацькому праві та гетьманських універсалах. Сформувалась і власна судова система. Цей період завершився входженням України під протекторат Московської держави. Був укладений договір, в якому Україна фігурувала як самостійна держава.
Суспільно-політичний лад козацько-гетьманської держави (друга половина ХVІІ – ХVІІІ cт.)
У середині ХVІІ ст. утворилася самостійна козацько-гетьманська держава, яка 1654 р. уклала з Московською державою договір про приєднання України до Москви на правах автономії (протекторату чи військового союзу). Не торкаючись оцінки цього договору, зазначимо, що Москва, укладаючи договір 1654 р, визнавала Україну самостійною державою.
Україна у складі Московської держави отримала особливий юридичний статус, який з деякими змінами зберігався близько 150 років. Проте на противагу періоду 1648-1654 рр., коли еволюція державності йшла по висхідній лінії, у другій половині ХVІІ - ХVІІІ ст. національна держава існувала, проте її розвиток мав скоріше регресивний характер. Саме тоді розпочалося поступове обмеження, а потім і ліквідація автономії України.
Державотворчий досвід ХVІІ-ХVІІІ ст. сприяв формуванню ідеї державної незалежності України.
У цей період більшість українських земель стали складовою частиною Росії:
Лівобережна Україна остаточно була визнана територією Росії за Андрусівським договором 1667 р. і Вічним миром 1686 р. з Річчю Посполитою та Константинопольським договором 1710 р. з Туреччиною.
Більша частина Південної України увійшла до складу Росії за Кючюк-Кайнарджійським договором 1774 р. (землі між Бугом і Дніпром, фортеці Азов, Керч, Єнікале, Кінбурн), а Кримське ханство стало васалом Російської імперії. 1783 р. російська імператриця Катерина ІІ проголосила Крим територією Росії. За Ясським договором 1791 р. були приєднані землі між Бугом і Дністром.
Правобережна Україна опинилася у складі Російської імперії внаслідок поділів Польщі. 1793 р. були приєднані Київщина, Поділля, Брацлавщина, Східна Волинь, 1795 р. – Західна Волинь.
Східна Галичина, Закарпаття, Північна Буковина перебували у складі Австрійської імперії.
Внаслідок Національної революції (Визвольної війни) середини XVII ст. відбулися суттєві зміни у соціальній структурі. Проте, незважаючи на зникнення одних соціальних груп і виникнення інших, в Україні зберігся феодальний лад і його головний елемент – феодальна земельна власність.
За формально-юридичною ознакою населення поділялося на 5 станів, в середині яких існувало соціальне розшарування. Одні групи мали різноманітні права і привілеї, інші їх не мали.
Правове становище станів визначалося Березневими статтями Б.Хмельницького, царськими жалуваними грамотами, гетьманськими універсалами, декретами і рішеннями Ради генеральної старшини.
Існували такі соціальні групи:
Козацька старшина. Вона поділялася на такі категорії:
Знатне військове товариство, до якого належала генеральна старшина (обозний, осавули, судді, писар, хорунжий, бунчужний, підскарбій) і бунчукові товариші (частина козацької старшини, яка не обіймала військово-адміністративні посади і перебувала у резерві. За субординацією вони йшли першими після полковників, підпорядковувалися гетьману і перебували під головним знаком бунчуковим).
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
