27932 (586873), страница 14
Текст из файла (страница 14)
Європейський Суд з прав людини своїм рішенням від 24 квітня 1990 р. засудив Францію за відсутність детальної регламентації прослуховування телефонних розмов як слідчої дії, що суперечило Конвенції 1950 р. Внаслідок цього за короткий термін законодавці Франції підготували й прийняли Закон від 10 липня 1991 р. "Про перехоплення повідомлень, які передаються за допомогою засобів телекомунікації", одним із завдань якого стало внесення відповідних доповнень до КПК: нових статей 100-100-7, присвячених однойменній із законом слідчій дії. В одному з рішень за 1994 р. щодо Франції Європейський Суд серед недоліків в її законодавстві щодо прослуховування телефонних розмов вказав на відсутність достатніх гарантій проти можливих зловживань посадовців у ході прослуховування телефонних розмов.
У справі Малоуна проти Англії Європейський Суд визнав, що законозастосовна практика в Англії й Уельсі щодо прослуховування телефонних розмов не знаходиться "у згоді із законом".
Отже, підсумовуючи сказане, можна зробити висновок, що на розвиток законодавства про прослуховування телефонних розмов європейських країн впливають 2 взаємообумовлені чинники: з одного боку - необхідність забезпечення права людини на таємницю телефонних розмов, а з іншого - необхідність забезпечення безпеки людини, суспільства й держави від злочинних посягань, які останнім часом набувають найжахливіших форм (тероризм, наркоманія, організована злочинність, фінансові махінації, корупція тощо). Тому, використовуючи зарубіжний досвід, на мій погляд, слід враховувати те, що норми вказаного інституту права знаходяться зовсім в інших моделях кримінального процесу, кожна з яких упродовж століть виробила свої важелі "стримання" та "противаг", які гармонічно вплітаються в усі стадії судочинства з урахуванням його форми, принципів, правового статусу суб'єктів тощо. Кожна з цих моделей має і свої недоліки, що також слід брати до уваги. Тому, на мою думку, з урахуванням вищезазначеного, а також вітчизняних традицій, стану наукової розробки цієї проблеми, менталітету та економічних умов, у яких знаходиться наша країна, рівня злочинності, а також стану правової реформи, жодна з європейських країн для нас на сучасному етапі не може слугувати ідеальною моделлю для наслідування. Механічне перенесення до вітчизняного кримінально-процесуального законодавства норм цього інституту будь-якої із вказаних країн без узгодження їх з відповідними правовими інститутами і окремими їх нормами може призвести до дисбалансу: або до послаблення заходів щодо забезпечення прав та свобод людини, або ж до зниження ефективності боротьби зі злочинністю. Розробляючи цей інститут в доказовому праві України, слід визначитися все ж таки з типом кримінального процесу, який буде запроваджений новим КПК і від якого багато в чому залежить вирішення цієї проблеми. Враховуючи те, що як чинний КПК України, так і проекти майже всіх авторських колективів нового КПК становлять собою тип змішаного процесу, що дозволяє використовувати матеріали оперативно-розшукової діяльності безпосередньо для доказування відповідно до положень КПК, які регламентують збирання, перевірку й оцінку доказів, існує нагальна потреба у вітчизняній теорії розробки правового регулювання прослуховування телефонних розмов у інтересах кримінального судочинства і використання його результатів у кримінальному процесі для отримання доказів, що є перспективною темою дослідження в цьому напрямі.
2.2 Проблеми вдосконалення вітчизняного законодавства щодо гарантій захисту прав громадян на таємницю телефонних розмов, листування, телеграфної та іншої кореспонденції
Закріплення права на таємницю телефонних переговорів у ст.12 Загальної декларації прав людини й ст.8 Конвенції Ради Європи про захист прав людини й основних свобод, дозволяє нам розглядати визнання такого права одним з найважливіших вимог, висунутих світовим співтовариством до сучасної правової держави. Зазначені моменти знайшли закріплення й у національному законодавстві України, що адекватно відображає прагнення нашої держави до європейської інтеграції й бажання відповідати міжнародним стандартам демократії. Не випадково в ст.3 Конституції України закріплено, що "людина, її життя, здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні вищою соціальною цінністю", а в ст.31 - "кожному гарантується таємниця листування, телефонних переговорів, телеграфної й іншої кореспонденції". Це означає, що органи держави, посадові й службові особи не мають права на ознайомлення із приватною інформацією, що передається за допомогою засобів зв'язку, на її розголошення. Держава гарантує недоторканність всіх видів кореспонденції громадян і телефонних переговорів, які не повинні проглядатися або прослуховуватися. Законодавство передбачає юридичну відповідальність за розголошення змісту особистої кореспонденції працівниками установ зв'язку або інших осіб, яким в силу своїх службових обов'язків став відомий зміст листів, телеграм або телефонних переговорів0.
Однак крім закріплення в ст.31 Конституції даного права, указується також і на можливість його обмеження. Отже, виключення можуть бути встановлені тільки судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочину або встановити істину при розслідуванні кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.
Права й свободи людини є загальним досягненням сучасної цивілізації, а їхня охорона й гарантоване дотримання розглядаються як найважливіша умова побудови демократичної соціальної правової держави. У зв'язку із цим певну стурбованість як у колах вчених-правознавців, так і в широких верствах речовинності викликає проблема розслідування злочинів і процесуальна діяльність державних органів. Причинами цього є, насамперед, спрямованість такої діяльності на боротьбу з найнебезпечнішими антигромадськими проявами - злочинами; по-друге, ні із чим не порівнянні можливості втручання в особисте життя окремих громадян; по-третє, істотно обмежений потенціал суспільного контролю над ходом і наслідками її здійснення0.
Отже, головною і єдиною сферою життєдіяльності суспільства, де припустиме обмеження особистих прав, є сфера боротьби зі злочинністю. Але однієї лише необхідності у викорінюванні проявів злочинності, особливо її групових форм і тероризму, все-таки недостатньо для того, щоб інформація про особисте життя громадянина стало надбанням правоохоронних органів0.
Система оперативно-розшукових заходів, що мають винятковий і тимчасовий характер - це складний інститут нормативних вимог і приписань, зв'язків і відносин, що мають принципове значення для оперативно-розшукової діяльності й свою специфіку в проведенні явних і негласних пошукових, розвідувальних і контррозвідувальних заходів, застосування оперативно-технічних засобів. Особливої уваги заслуговує якісно новий підхід до діяльності оперативних підрозділів, що зобов'язана ґрунтуватися на конституційних принципах захисту прав і свобод людини, верховенства права й закону. Це, насамперед, означає, що всі без винятку підрозділу й посадові особи у своїй правозастосовній і оперативно-розшуковій практиці зобов'язані не просто орієнтуватися або декларувати конституційні принципи, а приймати відповідні рішення безпосередньо на їхній підставі й відповідно до їх змісту. У таких умовах істотного значення набувають питання розробки й впровадження єдиної державної системи гарантій прав людини, у тому числі й у сфері оперативно-розшукової діяльності.
Реалізація цих функцій держави вимагає корінного переосмислення законодавчого регулювання діяльності правоохоронних органів, у першу чергу тих підрозділів, які вповноважені на проведення оперативно-розшукових заходів, а також посилення гарантій законності при їхньому проведенні. У спеціальній літературі до останнього часу були відсутні фундаментальні дослідження, що стосуються обґрунтування необхідності застосування оперативно-розшукових заходів, що зачіпають і обмежують права громадян. Усвідомлення соціальної цінності суб'єктивних прав, викладених у розділі ІІ Конституції України, стало основою для перегляду концептуальних положень оперативно-розшукової діяльності.
Відповідно до діючого законодавства в кримінальному (рідше - у цивільному) процесі й оперативно-розшуковій (як правило, негласній) діяльності допускається одержання відомостей про приватне життя громадян.
Дуже важливо, щоб необхідність втручання в сферу приватних інтересів особистості мала юридично обґрунтований характер, була пояснена й мотивована перед судом і використалася як винятковий і надзвичайний захід, застосування якого викликане відсутністю інших законних можливостей одержати інформацію, що цікавить, про злочин і злочинця. Разом з тим сам факт такого звернення правоохоронних органів до суду для одержання дозволу на тимчасове обмеження конституційних прав особистості ще не завжди надає їм таку можливість. У юридичній літературі описаний випадок, коли федеральний прокурор у штаті Массачусетс (США) на 12 сторінках обґрунтував необхідність прослуховування певного телефону й неможливість розкрити злочин іншим способом, однак, суд у прослуховуванні відмовив0.
Крім цього немаловажну роль у забезпеченні конституційної гарантії на недоторканність особистого життя грає законодавче визначення порядку й умов одержання інформації в цій сфері. Насамперед, далеко не всі органи й посадові особи держави наділені правом затримувати й вивчати кореспонденцію, телеграфні повідомлення громадян, прослуховувати їхні телефонні переговори.
Невипадково, що й для арешту, і для проникнення в житло або інше володіння особи, а також проведення там обшуку або огляду передбачається винесення судом мотивованого рішення. Відносно ж права таємниці кореспонденції мова йде про виключення, які можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом. Очевидно, що, розрізняючи характер саме цих виключень, варто диференціювати самостійні форми примусового впливу на конституційні права особи: кримінально-процесуальну й оперативно-розшукову діяльність0.
Під кримінальним процесом ми будемо розуміти діяльність органів дізнання, слідчого, прокурора, суду (судді), здійснювану у встановлених законом процесуальних формах, а також діяльність осіб і органів, що долучаються ними до участі в кримінальній справі, правовідносини між всіма названими особами й органами з метою встановити істину й застосувати кримінальний закон або не допустити осуду невинного.
ОРД у порівнянні з кримінальним процесом містить набагато більший арсенал обмежень конституційних прав громадян. При цьому права порушуються (обмежуються) таємно. Громадянин про це нічого не знає й не може протидіяти беззаконню, якщо таке було допущено.
Отже, одним з обмежень права на таємницю телефонних переговорів, закріпленого в ст.31 Конституції, як вже зазначалось, є реалізація суб'єктами оперативно-розшукової діяльності повноважень, передбачених п.9 ч.1 ст.8 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність". Не викликає сумнівів та обставина, що визнання прав підрозділів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, на проведення заходів, що мають інтрузивний, проникаючий характер щодо приватного життя громадян, вимагає обґрунтування необхідності такої практики правоохоронних органів у сучасній демократичній державі0.
Контроль поштових відправлень, телеграфних і інших повідомлень у кримінальному процесі досягається завдяки арешту, огляду й вилученню відправлень, а в ОРД це оперативний захід, здійснюваний поза процесуальними формами. У цьому випадку потрібне судове рішення, що дозволяє такого роду дії, саме це й передбачає нині чинне законодавство України.
У відповідності зі ст.5 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність", оперативно-розшукові заходи щодо негласного вивчення поштових відправлень, прослуховування телефонних переговорів, зняття інформації з технічних каналів зв'язку можуть проводити тільки спеціальні підрозділи кримінальної й податкової міліції, Служби безпеки України й прикордонних військ, інші органи оперативно-розшукової юрисдикції.
Статтею 187 Кримінально-процесуального кодексу України передбачається проведення слідчим у ході розслідування кримінальної справи накладення арешту на кореспонденцію й зняття інформації з каналів зв'язку. Ну а коли не всім дане право на одержання й дослідження інформації приватного характеру, то чи всі джерела й носії відомостей про особисте життя відносяться до кореспонденції й будь-якої іншої інформації такого роду, передбаченої законодавством України0.
Враховуючи, що нормами статті 31 Конституції України охороняється конфіденційність інформації, що передається відправником одержувачеві не прямо, а за допомогою технічних засобів зв'язку. Сюди відносяться письмові й усні повідомлення, а також системи знаків іншого роду, якщо вони мають інформативну значимість для одержувача: передача інформації посильним, поштою, по телефону, телефаксу, телеграфу, радіо, по електронному зв'язку (Інтернет). Під захистом перебуває не тільки зміст, але й процес передачі. Конфіденційність має місце тоді, коли передача інформації з волі й бажання учасників комунікаційного процесу повинна здійснюватися винятково між ними0. Забезпечувалася ця таємниця в різні часи по-різному: від сургучевих печаток на сувоях і пакетах з листами за старих часів до сучасних електронних способів кодування e-mail і захисту інформації в електронних мережах.
Закон України "Про поштовий зв'язок", даючи тлумачення терміна "поштова кореспонденція", зараховує до нього прості й рекомендовані листи, поштові листівки, бандеролі й пакети.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
