29352 (587024), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Як суб'єкти міжнародного права держави беруть участь у міжнародній правотворчості, тобто створюють норми міжнародного права як безпосередньо, так й у міжнародних організаціях, і несуть відповідальність за їхні порушення. Можливість відповідати за порушення міжнародних норм – одна з головних ознак міжнародної правосуб'єктності.
Наявність міжнародної правосуб'єктності визначається можливістю вступати у зносини з іншими державами, у тому числі шляхом здійснення дипломатичних і консульських зносин, захищати свою правосуб'єктність, а також застосовувати санкції до порушників міжнародного права. Як відомо, до їхнього числа належить і використання збройної сили у разі колективної або індивідуальної самооборони. Застосування збройної сили проти агресії — одна з суттєвих ознак міжнародної правосуб'єктності.
Необхідно підкреслити ще одну особливість держави як суб'єкта міжнародного права: властиву їй неперервність. Як писав у свій час Є.Т. Усенко, з точки зору теорії держави і права довоєнна Болгарія і післявоєнна Болгарія — різні держави. З точки зору міжнародного права — той самий його суб'єкт [11], що виявляє її неперервність.
Англієць Дж. Кроуфорд, підкреслюючи неперервність (він йменує це постійністю) як одну з основних ознак державності, називає ще ряд інших: готовність і здатність додержуватися міжнародного права, "деякий ступінь цивілізації", правовий порядок. Разом з тим він пише про появу деяких ефективних міжнародно-правових суб'єктів, котрі, за загальним визнанням, не є державами, таких, наприклад, як Тайвань [12].
Проблема неперервності (іноді додають — ідентичності) держави має серйозне значення з точки зору міжнародного права. Варто згадати постанову Сенату Польщі від 16 квітня 1998 р. стосовно неперервності польської держави між II Республікою (Версаль) і 1989 p., коли замість Польської Народної Республіки виникла Республіка Польща. Як вказувалось у постанові Сенату, "держава, створена в результаті другої світової війни на польських землях й існуюча у 1944—1989 pp., була державою недемократичною, з тоталітарним режимом як елементом світової комуністичної системи, позбавленою суверенітету і такою, що не реалізувала принцип верховенства народу" [13]. На цій підставі Сенат делегалізував правові акти цього періоду, відновивши дію Конституції 1935 р. Проблема неперервності тісно пов'язана з питаннями визнання, правонаступництва тощо.
Ст. 3 Віденської конвенції про право міжнародних договорів говорить про держави та інші суб'єкти міжнародного права, але саме поняття "інші суб'єкти міжнародного права" в цій Конвенції не розкрите. Разом з тим у преамбулі Конвенції про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями від 21 березня 1986 р. міжнародні організації визнаються суб'єктами міжнародного права.
Таким чином, можна стверджувати, що, поряд з державами, суб'єктами міжнародного права є й міжнародні організації. Вони створюються державами з метою досягнення їхніми засновниками певних цілей. Вони надають міжнародним організаціям необхідних прав і обов'язків, тобто міжнародно-правової суб'єктності. Але ця правосуб'єктність не може бути правосуб'єктністю держави, вона є обмеженою і спеціальною, тобто зумовленою метою, для досягнення якої створено організацію. І хоча міжнародні організації не мають ні населення, ні території, ні публічної влади, ні суверенітету, "міжнародне право на певному етапі свого розвитку змушене додати до первісних своїх природних суб'єктів міжнародні організації" [14].
До суб'єктів міжнародного права належали також нації і народності, які боролися за самовизначення. Ця концепція отримала широку підтримку серед країн, які розвиваються, і соціалістичних держав,, але не мала достатньо стійкої позиції у міжнародному товаристві, у тому числі в ООН. Виходили з того, що нації і народності, котрі борються за самовизначення, — явище непостійне, тимчасове, існуюче в період здобування незалежності, що потребує підтримки міжнародного товариства більше у період боротьби за неї. Сьогодні суб'єктів такого роду майже не залишилось, у зв'язку з чим ця концепція втрачає актуальність. Зберігання уваги до неї тепер не позбавлене небезпеки, оскільки може сприяти поширенню деструктивних і вельми небезпечних ідей сепаратизму. У новітній літературі іноді правосуб'єктність націй і народностей все ж підтримується [15].
У той час, коли Україна була у складі Радянського Союзу, її міжнародна правосуб'єктність була дуже обмеженою, а з моменту проголошення Декларації про державний суверенітет Україна стала повноправним суб'єктом міжнародного права [16].
Визнання держави як основного суб'єкта міжнародного права зумовлює особливий підхід до міжнародно-правової норми. Будь-яка норма поведінки стає нормою права, якщо її дія і обов'язковість забезпечуються примусовою силою держави. Соціальна норма, яка не забезпечена примусовою силою, є лише нормою моралі. Ця аксіоматична думка не потребує посилання на авторитети. Але держава у змозі застосувати примус лише в межах своєї юрисдикції, тобто в межах своєї території і стосовно підвладних їй осіб. Якщо суб'єктами міжнародного права є держави і міжнародні (міжурядові) організації, стає зрозумілим, що застосування до них примусу з боку іншої держави неможливе, оскільки вони не знаходяться під чиєю-небудь юрисдикцією, не підвладні будь-якій державі й взагалі будь-якій владі. Можна дійти до висновку, що норми міжнародного права не забезпечуються силою державного примусу, і це викликає сумнів у його нормативному характері. У нашій літературі давно висловлено думку про необхідність створення такого визначення правової норми, яке було б однаково придатним і для внутрішньодержавного, і для міжнародного права [17]. Поки це зробити не вдалось. Професор Мартен Боос із університету в Утрехті одного разу відзначив, що фахівці з міжнародного права рідко є фахівцями у галузі теорії права, так само як фахівці у галузі теорії права рідко є фахівцями з міжнародного права [18]. Але все це зовсім не означає, що норми міжнародного права невиконавчі.
Міжнародне право створюється на консенсуальній основі, тобто на основі угоди між державами. Держави мають суверенну владу, тому не можуть погодитися на обов'язковість договору всупереч своїй волі. Навпаки, вони діють, реалізуючи свою волю, котра детермінується об'єктивними потребами, усвідомленими державними інтересами. Досягнувши угоди, у якій держава має потребу, вона має діяти в інтересах поставленої мети, що є змістом договору, тобто в межах договірної норми або норм. Не має значення, чи є результат разовим або розтягнутим у часі, тобто на час дії договору. Так чи інакше держава об'єктивно має, навіть повинна, виконувати міжнародно-правову норму, міжнародне право у цілому. Так само як громадянин не має права ухилятися від виконання норми внутрішньодержавного права, посилаючись на те, що ця норма була прийнята тоді, коли він у цій державі не проживав або до його народження, так і держави не мають права ухилятися від виконання норм міжнародного права з посиланням на те, що ця норма була прийнята ще до створення даного суб'єкта права або він не брав участі в її прийнятті. Така специфіка права, у тому числі й міжнародного.
Навіть тоді, коли внаслідок історичних, політичних, економічних або інших об'єктивних причин виконання норми міжнародного права стало для держави неможливим або невигідним, вона зобов'язана її виконувати, тому що цього вимагають інтереси стабільності міжнародних відносин. Як зазначалось у вітчизняній літературі, концепція правового міжнародного товариства передбачає створення не просто сукупності держав, а саме товариства, для котрого важливою є зверхність інтересів товариства у цілому, а не окремих держав, і передбачення поведінки суб'єктів з будь-яких обставин [19]. Іноді вважають, що такий власний примус, або самопримус, суперечить суверенітету держави. Але це не так. Відомо, що будь-яке добровільне обмеження суверенітету є виявленням суверенітету. Добровільне додержання міжнародного права є основою його існування. Відомий польський міжнародник, професор К. Скубишевський звернув увагу на вельми красномовний факт: "Відсутність міжнародного примусового апарату властива і Європейському товариству, але повага до рішень Європейського Суду варта уваги: із 2365 рішень, прийнятих до 1985 p., лише ЗО залишилися мертвою буквою". Решта була виконана добровільно [20]. Разом з тим існують й інші думки. Як пише член Міжнародного Суду ООН Г. де Лашальєр, "достатньо слушна статистика додержання норм міжнародного права не враховує якісний бік його сфер, про які йдеться. Чим вище ми підіймаємося сходами цінностей, які охороняються міжнародним правом, тим рідшими стають випадки точного і чіткого додержання норм, що правильно тлумачаться" [21]. Але будь-яке право, на відміну від моралі, існує лише тому, що немає абсолютної впевненості у добровільному додержанні його всіма суб'єктами. Немає такої впевненості й стосовно міжнародного права.
Втім, коли йдеться про загальнообов'язковість норм міжнародного права, то тут немає повної одностайності. Іноді вважають, що будь-які рішення універсальних міжнародних організацій, насамперед ООН, "можуть розглядатись як обов'язкові юридичні документи не тільки тому, що вони є загальним тлумаченням обов'язкових положень Статуту, але й тому, що у разі відсутності голосів "проти" вони містять узгоджену волю всіх учасників організації і наводять загальну угоду, що створює обов'язкове правило поведінки". Одночасно вважають, що загальнообов'язковість слід виводити із всього комплексу дій і заяв держав, при яких ратифікація — лише один з компонентів волевиявлення [22].
Об'єктом міжнародного права (міжнародно-правового регулювання) є міжнародні відносини. Точніше — відносини між державами. Міжнародні відносини, їхній стан і тенденції глибоко впливають на міжнародне право. Було б неправильним стверджувати, що міжнародне право "обслуговує" міжнародні відносини, але безсумнівно враховує інтереси і потреби міжнародного товариства. Розвиток таких інститутів міжнародного права, як морське право, у тому числі право на економічну зону або ресурси континентального шельфу, врешті-решт є розширенням територіального суверенітету прибережної держави, що раніше не уявлялося можливим; розмежування повітряного і космічного просторів і, таким чином, встановлення державного суверенітету на висоту 100—110 км також відповідає новим, зростаючим потребам товариства держав; заміна поняття "родина цивілізованих держав" на поняття "міжнародне товариство" і включення до нього всіх без винятку країн нашої планети — все це відповідь на нові потреби відносин між державами.
Серед об'єктів правового регулювання сучасним міжнародним правом все більшого значення набувають загальнолюдські або глобальні проблеми.
Науково-технічний прогрес не тільки позитивно впливає на розвиток міжнародного товариства, але у ряді випадків несе загрозу основам людської цивілізації. Чорнобильська катастрофа — не єдиний, але найбільш красномовний приклад цього. Таку саму загрозу несуть забруднення атмосфери і Світового океану, втрата контролю за ядерними відходами та ін. Людство заінтересоване у міжнародно-правовій регламентації небезпечних сфер людської діяльності, їхньому обмеженні аж до заборон. Це вимагає все більшого втручання міжнародного права в сферу суверенних прав держав і, в свою чергу, демократизації самого міжнародного права.
Слід зазначити, що у вирішенні глобальних проблем заінтересовані всі без винятку держави незалежно від їхнього географічного розміщення, політичної, військової або економічної значимості. Всі вони мають брати участь в обговоренні і вирішенні вказаних проблем, у зв'язку з чим в доктрині формується позиція про необхідність їхньої міжнародно-правової регламентації переважно методом консенсусу — загальної згоди. Практика діяльності держав у вирішенні глобальних проблем має безсумнівні досягнення. Мається на увазі кодифікація морського права, достатньо розроблена регламентація поведінки держав у космосі, додаткова регламентація правового статусу Антарктики з метою охорони цього унікального заповідника, розробка поняття "загальна спадщина людства" та ін.
Збільшення інтернаціональних зв'язків міжнародного товариства – держав, міжнародних міжурядових і неурядових організацій, корпорацій, у тому" числі створення і діяльність багатонаціональних корпорацій, спілкування, між індивідами приводить до розширення сфери міжнародно-правового регулювання.
Раніше до поняття “міжнародне право” належали сфери міждержавних відносин у межах "класичного" міжнародного права: територія, населення, морське право, дипломатичне право, право війни (був час, коли міжнародне право поділялось на право миру і право війни). Тепер обсяг правового регулювання постійно збільшується. До сфери міжнародного права ввійшло повітряне право, економічне право, екологічне право, згодом також атомне право, міжнародне співробітництво у боротьбі зі злочинністю, космічне право, гуманітарне право та ін. Не залишається, однак, без уваги, що у різних вітчизняних навчальних курсах галузі міжнародного публічного права а ні за назвою, ані за кількістю не співпадають. Наприклад, у підручнику П.M. Бірюкова (1998 р.) є розділ "Міжнародне атомне право", що має об'єктивно свідчити про наявність відповідної галузі міжнародного права. У другому виданні підручника за редакцією Ю.М. Колосова і В.І. Кузнецова (1999 p.) такого розділу немає, а отже звідси можна зробити висновок, що автори не визнають такої галузі міжнародного права. І слід зазначити, що подібних прикладів чимало. Таким чином, перелік галузей міжнародного права деякою мірою зумовлений суб'єктивним підходом. Ще більш разючі приклади з'ясовуються при порівнюванні з зарубіжними дисциплінами. Залишаючи поза увагою видані у нас підручники і посібники Я. Броунлі, Е. де Аречаги, Л. Оппенгейма та інших, розглянемо виданий у 1998 р. у Польщі четвертим виданням підручник відомого польського міжнародника Леха Антоновича. У підручнику 11 розділів, а класична частина складається з розділу, присвяченого водним, підводним, повітряним і космічним просторам, розділів про зарубіжні органи держави, міжнародні організації, міжнародні договори, про міжнародні спори і збройні конфлікти, тобто до особливої частини належать всього п'ять розділів. Не кажучи про крайню стислість викладення, привертає увагу відсутність згадування про міжнародні конференції, гуманітарне право (право людини), міжнародне кримінальне право і ряд інших, звичних, як здається, безумовно необхідних інститутів і галузей.
Суб'єктивний підхід проглядається і в структурі цього підручника, наприклад, у розділі "Правове забезпечення міжнародної безпеки".
Система науки міжнародного права тісно пов'язана з системою самого міжнародного права, що має безумовно об'єктивний характер. Система міжнародного права — це взаємозв'язок і обумовленість окремих галузей і інститутів, покликаних до життя об'єктивними потребами міжнародного товариства. Міжнародне право як система являє собою сукупність норм в їхній взаємодії.
У системі міжнародного права виділяють загальне, або універсальне, міжнародне право, тобто принципи і норми, обов'язкові для всіх держав. Є міжнародні договори, учасниками котрих є переважна більшість держав світу. Тому норми цих договорів є обов'язковими для держав, що беруть у них участь. Іноді такі договори визнаються і додержуються всім міжнародним співтовариством. Ці норми є частиною загального міжнародного права. Найбільш важливі норми загального міжнародного права прийнято називати принципами. У дипломатичній практиці й у літературі їх називають "основними принципами", хоча в Декларації 1970 р. і в Статуті ООН їх іменують "принципами". Основні принципи у вітчизняній літературі називають також нормами jus cogens, чим підкреслюється їхня важливість і загальна обов'язковість.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
