1310 (585139), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Передусім формулюється загальна мета політики, наприклад надання надійних і рентабельних кредитів. Міра ризику повинна відповідати звичайній нормі прибутковості по позиках з урахуванням вартості кредитних ресурсів і адміністративних витрат банку.

Крім цього в меморандумі дається розшифровка яким чином банк має намір досягнути заявленої мети. Для цього визначаються:

• прийнятні для банку види позик;

• позики, від яких банк рекомендує стримуватися;

• переважне коло позичальників;

• небажані для банку позичальники по різних категоріях;

• географія роботи банку по кредитуванню;

• політика в області видачі кредитів працівникам банку;

• обмеження розмірів позик по різних категоріях позичальників;

• політику банку в області управління кредитним ризиком, ревізій і контролю.

Отже, ми можемо констатувати, що ціль діяльності банку зводиться до отримання максимального прибутку при мінімально можливому ризику.

1.2 Підходи до оцінки та страхування кредитного ризику

Для оцінки кредитного ризику банки використовують різні моделі. Одні з них побудовані з використанням великих масивів інформації про минулий досвід кредитування (на основі статистичних даних вираховуються закономірності), інші зводяться до аналізу інформації і порівняння її із низкою спеціально визначених критеріїв (але це потребує певних припущень, що знижує об’єктивність рішення).

Застосування кількісної оцінки кредитоспроможності клієнта передбачає присвоєння певної групи тому або іншому виду кредиту, тому або іншому типу позичальника і визначає в балах значення різних характеристик потенційного позичальника. Потім банкір просто підраховує загальну кількість балів і порівнює з моделлю надання позики або відмови в її видачі.

Бальні системи оцінки створюються банками на основі емпіричного підходу з використанням регресійного математичного аналізу або факторного аналізу. Ці системи використовують історичні дані про банківські "добрі", "надійні" і "неблагополучні" позики і дозволяють визначити крітеріальний рівень оцінки позичальників.

Все більшого поширення набуває метод, заснований на бальній оцінці позикоотримувача. Критерії, по яких проводиться оцінка позичальника, чітко індивідуальні для кожного банку, базуються на його практичному досвіді і періодично переглядаються [22, c.117].

Система оцінки кандидата в позичальники PARSER і CAMPARI використовуються в англійських клірингових банках.

PARSER:

Р - Person - інформація про персону потенційного позичальника, його репутації.

А - Amount - обгрунтування суми кредиту; що запрошується,

R - Repayment - можливість погашення;

S - Security - оцінка забезпечення;

Е - Expediency - доцільність кредиту;

R - Remuneration - винагорода банку (процентна ставка) за ризик надання кредиту.

CAMPARI:

С - Character - репутація позичальника;

А - Ability - оцінка бізнесу позичальника;

М - Means - аналіз необхідності звертання за позикою;

Р - Purpose - мета кредиту;

А - Amount - обгрунтування суми кредиту;

R - Repayment - можливість погашення;

I - Insurance - спосіб страхування кредитного ризику.

У практиці американських банків застосовується "правило п'яти С":

CAPACITY - здатність погасити позику;

CHARACTER - репутація позичальника (чесність, порядність, старанність);

CAPITAL - капітал, володіння активом як передумова можливості погашення позикової заборгованості;

COLLATERAL - наявність забезпечення. застави;

CONDITIONS - економічна кон'юнктура і її перспективи.

У банківській практиці розрізнюють прямі і непрямі методики аналізу кредитоспроможності клієнтів.

Прямі методики використовуються досить рідко. Вони передбачають, що сума набраних клієнтом балів фактично прирівнюється до тієї суми позики, на яку він має право.

Непрямі методики широко поширені. Їх суть полягає в наданні певної ваги (балів) різним оцінним показникам, а результатом оцінки служить виведення класу кредитоспроможності клієнта.

Очевидно, що використання бальних систем оцінки кредитоспроможності клієнтів - це достатньо об'єктивний і економічно обґрунтований процес прийняття рішень, хоча їх використання пов’язане із деякими складностями: бальні системи оцінки кредитоспроможності клієнта повинні бути статистично ретельно вивірені і вони вимагають постійного оновлення інформації, що може бути коштовним для банку. Тому невеликі банки, як правило, не розробляють власних моделей аналізу кредитоспроможності клієнтів через високу вартість їх підготовки і обмежену інформаційну базу. До того ж стандартний характер цих моделей не передбачає врахування специфічних особливостей окремих позичальників [23, c.68-70].

Останнім часом в банках розроблюються методи оцінки якості потенційних позичальників за допомогою різного роду статистичних моделей. Мета в тому, щоб розробити стандартні підходи для об’єктивної характеристики позичальників, знайти числові критерії для розділу майбутніх клієнтів на підставі наданих ними матеріалів на надійних та ненадійних, підвержених ризику банкрутства і тих, для кого небезпека банкрутства малоймовірна.

Прикладом такої “класифікаційної моделі” може бути “модель Зета” (Zeta model), що розроблена групою американських економістів та застосовується банками при кредитному аналізі. Модель призначена для оцінки ймовірності банкрутства ділової фірми. Значення ключового параметру “Z” визначається за допомогою рівняння, змінні якого відображають деякі ключові характеристики аналізуємої фірми - її ліквідність, швидкість обігу капіталу і т.д. Якщо для даної фірми коефіцієнт перевищує підготовлену порогову величину, то фірма зараховується до розряду надійних, якщо ж отриманий коефіцієнт нижче критичної величини, то згідно моделі фінансовий стан такого підприємства підозрілий і надавати кредит йому не рекомендується.

Користуючись вказаним підходом, американський економіст Альтман запропонував рівняння для оцінки вірогідності банкрутства підприємства, що звернулось до банку за кредитом [27, c.19].

Z = 1,2X1 + 1,4X2 + 3,3X3 + 0,6X4 + 0,99X5

Він використав п’ять змінних:

1. Х1 - відношення оборотного капіталу до суми активів фірми;

2. Х2 - відношення нерозподіленого доходу до суми активів;

3. Х3 - відношення операційних доходів (до вирахування процентів і податків) до суми активів;

4. Х4 - відношення ринкової вартості акцій фірми до загальної суми боргу;

5. Х5 - відношення суми продажу до суми активів.

Для розрахунку числових параметрів моделі Альтман застосував метод множинного дискримінантного аналізу. Класифікаційне “правило”, отримане на підставі рівняння, гласило:

• якщо значення Z менше 2,8 , то фірму слід віднести до групи потенційних банкрутів;

• якщо значення Z більше 2,8 , то фірмі в найближчій перспективі банкрутство не погрожує.

Дуже широко використовується в західних банках метод кредитного скорингу (credit scoring). Скорингова модель може використовуватись як для оцінки вже наданого кредиту (тобто ступеня вірогідності порушень фірмою умов кредитного договору), так і для відбору потенційних позичальників. Скоринг може бути застосований як до ділових підприємств, так і до індивідуальних позичальників.

Модель оцінки позики, що запропонована американським економістом Чессером, включала шість змінних:

1. Х1 - відношення касової готівки та ринкових цінних паперів до суми активів;

2. Х2 - відношення чистої суми продажу до суми касової готівки та ринкових цінних паперів;

3. Х3 - доход до відрахування процентів і податків до суми активів;

4. Х4 - загальна заборгованість до суми активів;

5. Х5 - основний капітал до акціонерного капіталу;

6. Х6 - оборотний капітал до чистої суми продажу.

Техніка кредитного скорингу була вперше запропонована американським економістом Д.Дюраном для відбору позичальників за споживчим кредитом. Дюран відмічав, що виведена ним формула “може допомогти кредитному робітнику легко і швидко оцінити якість звичайного претендента на позику” [27, c.31-33].

Дюран виявив групу факторів, що дозволяють, на його думку, з достатньою достовірностю визначити ступінь кредитного ризику при отриманні споживчої позики. Він використовував наступні коефіцієнти при нарахуванні балів:

1. Вік: 0,01 за кожний рік більше 20 років (максимум 0,30).

2. Стать: жіноча - 0,40; чоловіча - 0.

3. Строк проживання: 0,042 за кожен рік проживання в даній місцевості (максимум 0,42).

4. Професія: 0,55 за професію з низьким ризиком, 0 - за професію з високим ризиком, 0,16 - для інших професій.

5. Робота в галузі: 0,21 - підприємства загального користування, державні установи, банки та брокерські фірми.

6. Зайнятість: 0,059 за кожен рік праці на даному підприємстві (максимум 0,59).

7. Фінансові показники: 0,45 за наявність банківського рахунку, 0,35 за володіння нерухомістю, 0,19 при наявності полісу по страхуванню життя.

Застосовуючи ці коефіцієнти, Дюран визначив межу, що розподіляє “гарних” та “поганих” позичальників - 1,25 бала. Клієнт, що отримав більше 1,25 балу, може бути віднесений до групи помірного ризику, а той, що отримав менше 1,25 балу, вважається небажаним для банку.

Метод скорингу дозволяє провести експрес-аналіз заявки на кредит в присутності клієнта. У французських банках клієнт, запросивши позику і заповнивши спеціальну анкету, може отримати відповідь про можливість надання позики протягом декількох хвилин.

При аналізі ділових позик також застосовуються різні прийоми кредитного скорингу - від найпростіших формул до складних математичних моделей. Наприклад, крупний австрійський банк при оцінці ризику кредиту використовує просту методику з трьома балансовими показниками: ефективність використання капіталу, коефіцієнт ліквідності та відношення акціонерного капіталу до суми активів. В залежності від набраних балів підприємство попадає до одної з чотирьох груп ризику (табл. 1.2.)

Таблиця 1.2.

Кредитний скоринг в австрійському банку “Кредитанштальт” [31, c.234]

Що стосується кредитного моніторингу, то завжди потрібно зважати на те, що процес кредитування включає контроль з боку банку за виконанням умов кредитної угоди. Особлива увага приділяється своєчасності сплати позичальником відсотків за користування позичкою. Оскільки по кожній позичці існує ризик неповернення боргу внаслідок непередбачених обставин, банк прагне надавати кредити найбільш надійним клієнтам. Однак він не повинен упускати можливості розвивати свої позичкові операції і за рахунок надання позик, що пов’язані з підвищеним ризиком, оскільки вони приносять більш високий доход. Враховуючи залежність між рівнем ризику та доходністю позичкової операції, банк повинен будувати свою кредитну політику так, щоб забезпечити баланс між ризикованістю та обережністю. Надмірна обережність позбавляє банк багатьох прибуткових можливостей, а надмірна ризикованість створює загрозу втрати не тільки доходу від процентів, а й запозичених коштів [13, c.235].

Банківська практика свідчить про те, що труднощі з поверненням позик частіше всього виникають під впливом процесів, що розвиваються протягом певного періоду. Тому досвідчений кредитний інспектор банку може ще на ранній стадії помітити ознаки труднощів, що виникають у позичальника, і вжити заходи по своєчасному захисту банківських інтересів. Працівник банку повинен вдатися до таких заходів до того, як ситуація вийде з-під контролю і втрати стануть неминучими. Неприйняття своєчасних заходів по виявленню фінансових ускладнень у позичальника та захисту інтересів банку призводить не тільки до несплати процентів і позики. Втрати для банку в цьому випадку значно більші.

По-перше, підривається репутація банку, тому що велика кількість прострочених позик призведе до падіння довіри вкладників та інвесторів, виникне загроза неплатоспроможності банку.

По-друге, втрати від позичкових операцій підвищують загрозу звільнення з банку кваліфікованих працівників з причини зниження можливостей їх матеріального стимулювання.

По-третє, банк вимушений проводити додаткові видатки, що пов’язані зі стягненням проблемних позик.

По-четверте, певна частина позичкового капіталу перетворюється в непродуктивні активи.

Характеристики

Список файлов ВКР