31651 (587297), страница 4

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 4)

Особливим видом СЭЗ є оффшорні центри, т. з. «Податкові гавані». У них концентрується банківський, страховий бізнес, через них здійснюються експортно-імпортні операції, операції з нерухомістю, трастова і консалтингова діяльність. Центри залучають клієнтів сприятливим валютно-фінансовим режимом, високим рівнем банківської і комерційної таємниці, пільговим податковим і зовнішньоторгівельним законодавством.

За ступенем інтегрування у світову і національну економіку можна виділити 2 типи ВЕЗ: екстравертивний – анклавний характер, що орієнтований на зовнішній ринок і интравертивний – інтегрований у національну економіку.

Екстравертивний характер мають більшість ВЕЗ у нових індустріальних країнах Азії, в окремих країнах Центральної Америки і Карибського басейну. Підприємства, розташовані в таких зонах, вивозять, як правило, від 75 до 90% виробленої продукції.

Специфіка підприємств в анклавних зонах – збірнний характер виробництва, заснований на імпортних матеріалах, компонентах, напівфабрикатах і деталях. У таких зонах створюють свої філії і дочірні компанії транснаціональні корпорації для створення продукції з більш низькими витратами.

Анклавні зони істотно розрізняються за принципами організації. У сучасному світовому господарстві можна виділити 3 основних типи таких зон.

До першого можна віднести зони, що охоплюють території окремих підприємств, на які поширюється пільговий податковий і митний режим. Такі зони широко розповсюджені в Мексиці, де функціонують так звані «макиладорас» - експортні підприємства, розташовані уздовж кордону США. За такими ж принципами створюються експортно-виробничі зони в Угорщині.

До другого напрямку можна віднести невеликі індустріальні анклави, що являють собою замкнуті ділянки від декількох десятків до декількох сотень гектарів. Вони широко поширені в нових індустріальних країнах, а також в окремих індустріально розвинутих країнах, наприклад, в Ірландії.

Принципова відмінність третього напрямку в організації зон анклавного типу – широке територіальне охоплення багатьох районів і міст країни. Такий принцип характерний для організації експортно-виробничих зон у Китаї, а також у малих країнах – Шрі-Ланці, Маврикії та ін.

Для інтравертних експортно-виробничих зон інтегрованого типу найбільш важливою характерною рисою є тісні економічні зв'язки з внутрішніми районами країни. Крім проблем, пов'язаних з розвитком експортного потенціалу, ці зони вирішують задачі підвищення технологічного рівня місцевої промисловості, якості і конкурентноспроможності товарів, що випускаються. Вони орієнтовані не на імпорт проміжних товарів, а на використання національних матеріалів, компонентів і напівфабрикатів.

Найбільш яскравим представником цього типу експортно-виробничих зон є вільна зона Мануас у Бразилії. У відмінності від мексиканських «макиладорас» бразильські підприємства мають значно більш високу частку національних компонентів у своїй готовій продукції (по телевізорах – 90%, електронно-обчислюванним машинам – 70%, настільним калькуляторам – 65%, відеокасетам – 40%, програвачами компакт-дисків – 35%). З зони Мануас на початку 90х рр. на експорт поставлялося лише 5-10% продукції, що випускається.

До інтегрованого типу експортно-виробничих зон можна віднести й американські зовнішньоторговельні зони. Зокрема, наприкінці 30х р. 78% усіх постачань сировини, напівфабрикатів, компонентів і матеріалів здійснювалося з внутрішніх районів США, у свою чергу, 88% виробленої в таких зонах готової продукції йшло на внутрішній ринок країни.

В даний час у Китаї розглядається концепція більш тісної інтеграції експортно-виробничих зон у національну економіку.

Класифікація по галузевій ознаці ускладнена тим, що, як правило, у експортно-виробничих зонах розміщуються підприємства різних галузей. Але існує і визначена спеціалізація на одній чи декількох галузях промисловості.

У Південній Кореї промислова зона в м. Куми спеціалізується на випуску електронних і електротехнічних виробів, у м. Чханвоне – на виробництві машинобудівної продукції, зона в м. Ечхоне – на випуску нафтохімічної продукції.

Експортно-виробничі зони на о. Маврикій, у Шрі-Ланці, Єгипті і Домініканській республіці спеціалізуються на випуску й експорті одягу, текстильних виробів, взуття.

Одна з найбільших зон у Малайзии, розташована на о. Пинанг, є найбільшим у країні центром по випуску електронних компонентів, електронно-обчислювальної техніки і побутової електронної апаратури. Фахівці називають о.Пинанг «силіконовим островом». Таку ж спеціалізацію має індійська зона «Санта-Круз электронікс експорт процессінг зоун».

В Ізраїлі одна з вільних торгових зон, розташована недалеко від Тель-Авіва, де знаходиться алмазна біржа країни, спеціалізується винятково на частковій переробці і продажу алмазів.

До зон з яскраво вираженою галузевою спеціалізацією можна віднести торгові зони, оффшорні, туристичні і рекреаційні зони.

Галузева спеціалізація характерна не тільки для експортно-виробничих зон, але і для науково-виробничих парків. Основні галузі їхньої спеціалізації – мікроелектроніка, інформатика, біотехнологія, генна інженерія. Зокрема, у Гонконгові 2 парки спеціалізуються на розробці нових поколінь електронної й електротехнічної продукції.

У той же час існують і нетрадиційні підходи до галузевої спеціалізації науково-виробничих парків. Так, наприклад, у Сінгапурі в середині дев'яностих років було створено 10 агропромислових парків з метою розробки принципово нових технологій вирощування овочів і фруктів, розведення риби і використання морепродуктов.

При відносній універсальності деяка специфіка присуща й оффшорним центрам. Зокрема, центри, що спеціалізуються на банківській діяльності, реєструються у Швейцарії, Люксембурзі, Гонконгові, Сінгапуру, Бахрейну і на Каймановых островах. Оффшорні холдингові компанії домінують у Швейцарії і Ліхтенштейну. Страхові фірми надають перевагу Бермудським островам, островам Мен, Гернси, Теркс, Кайкос і ін. Оффшорні морські компанії воліють реєструватися в Ліберії, Панамі, Белізу, Гибралтару.

По характері власності ВЕЗ можна розділити на державні, приватні і змішані. Найбільш розповсюджений у світовій практиці змішаний тип власності, де поряд з державною є і приватна власність.

Виходячи з процесу еволюції форм ВЕЗ виділяються 4 покоління. До ВЕЗ першого покоління можна віднести зони вільної торгівлі, другого – експортно-виробничі, третього – технопарки, технополисы, оффшорні центри, четвертого покоління – еколого-економічні регіони й вузкоспеціалізовані зони.

3.2. Уроки світового досвіду функціонування та організації вільних економічних зон.

Той факт, що вільні економічні зони в новоутворених незалежних державах, можливо, будуть дуже відрізнятися від більш класичних експортних промислових зон, які діють в інших країнах, не означає, що їм немає чого повчитися на прикладах інших. Не заглиблюючись у детальні приклади, можна було б на даному етапі відзначити деякий зарубіжний досвід, який міг би дати корисні уроки плановим органам та органам управління вільними економічними зонами.

Перший урок стосується ролі місцевої влади у плануванні, проектуванні та функціонуванні таких зон. В нових економічних умовах більшість ініціатив щодо створення ВЕЗ буде йти від місцевих, а не від центральних органів влади. Це ляже значним тягарем на міс­цеву владу: вона зіткнеться не тільки зі складним завданням планування, рекламування і управління зоною, а й з більш важливим завданням побудови нових видів зв'язків із зовнішнім світом. У більшості країн такі завдання звичайно вирішуються центральною адміністрацією (наприклад, Міністерством промисловості, Міністерством планування, Міністерством фінансів), що добре пристосована до управління вели­кими проектами і розвитку зовнішньоекономічних зв'язків. І навпаки, місцеві органи влади, скоріш за все, майже зовсім не знайомі з такими проблемами. На цій стадії для місцевих організацій було б дуже корисно ретельно вивчити, яким чи­ном органи місцевої влади у країнах, де центральний уряд не займається проблемами експортних промислових зон, набу­ли досвіду управління зонами і навчилися ефективно керу­вати ними та успішно розвивати їхні зв'язки з зовнішнім сві­том.

У цьому відношенні найбільш доречним для наслідування є досвід двох країн — Малайзії та Шрі-Ланки. У Малайзії експортні промислові зони створювалися окремими штатами (наприклад, такими як Пенанг, Негрі Сембілан, Селангор, Малакка, Джохор), а не федеральним урядом. У Шрі Ланці основною зоною (яка нині розширюється) керує міська рада Великого Коломбо, а не центральний уряд. Вражаючі резуль­тати розвитку експортних промислових зон у цих двох країнах, зокрема, свідчать, що керівництво на місцевому або штатному рівні та стимулювання розвитку таких зон може бути дуже ефективним і, всупереч сподіванням, така практика не обов'яз­ково буде суперечити чи негативно впливати на макроекономічну чи торговельну політику приймаючої країни. У Ма­лайзії такий федеративний вид організації експортних промислових зон сприяв здоровій конкуренції між зонами різних федеральних штатів. Ця внутрішня конкуренція непря­мим шляхом допомогла малайзійським зонам стати групою утворень, що більш конкурентоспроможні на світовому ринку, і хоча вона могла привести до непотрібного дублювання, во­на стала значним фактором створення нових галузей у менш розвинутих штатах федерації. Приклад Шрі-Ланки показує, що міська рада може бути хорошим інструментом розвитку і управління зоною, але цей успіх породжує й свої проблеми: потенціал та розміри зони Коломбо такі, що існує велика спо­куса (зважаючи на нинішні плани) поширити процес інду­стріалізації зони на інші райони країни через керівництво зони Коломбо, а не муніципалітети інших великих міст країни. Цей процес може викликати делікатні політичні про­блеми на місцевому та регіональному рівні.

Другим важливим предметним уроком для нашої країни є шлях, на якому деякі експортні промислові зони поступово перетворилися на імпортні промислові зони. Найпершим при­кладом цього стала вільна зона Манаус у Бразілії, продукція якої зараз майже повністю поглинається бразільським рин­ком, однак існує і кілька інших прикладів менш радикально­го переходу від переробки експорту до переробки імпорту (в тому числі в Китаї, Мексіці та на Барбадосі). Оскільки вільні економічні зони з самого початку плануються як один з інструментів, призначених для задоволення потреб внут­рішнього ринку, повчально буде дізнатися, чому і яким чином так багато експортних промислових зон посту­пово перетворювалися на імпортні промислові зони. Чітке розуміння цього переходу дозволило б проектантам вільних економічних зон включити цю функцію переробки імпорту до своїх початкових планів і досягти цього більш послідовно та ефективно, ніж це було в інших країнах. Це допомогло б уникнути деяких недоліків, які часто супроводжують незапланований та неконтрольований перехід до переробки імпорту. 0дним з них є намагання фірм експортної промислової зони використовувати внутрішній ринок як поле демпінгу для товарів, які не відповідають стандартам і не­придатні для реалізації на більш вимогливих зовнішніх рин­ках. Ще одним недоліком є неспроможність приймаючої країни використовувати право доступу до внутрішнього рин­ку як стимул для залучення нових зарубіжних інвесторів або як інструмент політики заохочення нинішніх інвесторів збільшувати свої зворотні зв'язки з місцевою економікою. Не­обхідно також відзначити, що ретельне довгострокове плану­вання доступу фірм експортної промислової зони до внут­рішнього ринку є корисним інструментом технічної політики приймаючої країни. Поступово відкриваючи двері внутрішнього ринку для фірм експортних промислових зон (як це робила Японія для імпорту і зарубіжних інвестицій у 50-і — 60-і роки), приймаюча країна може стимулювати вітчизняні фірми до підвищення свого технічного рівня, все більшою мірою піддаючи їх контрольованим видам конкуренції.

Третім цікавим уроком моделі індустріалізації експортної промислової зони, що заслуговує на детальний аналіз з боку проектантів вільних економічних зон, є засоби, якими деякі експортні промислові зони змогли залучити такі галузі важ­кої промисловості, які звичайно не характерні для таких зон. Переважну більшість галузей експортних промислових зон всього світу становлять галузі легкої промисловості, що ви­магають відносно менших капіталовкладень (в тому числі текстильна та швейна, виробництво побутової електроніки, не­складної побутової техніки, спортивних товарів, пластмас, меб­лів, продовольчих товарів та напоїв). Деякі експортні про­мислові зони слідували іншій моделі розвитку і розмістили у себе основні галузі важкої промисловості. Так було у експорт­ній промисловій зоні Трінідаду і Тобаго, де домінують наф­топереробка та виробництво нафтопродуктів. Те ж можна сказати і про зону в Гані, де основною галуззю є переробка бокситів у алюміній, а також про зону Об'єднаних Арабських Еміратів, де діють багато хімічних, нафтохімічних та автомобілебудівних фірм, яких звичайно немає у більш типо­вих експортних промислових зонах. Враховуючи те, що у ряді країн планується створити велику кількість експортних про­мислових зон, а також необхідність стимулювати експорт та ресурсні і технічні можливості країни у секторах важкої інду­стрії, цілком можливо, щоб деякі заплановані зони містили компоненти важкої промисловості. У цьому відношенні до­свід таких країн, як Трінідад і Тобаго чи Об'єднані Арабські Емірати, має безпосереднє значення, тим більше, що важка промисловість у експортних промислових зонах цих двох країн технічно дуже досконала і в екологічному відношенні набагато сучасніша, ніж традиційні галузі, що забруднюють навколишнє середовище, які звичайно можна знайти в інших місцях.

Поява галузей важкої промисловості у експортних промислових зонах пов'язана з базою природних ресурсів приймаючої країни (боксити у Гані, нафта у Трінідаді і Тобаго, природний газ у Еміратах), і можна сказати, що політика цих трьох країн була націлена не стільки на залучення до зони важкої промисловості, скільки на створення зони навколо уже існуючих підприємств важкої промисловості. Це, мабуть, вір­но стосовно Гани, Трінідада і Тобаго, але приклад Об'єдна­них Арабських Еміратів свідчить про досить цікаву еволю­цію. До існуючих галузей, пов'язаних з переробкою газу і нафти, додалося кілька галузей важкої промисловості у інших секторах, що, мабуть, свідчить про наявність «культури важ­кої промисловості», яка дуже відрізняється від «культури лег­кої промисловості» більш класичних експортних промисло­вих зон.

Приклади Об'єднаних Арабських Еміратів, Гани та Трі­нідаду і Тобаго стосуються ще однієї ширшої проблеми, що мас велике значення, а саме розвитку нових галузей, що базуються на природних ресурсах приймаючої країни. Однією з рис моделі промислового розвитку експортної промислової зони є те, що фірми у таких зонах звичайно використовують мало місцевих ресурсів. Ця слабкість зворотних зв'язків фірм зони з приймаючою країною зумовлена анклавним статусом зон, але у багатьох випадках вона пов'язана також з самою природою галузей, що діють в зонах, а також внаслідок від­носної недорозвиненості потенційних місцевих галузей по­стачання. Нарощування зворотних зв'язків фірм вільної екокомічної зони з місцевими постачальниками сировини є першочерговим завданням не тільки через величезні природні ресурси країни (які потенційно дуже привабливі для зарубіжних інвесторів), але й через настійну необхідність знайти певну форму місцевого зустрічного фінансування відносно інвес­тицій іноземних фірм, які, можливо, діятимуть в зонах.

Характеристики

Список файлов ВКР