29481 (587051), страница 8
Текст из файла (страница 8)
З цього впливає, що існує не тільки нормативний, а й соціальний підхід до розуміння права, за яким право — це не тільки норми права (закони тощо), а й суспільна та індивідуальна правосвідомість, не тільки система норм законодавчих актів і правосвідомість суспільства, а й реальні правовідносини. Як складне суспільне явище право відображає дуже складні економічні, політичні та інші соціальні відносини. Право і законодавство повинні відображати економічні, політичні закономірності розвитку суспільства, лише тоді закони матимуть правовий характер [15].
З урахуванням цих концепцій В. Котюк розглядає право як систему або сукупність формально виражених норм (правил поведінки), які відображають і регулюють найбільш важливі економічні, політичні та інші соціальні відносини (закономірності розвитку), встановлені або санкціоновані державою, мають загальнообов’язковий характер, виражають міру справедливості, рівноправності, свободи і відповідальності учасників суспільних відносин, охороняються державною владою від порушень, закріплюють юридичні права та обов’язки суб’єктів правовідносин, охороняють соціальні цінності суспільства, держави і громадян і спрямовані на розвиток демократії, зміцнення законності та правопорядку.
У демократичній правовій державі, якою стає Україна і правова система якої належить до сім’ї європейської (континентальної) правової системи, принцип верховенства права діалектично поєднується із принципом верховенства закону. Це поєднання полягає у тому, що принцип верховенства закону однаковою мірою поширюється як на правотворчу (законотворчу), так і на правозастосувальну діяльність, а принцип верховенства права адресовано, головним чином, до законодавця. Правозастосовні ж органи мають можливість користуватись цим принципом тоді, коли вони застосовують відносно визначені за змістом (зокрема, оціночні) норми, які дають можливість обрати за власним розсудом — в межах норми — той чи інший варіант рішення.
Конституція набуває верховенства в правовій системі внаслідок багатьох чинників. Вона є насамперед установчим актом, який, якщо конституція не є фіктивною чи номіналістичною, характеризується високим рівнем легітимності. Конституція регулює найбільш фундаментальні відносини у суспільстві: закріплює основи соціально-економічного ладу, відносини влади, права й свободи особи. Внаслідок цього факту норми Конституції набувають значення первинності в системі законодавства.
Конституція як основний Закон закладає базу для визнання принципу верховенства закону в правовій системі. Цей принцип полягає у тому, що закон має перевагу над рішеннями виконавчої влади, яка має керуватись законом у своїх діях, не може втручатись в сферу законодавчого регулювання, сферу громадських прав, не маючи на те особливих повноважень. Закон має перевагу й над рішеннями органів правосуддя, які повинні поважати і дотримуватись законів.
Принцип верховенства права не означає відмови від виконання вимог закону. Посилання на право не може слугувати причиною відмови з боку судових органів, органів виконавчої влади застосувати Конституцію чи той або інший закон, адже одночасно діє й принцип верховенства Конституції та закону України. навіть у разі, якщо закон недосконалий, це не може бути підставою для відмови від його використання [16].
Ієрархічне співвідношення видів нормативних актів є одним з засобів забезпечення законності. Верховенство закону є найважливішим елементом ієрархічної побудови системи джерел права. Верховенство закону як нормативного акту, що приймається представницьким органом державної влади чи всенародним голосуванням (референдумом), є разом з цим і ознакою демократизму політичної системи.
Саме поняття “верховенство закону” складається з ряду елементів, що визначають якість закону як вищого по своєї юридичної силі нормативного акту.
Насамперед, Конституція України визначає виключність прийняття законів вищим органом державної влади — Верховною Радою або же в результаті всенародного голосування (референдуму).
Конституція не визначає в категоричній та вичерпної формі, які загальні відносини повинні обов’язково регулюватися тільки законом. Разом з цим окремі конституційні положення дозволяють нам стверджувати, що правове регулювання певних суспільних відносин можливе лише в формі закону. Наприклад, карна відповідальність може бути встановлена тільки законом. Жодна людина не може бути признана винною в здійсненні злочину, а також біти наданим карному покаранню інакше як по вироку суду та у відповідності із законом.
Вища юридична система закону відображена в пріоритеті закону над усіма актами органів державного управління. При цьому поняттю пріоритету закону відповідає поняття підзаконності нормативних актів органів управління та місцевих органів державної влади і управління.
Верховенство закону охоплює такі важливі моменти:
а) істотність законодавства — закони повинні бути присвячені дійсно рішучим, докорінним питанням суспільного життя;
б) повнота законодавства — в законах повинні бути з максимальною повнотою урегульовані всі питання, що потребують законодавчого рішення;
в) непереборність законодавства — суворе додержання вищої юридичної сили закону [17].
Верховенство закону — об’єктивна риса і водночас умова існування демократичної правової держави. Закон як результат безпосереднього волевиявлення народу (референдуму) або волі його представницького органу порівняно з іншими нормативними актами має особливі можливості для забезпечення інтересів суспільства у процесі його прогресивного розвитку, а особлива демократична процедура його підготовки і прийняття створює передумови для відображення в нормах закону науково обґрунтованих і, отже, найбільш ефективних засобів досягнення суспільних інтересів.
Верховенство закону в системі нормативних актів визначає високу якість й усієї системи права, оскільки вимога підпорядкування нормативних актів закону створює основу для їх єдності та внутрішньої узгодженості, дозволяє усунути суперечності всередині системи права. Все це робить верховенство закону найважливішим принципом демократичної правової держави. Особливо актуально потреба у встановленні цього принципу в праві стає у перехідні періоди життя суспільства, коли в силу об’єктивних причин і у зв’язку з цим виникають внутрішні суперечності між старими і новими нормативними актами, прогалини в законодавстві, зумовлені становленням нових суспільних відносин.
Значення верховенстві закону для суспільства в цілому і особливо для суспільного прогресу в перехідний період, який нині переживає Україна, зумовлює необхідність його законодавчого встановлення й забезпечення. (Верховенство закону як принцип права доцільно насамперед закріпити в Конституції України).
Разом з тим конституційного проголошення верховенства закону або його визначення як акта найвищої юридичної сили недостатньо. Очевидно, у спеціальних законах — про закони та законодавчу діяльність і про нормативні акти треба чітко й повно визначити основні риси (ознаки) верховенства закону і умови його здійснення. Це означає, що законодавчо повинні бути визначені такі норми:
1) Конституція і закони України є основою, безпосереднім юридичним джерелом нормативних актів усіх державних органів і посадових осіб України;
2) усі нормативні акти державних органів і посадових осіб України приймаються у межах їх компетенції, передбаченої Конституцією і законами України;
3) закони України можуть бути змінені або скасовані лише законами України;
4) права громадян і юридичних осіб, передбачені Конституцією і законами України, не можуть бути скасовані або обмежені іншими нормативними актами державних органів або посадових осіб України.
Встановлення верховенства закону в суспільстві та закріплення його в законодавстві не можна обмежувати констатацією вказаних нормативних визначень. Необхідні й інші правові норми, які можуть стати гарантами цього верховенства. Однією з основних законодавчих настанов, що забезпечую верховенство закону, є одночасне визначення в законі об’єктів (предметів) законодавчого регулювання, розмежування об’єктів компетенції законодавця і нормотворчих повноважень інших органів держави та посадових осіб.
Дійовою гарантією верховенства закону можу стати лише вихідне правило, що випливає з принципу поділу влади, смисл якого зводиться до закріплення в законі неприпустимості делегування законодавчих повноважень від законодавчої до виконавчої влади. Виняток з цього загального правила можливий лише у двох випадках, які неодмінно мають бути передбачені Конституцією і спеціальними законами, а саме: у разі запровадження в країні воєнного або надзвичайного стану, коли додержання законодавчої процедури в силу об’єктивних причин можу виявитись утрудненим, а надзвичайна обстановка вимагатиме внесення змін або доповнень до чинного законодавства.
Забезпечення верховенства закону в системі нормативних актів, його панування в суспільстві прямо залежать від якості законодавства, його здатності ефективно впливати на суспільне життя. Законодавство має групуватися на об’єктивних потребах суспільного розвитку, відображати науково обґрунтовані цілі та засоби їх досягнення, об’єктивно висунуті цим розвитком, виходити з пріоритету загальнолюдських цінностей і разом з тим враховувати рівень правосвідомості та правової психології суспільства, максимально використовувати можливості законодавчої техніки [18].
2.5 Перспективи розвитку закону та законодавчої діяльності у відповідності з проектами Законів “Про нормативні акти в Україні” та “Про закони і законодавчу діяльність в Україні”
Україна має стати демократичною, правовою, соціальною державою. Це, у свою чергу, передбачає необхідність забезпечення принципу верховенства Права, високу якість діючого законодавства. Вихідний пункт у цьому процесі — удосконалення порядку планування, прийняття і реалізації діючих у країні нормативних актів. Зрозуміло, що започаткувати цей складний і багатогранний процес слід якраз із законів, як найбільш важливих нормативних регуляторів суспільних відносин. Тому і виникла необхідність прийняття Закону “Про закони і законодавчу діяльність в Україні”.
На жаль, неврегульованість правотворчості лише останнім часом почала хвилювати наші керівні органи, широкі кола юристів — як практиків, так і науковців. Це сталося головним чином завдяки об’єктивної необхідності посилення законодавчої діяльності. Проте світова практика вже нагромадила і теоретичні знання, і досвід з цього питання. Досить сказати, що у Японії ще у 1898 р. було прийняте “Загальне положення про закони”, в Болгарії — “Закон про нормативні акти” існує з 1973 р., а в Угорщині діє “Закон про правотворчість” 1987 р. Відповідні документи є у Австрії, ФРН і США.
Зараз в Україні розроблені і обговорюються два проекти законів, що регламентують процес правотворчості. Це проект Закону “Про нормативні акти в Україні”, над яким працювали науковці Української державною юридичної академії за дорученням Президії Верховної Ради України і проект Закону “Про закони і законодавчу діяльність в Україні”, підготовлений Інститутом законодавства Верховної Ради України згідно з розпорядженням Голови Верховної Ради України від 31 жовтня 1994 року.
Ці два проекти ні в якому разі не можуть розглядатися як такі, що дублюють чи тим більше суперечать один одному. Навпаки, навіть на рівні здорового глузду зрозуміло, що всі конкретні питання правотворчості в одному нормативному акті, який встановлює загальні підходи, вирішити не вдається. Закон “Про нормативні акти в Україні”, як свідчить його проект, регламентує загальні засади нормотворчості в Україні щодо змісту, форми, процесу прийняття усіх видів нормативних актів різними державними органами у межах їхньої компетенції. Ці загальні засади, навіть за умови їх певної конкретизації, повинні бути деталізовані відповідно до кожного виду чинних нормативних актів. Тим більше ця вимога справедлива щодо закону, який є актом найвищої юридичної сили, що регулює найбільш важливі та складні суспільні відносини, видається саме органом законодавчої влади, а тому й розробка, обговорення, прийняття законів мають свої особливості.
Не можна ігнорувати той факт, що техніко-юридичні питання створення законів і нормативних підзаконних актів за своїм значенням для суспільства дуже різні. Передусім важливо детально врегулювати планування, видання і реалізацію саме законів, що приймаються тільки законодавчим органом. До того ж цю проблему не можна врегулювати на якомусь іншому рівні.
Слід мати на увазі, що частина норм, які стосуються законів і законодавчої діяльності в Україні, зосереджена в Конституціях України і Автономної Республіки Крим, Регламентах Верховної Ради України і автономної Республіки Крим, Законів України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми” і навіть у проекті Закону України “Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні”. А проект Закону ”Про закони і законодавчу діяльність”, базуючись на них, інтегрує їх окремі положення, розвиває питання, що ними не врегульовані і створює цілісну концепцію “в плані системного підходу” планування, обговорення, прийняття, тлумачення і дії законів.
Закон “Про закони і законодавчу діяльність в Україні” повинен поширюватися тільки на закони, тобто нормативно-правові акти найвищої юридичної сили, що приймаються Верховною Радою України. Що стосується підзаконних нормативних актів, то він врегульовує лише питання їх співвідношення із законами.
Поряд із Законом “Про закони і законодавчу діяльність” функціонуватиме і Закон “Про нормативні акти в Україні”, в якому, як вже відмічалося, повинні зосереджуватися загальні прийоми і правила складання планування, підготовки, прийняття, дії нормативних актів, а також визнання їх такими, що втратили юридичну силу. Головне завдання цього Закону бачиться у тому, щоб забезпечити якісну одноманітність теоретичних засад і принципів створення законів й інших підзаконних актів.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
