176997 (583236), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Характеризуючи цей етап, М. Блауг вказав на ряд помилок, яких припустились усі три творці теорії граничної корисності: К. Менгер, У. Джевонс, Л. Вальрас. Серед них він назвав такі:
- Корисність товару розглядається як функція кількості цього товару, яка не залежить від кількості інших товарів, що споживаються;
- «пояснення» поведінки споживача зіштовхується з подвійною опозицією;
- «добробут» зводиться до суми кількісних корисностей усіх індивідумів, які підлягають виміру, а оптимальним вважається такий розподіл ресурсів, який максимізує «добробут» саме в цьому розумінні та інше.
Другий етап «маржинальної революції» припадає на 90-ті роки XIX ст. З цього часу маржиналізм стає популярним і пріоритетним у багатьох країнах. Головне досягнення маржиналістів у цьому етапі – відмова від суб’єктивізму і психологізму 70-х років з тим, щоб підтвердити, що метою «чистої економіки» завжди залишалось пояснення регулярного ходу економічного життя за певних умов. Саме тому представники нових маржинальних ідей стали розглядатися як правонаступники класичної політекономії і називатись неокласиками, а їх теорія, відповідно одержала назву «неокласичної». На другому етапі «маржинальної революції» - етапі формування неокласичної політекономії – найбільший внесок зробили англієць А. Маршал, американець Дж.Б. Кларк та італієць В. Перето.
Сучасний монетаризм як один з напрямів економічної думки виник у 60-х роках XX ст. У зв’язку з пошуком шляхів подолання інфляції, тривале зростання якої ставилося за провину економічній політиці, що проводилася за кейнсіанськими рецептами. Кейнсіанство сформувалося на межі 20-30-х років, коли потрібно було подолати глибокий спад виробництва та безробіття. А для цього були придатними будь-які способи «накачування» державою ефективного попиту як через фіскально-бюджетну, так і монетарну політику, незважаючи на можливі інфляційні наслідки.
Сучасний монетаризм сформувався в 60-70-ті роки, коли особливо загострилася проблема інфляції, а проблеми безробіття та спаду виробництва відійшли на другий план. Вирішити цю проблему за кейнсіанськими рецептами було неможливо, потрібні були нові підходи.
Разом з тим сучасний монетаризм не є принципово новою теорією. Він, по суті, є відродженою й осучасненою неокласичною кількісною теорією. У процесі розвитку цієї теорії монетаристи спиралися на кейнсіанські дослідження грошового механізму і, безумовно, запозичили з нього те, що не суперечило реальній дійсності. Тому між сучасним монетаризмом і кейнсіанством є певна наступність, тим більше, що і саме кейнсіанство принципово не відкидало кількісної теорії. Якраз остання була методологічним підґрунтям формування обох цих напрямів, що, безперечно, сприятиме їх взаємному зближенню.
Вважається, що формування сучасного монетаризму було започатковано виходом у світ наукових праць представників «чиказької школи» на чолі з М. Фрідманом: «Дослідження в галузі кількісної теорії» (за редакцією М. Фрідмана, 1956) та «Історія грошей Сполучених Штатів. 1868-1960» (автори М. Фрідман та А. Шварц, 1963).
Найбільш вагомими елементами сучасного монетаризму, які стосуються теорії грошей та монетарної політики, є такі положення:
- Усупереч базовому положенню кейнсіанської теорії, що ринкова економіка внутрішньо не збалансована і її механізм не здатний до саморегулювання, монетаристи дотримуються прямо протилежного погляду – вільна ринкова економіка, що базується на приватній власності, є потенційно гармонійною, здатною до повного саморегулювання, якщо певні зовнішні сили цьому не стануть на заваді. Тому якщо в реальній дійсності в економіці є такі явища, як періодичні кризи, безробіття, інфляція тощо, то це результат дії таких зовнішніх сил. Зокрема, в названій вище праці «Історія грошей Сполучених Штатів. 1868-1960» М. Фрідман та А. Шварц довели, що світова економічна криза 1929-1933 pp., що розпочалася в США, була спровокована помилковою монетарною політикою ФРС, що призвело до надмірного скорочення пропозиції грошей і платоспроможного попиту.
Грошова сфера у монетаристів є відносно самостійною, відокремленою від сфери реальної економіки, що означало відродження «класичної дихотомії», яка розглядає грошовий механізм як екзогенний щодо економіки. Оскільки грошова сфера безпосередньо пов'язана з діяльністю держави (через емісію грошей та монетарну політику), то якраз вона не може бути внутрішньо збалансованою і є потужним джерелом дестабілізації для сектора реальної економіки.
Оскільки головна загроза дестабілізації для реальної економіки виходить з грошової сфери, то остання повинна бути центральним об'єктом державного регулювання, з тим щоб створити найсприятливіші умови для повної реалізації можливостей ринкового механізму саморегулювання. При цьому держава повинна регулювати грошову сферу переважно економічними методами, Щоб максимально виключити процес втручання в економічну діяльність суб'єктів ринку. У цю вимогу не вписуються фіскально-бюджетні методи економічного регулювання як надто жорсткі.
Тому монетаристи зосередили основну увагу у своїх дослідженнях на методах та інструментах монетарної політики.
Аналіз динаміки грошової маси (пропозиції грошей) та динаміки кризових явищ в економіці США приблизно за 100 років, проведений М. Фрідманом та А. Шварц, незаперечно довів, що номінальний обсяг ВВП перебуває у тіснішому кореляційному зв'язку з пропозицією грошей, ніж з інвестиціями та генеруючою їх нормою процента, які визнаються кейнсіанцями вирішальним чинником впливу на економіку. Динаміка ВНП, а значить і цін, чітко, тільки з деяким відставанням, йде за динамікою маси грошей в обороті. Тому монетаристи знову в центр уваги поставили кількісний чинник, який безпосередньо, а не через процент та інвестиції, впливає на кон'юнктуру ринку, ціни і виробництво. На цій підставі вони вважали регулювання пропозиції грошей важливим способом попередження кризових явищ, згладжування коливань ділового циклу.
Монетаризм є однією із найвпливовіших течій сучасного неоконсерватизму, представники якої надають грошам та грошово-кредитній політиці першочергового значення. Якщо концепція Дж. М. Кейнса сформувалась на тлі критики класичної та неокласичної теорій (так звана «кейнсіанська революція»), то монетаризм часто називають контрреволюцією, що вказує, насамперед, на його опозиційність до кейнсіанства.
Безумовним лідером монетаризму, який рішуче виступив у 60-х рр. ХХ століття проти теорії і практики кейнсіанського регулювання економіки, є Мілтон Фрідмен – професор Чиказького університету, представник Чиказької школи неолібералізму. Мілтон Фрідмен (1912 – 2006) народився у бідному кварталі Нью-Йорка, у Брукліні, у сім’ї єврейських емігрантів, вихідців із Румунії (за іншими даними – родом з Карпатської України). На початку ХХ століття в пошуках кращого життя його батьки переїхала на постійне проживання у США. У 21 рік він здобув у Чиказькому університеті ступінь магістра, у 34 роки – захистив докторську дисертацію з економіки у Колумбійському університеті. Працював у Національному бюро економічних досліджень, де під керівництвом майбутнього нобелівського лауреата Саймона Кузнеця досліджував структуру доходів; у державній скарбниці США та у відділі військових досліджень Колумбійського університету. В 1962 р. став професором економіки Чиказького університету, де працював до своєї офіційної відставки у 1977 р.
У жовтні 1976 р. за досягнення в галузі аналізу споживання, історії і теорії грошового обігу та демонстрацію труднощів стабілізаційної політики Мілтон Фрідмен був удостоєний премії Альфреда Нобеля з економіки. Саме М.Фрідмен відіграв основну роль у формуванні і утвердженні монетарної доктрини. Його теоретичний доробок став основою політики стабілізації економіки і боротьби з інфляцією у США та Англії у 80-х рр. ХХ століття – знамениті «рейганоміка» та «тетчеризм». Після кейнсіанства концепція монетаризму стала ще одним прикладом прямого впливу економічної теорії на економічну політику та економічний розвиток США та західноєвропейських країн.
Сам термін «монетаризм» вперше використав американський економіст К. Бруннер у 1968 р. для визначення загальнотеоретичного підходу, що визнає виняткову важливість грошей в економіці, вважає грошову масу і темпи її зміни головним фактором економічної кон’юнктури та вказує на пріоритет особливого типу грошово-кредитної політики – прямого регулювання темпів зростання грошової маси на противагу іншим методам впливу, насамперед, фіскальній політиці та грошово-кредитному регулюванню, орієнтованому на вплив через процентні ставки.
Крім Мілтона Фрідмена, представниками монетаризму, які здійснили вагомий внесок у розвиток даної концепції є Г. Шварц, К. Бруннер, А. Мелцер, Р. Кейган, Д. Фенд, Р. Селден, Д. Лейдлер. Теоретичною основою сучасного монетаризму виступають: кількісна теорія грошей, яка започаткована ще у 16 столітті, продовжена Д. Юмом та Д. Рікардо; дослідження неокласичної школи початку ХХ століття, насамперед, рівняння обміну І. Фішера і теорія касових залишків кембріджської школи; теорія відносних цін А. Маршалла, модель ринкової рівноваги Л. Вальраса.
Монетаризм розвиває й критично переосмислює також теоретичні ідеї своїх опонентів, зокрема короткостроковий варіант кривої Філіпса, кейнсіанську теорію грошей та рівноваги на товарному і грошовому ринках IS-LM. Методологію дослідження економічних явищ і процесів, що її використовують монетаристи, можна охарактеризувати як неопозитивізм.
М. Фрідмен вважає, що економічна теорія – передусім, наука позитивна, яка вивчає вплив на економічний розвиток усієї сукупності факторів і розглядає економіку такою, якою вона є насправді. Він стверджує, що критики економічної теорії, як правило, оцінювали її передумови, а не висновки. З його точки зору, цінність економічної теорії визначається не реалістичністю її передумов, а точністю її прогнозів. Результатом теорії мають стати певні постулати, висновки, передбачення, що піддаються емпіричній перевірці, підтверджуються досвідом, є придатними для пояснення теперішнього розвитку і прогнозування майбутнього.
Монетаристський варіант кількісної теорії грошей. У своїй інтерпретації кількісної теорії грошей М. Фрідмен виходив з того, що гроші для економічних агентів є одним із видів капітальних активів, формою володіння багатством. Тому він використовує «портфельний підхід» до грошей і вважає, що попит на гроші залежить від рівня особистих доходів, рівня цін (зміни купівельної спроможності грошей), доходності інших фінансових активів (акцій і облігацій) та величини процентних ставок (які відображують витрати, пов’язані із заощадженням грошей). При цьому, на відміну від Дж. Кейнса, М. Фрідмен вважав вплив процента на грошовий попит незначним й нехтував ним.
Величина попиту на гроші є результатом оптимізації співвідношення доходності різних альтернативних форм багатства і залежить від існуючих або очікуваних відносних цін різних активів. Якщо граничні доходи на всі можливі форми активів зрівнюються, досягається оптимум. У тому випадку, коли величина граничних доходів неоднакова, економічні агенти змінюють структуру багатства шляхом збільшення частки активів, здатних принести більший дохід, або за рахунок скорочення менш прибуткових об’єктів вкладення.
Попит на гроші М. Фрідмен вважав величиною відносно сталою. Пояснював він це на основі теорії перманентного доходу. Відомо, що Дж. М. Кейнс, дослідивши взаємозв’язок споживання і доходу сформулював поняття споживчої функції та основний психологічний закон – із зростанням доходів частка заощаджень зростає, а частка споживання зменшується, що скорочує сукупний попит. За Кейнсом гранична схильність до споживання (MPC), тобто відношення приросту споживання до приросту доходу, є меншою за одиницю (0 < MPC < 1).
Проте, нобелівський лауреат Саймон Кузнец виявив, що у США частка заощаджень протягом минулого століття не збільшувалась. Це суперечило твердженню про те, що MPC < 1. Парадокс був розв’язаний теорією перманентного доходу М. Фрідмена. Ця теорія була представлена у 1957 р. в його праці «Теорія функції споживання».
Відправною точкою для моделі М. Фрідмена став той факт, що домашні господарства намагаються вирівняти обсяги споживання в часі, тобто їх споживання залежить не тільки від поточного доходу, але й від очікуваного доходу у майбутньому. Фрідмен виходив із того, що домашні господарства надають перевагу рівномірній (протягом життя) траєкторії споживання порівняно із нерівномірною. У зв’язку із цим, він вводить поняття перманентного доходу – це дохід, на отримання якого споживач розраховує упродовж тривалого періоду життя, враховуючи свій вік, освіту та існуючу модель споживання.
Емпіричні дані доводять, що MPC із перманентного доходу є сталою і дорівнює 1. Тимчасовий або випадковий дохід відображує вплив усіх інших факторів, які людина відносить до випадкових, хоч вони можуть бути передбачуваними результатами дії таких сил, як, наприклад, циклічні зміни у діловій активності. Джерела випадкового доходу найрізноманітніші: від несподіваного отримання спадку до виграшу у лотереї. Особливо підкреслюється елемент непередбачуваності, неочікуваності в отриманні тимчасового доходу. За теорією М. Фрідмена більша частина тимчасового доходу заощаджується. Емпіричні дослідження доводять, що MPC із тимчасового доходу знаходиться в інтервалі між 0,2 і 0,3, тоді як MPC із перманентного доходу, як зазначалось, дорівнює 1.
Монетаристи вважали, що попит на гроші є відносно сталим (це витікає із теорії перманентного доходу). Так само сталою є й швидкість обороту грошей (що знайшло емпіричне підтвердження). Останні два положення є вихідними в монетаристській теорії економічного циклу та інфляції. Оскільки попит на гроші і швидкість їх обороту є величинами відносно сталими, то головна причина циклічних коливань, на думку монетаристів, полягає в різких змінах темпів приросту грошової маси. Ці різкі зміни у пропозиції грошей пов’язані із використанням кейнсіанських рецептів стимулювання або стримування сукупного попиту. Саме вони й породжують циклічні коливання.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
