179229 (583725), страница 3

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

Для досягнення в Україні стабілізації ринкового типу у фазі депресії необхідно, в першу чергу, впливати на фактори пропозиції. До них, як ми вже говорили, належить передусім зниження процентних та податкових ставок. Проте вжиття таких заходів (наприклад, податкової реформи), багато в чому визначається проведенням інституціональних змін, котрі потребують тривалого періоду часу. Здійснювані нині інституціональні реформи (реформування інституту власності, формування ринкової інфраструктури) нівелюються надмірно розгалуженою системою пільг.

Це означає подальшу присутність в економіці чималої кількості неефективних структур, які накладаються непосильним тягарем на економіку і блокують нормалізацію функціонування ефективних структур. З огляду на це проблема перетворення сукупної пропозиції із цілковито нееластичної на еластичну пов'язана з реорганізацією структури пропозиції на мікрорівні. При цьому без трансформації психології та поведінки економічних суб'єктів здійснювана зверху реформація суспільства буде половинчастою, що не зможе дати у найближчий час позитивні результати. Це взагалі загрожує її припиненням. Водночас гола віра реформаторів у дію законів ринку на неринковому грунті не примусить плодоносити цей грунт без зміщення акцентів реформування у сферу пропозиції, криза якої у даний час, як ми показали, є основоположною. Такий стан справ породжує багато проблем: зокрема з боку держави можливе створення умов для збільшення прибутковості господарюючих суб'єктів, у першу чергу, шляхом зниження податкових ставок (при цьому витрати уряду надалі скорочувати просто неможливо). Надзвичайно актуальною стає проблема дефіциту бюджету і пошук способів його фінансування. Причому це є дуже важливим як у короткочасовому, так і в довгочасовому аспектах. У короткочасовому — тому, що на першому етапі зниження податкових надходжень, поки відбудеться адаптація підприємств у нових умовах і настане фаза можливого пожвавлення, дефіцит бюджету зміниться. Його фінансування пов'язане із зростанням державного боргу. Фінансування бюджету шляхом позик на внутрішньому ринку вже сягнуло в Україні граничних значень. Крім того, діє ефект витіснення інвестицій, оскільки держава змушена платити порівняно високу ціну і гарантовано обслуговувати позики. Буде й надалі спостерігатися ефект витіснення грошей з кредитного ринку, а отже, як наслідок, — інвестиційна пасивність (не дивлячись на те, що Україні вдається поки що уникнути надзвичайного загострення у фінансовій сфері, як це відбулося в Росії в середині 1997р. та у 1998 p.).

Таким чином, очікуваний перехід до пожвавлення за рахунок зниження податків може не відбутися. Внаслідок цього криза пропозиції триватиме, набуваючи довгострокового характеру. Крім того, припущення, що тривалий час буде спостерігатися ефект пожвавлення від податків, які скорочуватимуться, і скорочення витрат держави, також досить спірне. В нинішній час в економічній думці існують два погляди на вказану проблему. Один із них йде від необхідності скорочення урядових витрат, позаяк урядові витрати — малопродуктивні і неекономічні, тобто опадаткування має високу ціну. Потрібно піклуватися про прибуток господарюючих суб'єктів — це те, на що нами уже зверталася увага. За іншим вважається: уряд відіграє в економічному розвитку центральну роль, забезпечуючи достатню кількість суспільних товарів, підтримуючи виробниче споживання і забезпечуючи оптимальне (насамперед з соціальної точки зору спрямування економічного зростання).

Узагальнення, яке ми зробили сьогодні, показало: теоретичні й емпіричні дослідження світової економічної думки стосовно взаємозв'язку економічного зростання та зниження рівня оподаткування, не досягли сьогодні консенсусу. Податкова політика може мати негативні, що дорівнюють нулю, або позитивні ефекти зростання, і це залежить від особливостей ситуації та механізму, які забезпечують зростання.

4.Досвід зарубіжних країн відносно стабілізаційної політики

Держави колишнього СРСР розпочали процес стабілізаційних реформ за специфічних та у деякому відношенні гірших вихідних умов, ніж інші країни, що здійснюють економічні реформи, наприклад, такі центральноєвропейські країни, як Чехія, Румунія або Словенія. Маються на увазі:

• нераціональне територіальне розміщення промислових підприємств без урахування витрат на транспортування та енергію на території, що займає майже одну шосту частину поверхні Землі;

• порівняно з Центральною Європою ще більша монополізація господарських структур, щільніше переплетіння економічних зв'язків між колишніми республіками, менший приватний сектор, недостатній досвід управління якістю, фінансами та збутом;

• переважання галузей військово-промислового комплексу;

• відсутність історично сформованих національних господарств та досвіду використання національної валюти;

• недостатність або повна відсутність ринкових традицій, несприйняття категорій ринкової економіки, яке інтенсивно прищеплювалось протягом сімдесяти років існування СРСР, відмова від практичного застосування таких понять, як при ватна власність, прибуток, власна ініціатива, самореалізація, конструктивне мислення;

• відсутність досвіду самостійного управління та діяльності національного уряду;

• більша віддаленість від Європи, ніж країни Центральної Європи.

З іншого боку, такі чинники, як: громадянські війни (зокрема у Грузії, Таджикистані); зволікання з початком справжніх реформ (зокрема Україна, Білорусь) відповідно — затягування і розмивання розпочатих реформ (зокрема Росія, Казахстан, Узбекистан) так чи інакше зумовили падіння обсягів виробництва.

До цього необхідно додати, що поряд з економічними умовами існує ціла низка політичних факторів, які мали і все ще зберігають гальмуючу дію: країни СНД повинні не лише здійснити зміну економічної системи, а й водночас подолати труднощі трьох великих перехідних процесів, а саме:

• вперше створити власні національні держави;

• здійснити перехід від тоталітарної політичної системи пізнього сталінізму до демократії та — у випадку Росії — від централізованої держави до федеральної держави;

• від соціальної системи, що повністю спиралася на державу, перейти до плюралістичних структур.

У післявоєнній Японії модель стабілізаційної політики ґрунтувалась на таких п’яти важливих складових:

перша — створення джерел енергії та забезпечення економіки альтернативними енергоносіями (що є надзвичайно важливим і для України);

друга — власна розробка передових технологій, котрі забезпечили Японії стабільне місце у світовому розподілі праці. (На сьогоднішній день Україна має у значній мірі необхідні науково-технічні накопичення);

третя — будівництво всеохоплюючої ринкової інфраструктури, включно з необхідними фінансовими інституціями (в Україні цей процес йде активно);

четверта — наявність ідеї національного відродження, твердо й ефективно уведеної до свідомості людей і втіленої на практиці численними японськими урядами, котрі змінювали один одного у послявоєнні часи (вимагає подальшого розвитку в Україні);

п'ята — мобілізація внутрішніх ресурсів для відродження економіки шляхом концентрації їх на пріоритетних напрямках під безпосереднім і жорстким контролем держави (відсутня в Україні).

Основні кошти було мобілізовано у населення. Це дає однозначну відповідь на запитання, де взяти кошти.

Для організації було створено державну систему, яка змогла акумулювати й ефективно використати позики населення. Це було квінтесенцією економічної реформи, котра дозволила досягнути успіху, підняти рівень життя.

5. Реалізація стабілізаційної програми в Україні

Пріоритетним завданням Програми є зміцнення основ громадянського суспільства, подальше формування відкритого демократичного суспільства та нової національно-державної ідентичності людини як громадянина України.

Усе це можна забезпечити лише за умови подолання тенденції занепаду економіки та забезпечення стабільно високих темпів економічного зростання.

На підставі аналізу ситуації, з уроків 1998 p., коли суттєвому випробуванню була піддана так важко вистраждана Україною фінансова стабільність, визначено такі три етапи соціально-економічного розвитку України:

перший (1999-2000 pp.) — досягнення стабілізації економіки та перехід до економічного зростання;

другий (2001-2005 рр.) — проведення інтенсивних змій структури економіки та підвищення її ефективності, досягнення темпів приросту ВВП до 7 % на рік;

третій (2006-2010 pp.) — продовження структурної перебудови економіки та забезпечення високих (до 8 % щорічно) темпів зростання.

Економічне зростання потребує спрямування значних обсягів виробленого продукту в інвестиції.

Вирішальними факторами стабілізації в 2003-2004 pp. і започаткування зростання є такі:

Прийняття реального бюджету. Його дефіцит суттєво не збільшує внутрішні та зовнішні запозичення, створює довіру до фінансової політики держави.

Помірна девальвація національної валюти та інфляція зберігають умови і надають орієнтири для ефективного виробництва.

Зниження ставки рефінансування і переорієнтація діяльності банківської системи забезпечують кредитну підтримку реального виробництва.

Нормалізація виплати заробітної плати і значне скорочення заборгованості щодо соціальних виплат із бюджету.

Впровадження заходів, спрямованих на прискорену легалізацію тіньової економіки, а саме: задіяння механізму повернення тіньових коштів, у тому числі з-за кордону, до легального обігу на користь національного виробництва.

Розвиток малого підприємництва, яке приведе до підвищення конкурентоспроможності українських товарів, поліпшення структури виробництва і структури зайнятості.

Реструктуризація великих підприємств АПК, розвиток приватного сектора в сільському господарстві, що дасть змогу збільшити експорт продовольчих товарів.

Залучення прямих іноземних інвестицій в експортоспроможні галузі, що сприятиме переорієнтації зовнішньої торгівлі на нові товари та нові ринки.

Для забезпечення стабільного зростання на початку наступного тисячоліття принципово важливим є радикальне реформування податкової системи, скорочення вже протягом 2003 та 2004 років щонайменше на 15 - 20% (сукупного) податкового навантаження на товаровиробників та поліпшення якості бюджетних витрат. Ключовим для цього є прийняття Податкового кодексу.

Економічне зростання неможливе без суттєвого оновлення основних фондів та їхньої структури. Без цього три чверті з них у 2010 р. можуть досягти критичного віку (понад 20 років) та не відповідатимуть вимогам технологій XXI століття, обмежуватимуть можливості здійснення політики технологічних проривів.

Принципово важливим є відповідно до комплексної державної програми енергозбереження на період до 2010 р. радикальне зменшення енергомісткості виробництва та підвищення конкурентоспроможності української продукції на внутрішньому і зовнішньому ринках. Цьому повинно сприяти ліквідація на першому етапі реструктуризації фінансових боргів підприємств і забезпечення дії ринкових механізмів, вилучення неконкурентоспроможних виробництв. Нагадаємо, що на виробництво одного долара ВВП країна витрачає 3,25 умовного палива проти 0,6 в Західній Європі. Крім усього іншого, це повинно забезпечити зростання експорту українських товарів і послуг з темпами 7 - 8 % щорічно. Досить високі темпи зростання імпорту (хоча й нижчі від експорту) зумовлені потребою залучення значних обсягів інвестиційних та інноваційних ресурсів. Водночас завданням є послідовне скорочення від'ємного сальдо торговельного балансу та досягнення, починаючи з 2007 p., його рівня не менше, ніж 2-3 % від зовнішнього торговельного обороту.

Надто важливою є послідовна легалізація тіньової економіки і зменшення її обсягів щонайменше на 25 % до 2005 р. та на 70 - 80% до 2010 р.

Потрібно визначити, передусім, пріоритети науково-технологічного та інноваційного розвитку:

• створення та впровадження нових енерго- та ресурсозбережних технологій, розвиток екологічно чистої енергетики;

• розроблення нових технологій, у тім числі біотехнології для сільського господарства та переробних галузей, легкої та харчової промисловості;

• технологічне і технічне оновлення базових та переробних галузей;

• високотехнологічні конкурентоспроможні виробництва в літакобудуванні, ракетно-космічному комплексі, судно- та автомобілебудуванні, а також сучасних озброєнь;

• створення та використання перспективних інформаційних технологій та систем зв'язку;

• розвиток інформаційних комунікацій та потрібного обладнання;

• виробництво вітчизняних інформаційних технологій (не менше 20 % від потреб внутрішнього ринку);

• створення та впровадження нових матеріалів та речовин з високими конкурентоспроможними властивостями, в тому числі імпортозамінних.

Програма має системний характер, охоплює весь комплекс економічних та соціальних сфер, всі сторони державного впливу на них.

Характеристики

Список файлов ответов (шпаргалок)