180989 (584112), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Вирішальними факторами стабілізації в 2003-2004 pp. і започаткування зростання є такі:

Прийняття реального бюджету. Його дефіцит суттєво не збільшує внутрішні та зовнішні запозичення, створює довіру до фінансової політики держави.

Помірна девальвація національної валюти та інфляція зберігають умови і надають орієнтири для ефективного виробництва.

Зниження ставки рефінансування і переорієнтація діяльності банківської системи забезпечують кредитну підтримку реального виробництва.

Нормалізація виплати заробітної плати і значне скорочення заборгованості щодо соціальних виплат із бюджету.

Впровадження заходів, спрямованих на прискорену легалізацію тіньової економіки, а саме: задіяння механізму повернення тіньових коштів, у тому числі з-за кордону, до легального обігу на користь національного виробництва.

Розвиток малого підприємництва, яке приведе до підвищення конкурентоспроможності українських товарів, поліпшення структури виробництва і структури зайнятості.

Реструктуризація великих підприємств АПК, розвиток при­ватного сектора в сільському господарстві, що дасть змогу збільшити експорт продовольчих товарів.

Залучення прямих іноземних інвестицій в експортоспроможні галузі, що сприятиме переорієнтації зовнішньої торгівлі на нові товари та нові ринки.

Для забезпечення стабільного зростання на початку наступ­ного тисячоліття принципово важливим є радикальне реформу­вання податкової системи, скорочення вже протягом 2003 та 2004 років щонайменше на 15 - 20% (сукупного) податкового навантаження на товаровиробників та поліпшення якості бюджетних витрат. Ключовим для цього є прийняття Податкового кодексу.

Економічне зростання неможливе без суттєвого оновлення основних фондів та їхньої структури. Без цього три чверті з них у 2010 р. можуть досягти критичного віку (понад 20 років) та не відповідатимуть вимогам технологій XXI століття, обмежуватимуть можливості здійснення політики технологічних проривів.

Принципово важливим є відповідно до комплексної держав­ної програми енергозбереження на період до 2010 р. радикальне зменшення енергомісткості виробництва та підвищення конкурентоспроможності української продукції на внутрішньому і зовнішньому ринках. Цьому повинно сприяти ліквідація на першому етапі реструктуризації фінансових боргів підприємств і забезпечення дії ринкових механізмів, вилучення неконкурентоспроможних виробництв. Нагадаємо, що на виробництво одного долара ВВП країна витрачає 3,25 умовного палива проти 0,6 в Західній Європі. Крім усього іншого, це повинно забезпечити зростання експорту українських товарів і послуг з темпами 7 - 8 % щорічно. Досить високі темпи зростання імпорту (хоча й нижчі від експорту) зумовлені потребою залучення значних обсягів інвестиційних та інноваційних ресурсів. Водночас завданням є послідовне скорочення від'ємного сальдо торговельного балансу та досягнення, починаючи з 2007 p., його рівня не менше, ніж 2-3 % від зовніш­нього торговельного обороту.

Надто важливою є послідовна легалізація тіньової економі­ки і зменшення її обсягів щонайменше на 25 % до 2005 р. та на 70 - 80% до 2010 р.

Потрібно визначити, передусім, пріоритети науково-техно­логічного та інноваційного розвитку:

• створення та впровадження нових енерго- та ресурсозбережних технологій, розвиток екологічно чистої енергетики;

• розроблення нових технологій, у тім числі біотехнології для сільського господарства та переробних галузей, легкої та харчо­вої промисловості;

• технологічне і технічне оновлення базових та переробних галузей;

• високотехнологічні конкурентоспроможні виробництва в літакобудуванні, ракетно-космічному комплексі, судно- та автомобілебудуванні, а також сучасних озброєнь;

• створення та використання перспективних інформаційних технологій та систем зв'язку;

• розвиток інформаційних комунікацій та потрібного облад­нання;

• виробництво вітчизняних інформаційних технологій (не мен­ше 20 % від потреб внутрішнього ринку);

• створення та впровадження нових матеріалів та речовин з високими конкурентоспроможними властивостями, в тому числі імпортозамінних.

Програма має системний характер, охоплює весь комплекс економічних та соціальних сфер, всі сторони державного впливу на них.

3. Ринкова трансформація економіки України

Науковці пропону­ють широкий спектр пояснень причин тих значних труднощів, з якими зіткнулася Україна на шляху реформування економіки. Один з найобгрунтованіших підходів до аналізу проблеми сформулював П. Конвей. Згідно з його теорією, першоджерелом більшості про­блем перехідного періоду у пострадянських країнах є нестача за­ощаджень, опосередкованих через формальні фінансові ринки. Ця нестача заощаджень, відповідно, зумовлена різким зменшенням ку­півельної спроможності населення після розпаду СРСР та надто ни­зьким рівнем розвитку фінансових ринків у цих країнах.

Перш ніж аналізувати розвиток економічної ситуації в Україні після відновлення незалежності, треба згадати про успадкований стан економіки. Крім уже розглянутого грошового надлишку, дру­гим вкрай негативним чинником був значний фіскальний дефіцит. У 1987-1989 рр. дефіцит бюджету СРСР становив 7,5% ВНП, а держа­вний борг сягнув 43,4% ВНП. Ще один важливий чинник - нега­тивний шок продуктивності, тобто зниження обсягу виробництва і продуктивності праці у вітчизняній економіці.

Реформи, яких потребувала Україна, можна розділити на дві принципово різні групи - реформи першого та другого покоління. До першої групи варто зачислити ті з них, які безпосередньо пов'язані з поняттям "переходу". Стосовно пострадянських держав цей термін набуває ширшого розуміння. Йдеться передусім про по­літичний перехід до незалежної держави, що потребує створення відповідного інституційного та законодавчого середовища. У царині економіки необхідний перехід від стану однієї з складових госпо­дарського механізму до повноцінної економіки, інтегрованої у сві­тову систему; і, нарешті, перехід від державної власності та адмініс­тративного розподілу ресурсів і товарів до приватної власності та лібералізованих цін. Унаслідок проведення цих реформ першого покоління повинні бути створені усі необхідні інститути незалежної держави з ринковою економікою.

Зміст реформ другого покоління полягає в обмеженні ролі уряду як безпосереднього учасника на фінансових ринках. Їхнім результа­том стане економічне зростання, зумовлене ефективнішим викорис­танням інвестиційних ресурсів.

Період кризи 1991-1994 рр. З огляду на показники зниження ВВП та темпів інфляції для пострадянських країн виділяють, зде­більшого, два періоди: кризи 1991-1994 рр. та стабілізації 1995-1997 рр. Стосовно України другий період доречніше буде називати періодом відносної стабілізації і продовжити його часові межі принаймні до 1999 р.

Ще у 1991 р. роздрібні ціни в пострадянських країнах зросли майже у 1,5 раза. З початком 1992 р. в Україні ціни було лібералізо­вано. Середньомісячні зміни індексу споживчих цін (ІСЦ) у першо­му кварталі становили 75,4%. Різке зменшення заощаджень-прагнення населення, підприємств та уряду споживати більшу част­ку поточного доходу - стало природним відгуком на екстремальну економічну ситуацію. Ще однією причиною такої поведінки була неефективна політика уряду.

Крім фактичного обсягу заощаджень, дуже важливою є і їхня форма. Заощаджувати можна за допомогою формальних фінансових ринків, неформальних фінансових ринків та нагромадження товарів. Від вибору способу заощаджень залежить ефективність розподілу ресурсів в економіці і вплив на ситуацію загалом. Наприклад, коли є значний дефіцит бюджету, то заощадження приватного сектора у формі накопичення товарів негативно впливатимуть і на інфляцію, і на обсяг виробництва значно сильніше, ніж заощадження у вигляді вкладів у межах формальної фінансової системи.

Негативний вплив зменшення обсягу заощаджень, опосередко­ваних через фінансову систему, на рівень виробництва має два про­яви. По-перше, підприємствам потрібні кошти для фінансування купівлі проміжних факторів виробництва. Якщо фінансова система неспроможна забезпечити підприємства цими коштами, то вони змушені скорочувати виробництво або запроваджувати альтернативні форми обміну. Обсяг виробництва і продуктивність праці у цьому разі знижуються. По-друге, сам перехід передбачає значні витрати, бо потрібні кошти на нові виробничі потужності, об'єкти інфраструктури, вихід на нові ринки, перекваліфікацію працівників тощо. Інакше кажучи, потрібні значні інвестиції. Будь-які заходи урядової політики, які зменшують опосередковані заощадження, призведуть до зменшення інвестицій і консервації стану економічного спаду.

Упродовж 1991-1994 рр. в Україні було проведено згадані ре­форми першого покоління. Ситуація з заощадженнями склалась та­ка. Приватний сектор значно витрачав свої заощадження. Успадко­вані вимушені заощадження ґрунтувалися на сподіванні, що товари будуть доступні у майбутньому за контрольованими цінами; лібералізація цін усунула підстави для подібних сподівань. Дефіцит консо­лідованого бюджету у 1991 р. становив 13,6% ВВП, у 1992 - 29,3, у 1993- 9,7, у 1994 р.- 7,8% ВВП. Іноземні позичальники були неготові надати позики такого масштабу, щоб компенсувати високий рівень витрачання національних заощаджень.

Глибина і тривалість економічної депресії у пострадянських країнах вирішальним чином залежала від вибору, який їм усім дове­лося зробити наприкінці 1991 р. Цей вибір стосувався шляхів вирі­шення двох фундаментальних проблем. Кожен уряд передусім по­винен був визначити свою фіскальну стратегію - зменшувати чи збільшувати фіскальний дефіцит; і якщо збільшувати, то у який спо­сіб його фінансувати. Крім того, треба було ухвалити рішення щодо того, залишатися чи ні у єдиній рублевій зоні. Країни Балтії обрали шлях зменшення фіскального дефіциту і виходу з рублевої зони. Як невдовзі з'ясувалося, це рішення було єдино правильним. Уряду України з низки об'єктивних та суб'єктивних причин забракло полі­тичної волі, щоб зважитися на аналогічні кроки. Водночас, як свід­чать результати економетричного аналізу макроекономічних показ­ників пострадянських країн, коефіцієнт кореляції між темпом еко­номічного зростання та бюджетним надлишком становив 0,60 у 1992 р. і 0,66 у 1994 р., а коефіцієнт кореляції між темпом інфляції та бюджетним надлишком, відповідно,-0,53 і -0,68. Такі високі значення коефіцієнтів кореляції означають безпосередній зв'язок між фіскальним дефіцитом і глибиною економічного спаду та інфляцією.

У розпалі депресії у фінансовому секторі України, як і більшості інших пострадянських країн, було ухвалено рішення, яке несприятливо впливало на економічну ситуацію в цілому. Банки зобов'язали надавати кредити вибраним позичальникам. Такі "адресні" кредити забезпечували привілейований доступ до джерел фінансування і були покликані підтримувати важливі сектори економіки. Ці кредити надавали за низькими номінальними процентними ставками, що за дуже високих темпів інфляції означало від'ємні реальні процентні ставки. Для прикладу, у січні 1993 р. реальна процентна ставка за кредити комерційних банків становила - 40,8%, упродовж шести мі­сяців цього року вона змінювалася у межах від -7,7% до -11,6%, а упродовж решти п'яти місяців від -18,8 до -29,7%.

З погляду уряду, таке рішення мало низку переваг. По-перше, важливі (на його думку) сектори економіки отримували гарантова­ний доступ до кредитних ресурсів. По-друге, знижувалася ціна цих кредитів для позичальників. По-третє, це давало змогу зменшити фіскальний дефіцит. Якщо позичальником був сам уряд, то низька номінальна процентна ставка не надто збільшувала дефіцит бю­джету. Якщо ж позичальником ставало державне підприємство, то фактичні субсидії воно одержувало коштом прибутків фінансового сектора, а не з бюджету.

Однак негативні наслідки адресного кредитування значніші. На ринку кредитних ресурсів було багато позичальників, проте уряд задля підтримки важливих виробників та збереження рівня зайнято­сті вибирав деяку частину з них. За відсутності державного втручан­ня ці привілейовані позичальники конкурували б з рештою бажаючих і платили фінансовим посередникам позитивну реальну процентну ставку. У цій же ситуації вибрані позичальники отримували дешеві кредити у комерційних банках. Потім Національний банк України надавав кредити комерційним банкам за нижчою номіналь­ною процентною ставкою, щоб гарантувати їм прибуток. Такі опе­рації не містили жодного ризику і були досить бажаними для комер­ційних банків. Термін повернення кредитів становив від шести міся­ців до двох років. За тих економічних умов це означало, що адресні кредити фінансували за рахунок інфляційного податку. Рефінансування відбувалося за високими від'ємними реальними процентними ставками, тобто уряд фактично надавав реальні трансфери привілейованим галузям та секторам економіки.

Адресні кредити були не єдиним видом використання інвести­ційних ресурсів. Проте інші види позик виявились значно ризикованішими для банків з огляду на брак інформації щодо індивідуальних позичальників і реальних механізмів забезпечення повернення по­зик. З іншого боку, дешевизна кредитів у Національному банку не сприяла зростанню зацікавленості банків у залученні вкладів населення за високими номінальними процентними ставками.

Результат політики адресного кредитування - ситуація так званого фінансового стримування. Реальні процентні ставки за вклади у національній валюті були від'ємними. За високих темпів інфляції фінансові інститути надто повільно змінювали номінальні процентні ставки, що можна пояснити декількома причинами. Передусім, це могла бути просто значна інерція, успадкована з часів командно-адміністративної системи, коли цим установам не доводилося оперативно реагувати на ті чи інші зміни економічної ситуації. Крім того, як уже зазначено, не було особливих стимулів залучати кошти населення. І, нарешті, за різких коливань темпів інфляції операції на ринку креди­тів у національній валюті були надто ризиковими. У пошуку менш ризикових прибутків фінансові посередники схилялися до проведення операцій в іноземній валюті. Фінансові інституції, які пропонували позики і вклади у національній валюті, зважаючи на панування держав­них установ на цьому ринку, перебували у заздалегідь програшному стані, і такі послуги швидко занепали. Зберігання коштів у цих інституціях означало реальні збитки.

Наслідками фінансового стримування стали нестача готівки та фрагментація фінансових ринків. Нестача готівки була в Україні влітку 1993 р. і виявлялася у неспроможності підприємств вчасно виплачувати заробітну платню, а уряду - пенсії та інші трансфери. Тому запроваджено суттєві обмеження на вилучення коштів з банківських вкладів. Фірми і підприємства мали ще й додаткові антистимули до зберігання коштів у фінансових посередників: уряд використовував банківську систему для збирання податку на додану вартість та деяких інших.

Характеристики

Список файлов ответов (шпаргалок)