176720 (583177), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Фрідмен пропонує модель, основою якої є стабілізація економіки монетарними засобами. Вона спирається на особливу грошову теорію, згідно якої грошова сфера визнається важелем державного регулювання економіки. Відкритість економіки розглядається Фрідменом як можливий чинник грошової дестабілізації. Фрідмен пропонує державі маніпулювати соціальними витратами залежно від стану розвитку економіки. Ці основні відмінності зумовлені тим, що модель Фрідмена формувалась багато пізніше інших неоліберальних моделей, була реакцією на активне впровадження кейнсіанських рекомендацій та їх негативні наслідки.
Спираючись на базу даних з економічної історії США, Фрідмен доводить, що циклічність економічного розвитку має грошову природу: зростання грошової маси в обігу провокує інфляцію. Тому грошова сфера, пропонування грошей мають бути основними об’єктами державного контролю. Держава, виконуючи стабілізаційну функцію, може скористатись лише одним інструментом впливу на економіку – грошовою емісією. Виходячи з того, що недостатня кількість грошей в обігу призводить до кризи виробництва, а надлишкова – до інфляції, Фрідмен запропонував визначення оптимально необхідної кількості грошей для нормального функціонування економіки за допомогою “рівняння обміну”: загальна ціна створеного в межах країни продукту повинна дорівнювати величині грошової маси з урахуванням швидкості обігу грошей. Грошова емісія має бути орієнтованою на приріст ВВП. Фрідмен увів поняття “портфелю активів” (сукупності всіх ресурсів індивіда, його багатства) як проміжну категорію, що пов’язує гроші і ВВП. Він посилається на консерватизм людини відносно “портфелю активів”, стійкість якого забезпечує і стійкість ВВП.
Фрідмен виводить рівняння довгострокової рівноваги грошового ринку, згідно якого пропонує підтримувати темп приросту готівки на рівні 3 % на рік, а з урахуванням потенційних грошей (строкових вкладів і облігацій державних позик) – на рівні 1 %. У цілому щорічний приріст не повинен перевищувати 4–5 %, що забезпечить “природний рівень безробіття”. На відміну від кейнсіанців, які в аналізі залежності між інфляцією та безробіттям посилалися на “криву Філліпса”, Фрідмен доводить, у довгостроковому періоді такої залежності не існує. Прискорення інфляції позитивно впливає на безробіття лише тимчасово, у довгостроковому періоді економіка повертається до “природного рівня” зайнятості, а інфляція не забезпечує її зростання. Концепцією “природного рівня безробіття” Фрідмін пояснив явище стагфляції.
Фрідмен критикує політику незбалансованого державного бюджету, визнаючи її однією з причин розбалансування механізмів ринкового саморегулювання. Збалансованість бюджету, скорочення дефіциту державного бюджету можна забезпечити за рахунок регульованої грошової емісії та зменшення державних витрат. Соціальна сфера не повинна бути пріоритетним напрямом діяльності держави.
Монетарна концепція успішно пройшла апробацію у 1969-70 рр., коли Фрідмен був радником президента Ніксона, але тріумфом його теорії стала концепція стабілізації американської економіки 80-х рр. – “рейганоміка”, яка дозволила США подолати труднощі спаду, послабити інфляцію, зміцнити долар. Фрідмен також брав участь у розробці концепції побудови ринкової економіки у Чілі. Разом з тим, чимало країн Заходу, а згодом і Сходу, які вдавалися до монетаристських методів боротьби з інфляцією, згодом поступово відмовляються від них. Для багатьох країн спад виробництва і втрати, яких внаслідок цього зазнала економіки, виявилися значно більшими, ніж позитивний ефект від зниження темпів інфляції.
46. ЕКОНОМІЧНІ ТА СОЦІАЛЬНІ КОНЦЕПЦІЇ К. КАУТСЬКОГО
Соціал-демократичний рух в економічному та політичному відношенні є нині досить впливовою силою, яка значною мірою визначає напрями сучасного розвитку різних держав світу. Історія його формування тісно зв'язана з еволюцією суспільства, хоч соціалістичні доктрини, як невід'ємний елемент і вираз мрії людства про щасливе, справедливе майбутнє існували і розвивались відносно незалежно від розвитку та трансформації класичної економічної науки. Майбутнє пов'язувалось зі становленням суспільної, загальнонародної власності на засоби виробництва та суспільних форм розподілу доходів, із розвитком економіки, позбавленої суперечностей та криз.
На соціал-реформістських позиціях стояв також К. Каутський, хоча він й намагався відмежуватись від берштейніанства (важливим висновком Бернштейна, який категорично не сприймали ортодоксальні марксисти, було твердження про те, що комунізм не є кінцевою метою історичного розвитку людства, а форми віддаленого майбутнього непередбачувані).
К. Каутський (1854—1938) у працях «Соціальна революція» (1902) та «Шлях до влади» (1909) обґрунтовує невідворотність епохи соціальної революції як об'єктивно зумовленого явища, підготовленого всім попереднім розвитком людства. Монополізація виробництва як закономірний етап розвитку капіталізму, на його думку, усуспільнює економіку і привносить до неї планове начало, а тому немає необхідності в практичних революційних діях та завоюванні влади збройним шляхом, достатньо парламентських методів боротьби за контроль над економічною владою.
Аналізуючи сучасні йому процеси — монополізацію виробництва, імперіалізм як економічний переділ світу між союзами капіталістів, колоніальну політику розвинених держав, він стверджував, що ці явища є об'єктивними і свідчать про поступальний розвиток світової економіки, яка в перспективі стане картелізованою, позбудеться міждержавних суперечностей. На цій «ультраімперіалістичній» стадії розвитку капіталізму, коли великі галузеві монополії зіллються в єдиний всесвітній картель, виникнуть умови для планомірного регулювання господарства у світовому масштабі, що, власне, і означатиме соціальний переворот.
Каутський засуджував війну, виступав за мирне вирішення всіх проблем. Його теорія «ультраімперіалізму» закликала до реформізму як засобу суспільної перебудови.
З початком першої світової війни Каутський, закликає до еволюційного, реформістського вирішення соціально-економічних проблем, посилаючись на те, що монополістичний капіталізм сам формує умови для економічних трансформацій, для становлення ери «організованого капіталізму».
Ідеї Каутського зацікавили не тільки соціал-демократів, а й деяких марксистів. Згодом, у працях марксистів О. Бауера і К. Шмідта помітна еволюція їхніх поглядів від радикалізму до реформізму.
56. КОНЦЕПЦІЯ "СОЦІАЛЬНО-РИНКОВОГО ГОСПОДАРСТВА"
Неолібералізм – напрям сучасної економічної теорії, що обґрунтовує необхідність поєднання принципів вільного підприємництва з обмеженим державним втручанням і створення “соціального ринкового господарства” – економічного порядку, в якому ринковий механізм ціноутворення сполучається з державним економічним регулюванням і соціальним захистом населення.
Центри неолібералізму утворилися в Англії, Німеччині, Франції та США і отримали назву відповідно “лондонської школи” (Ф.Хайєк, Л.Роббінс та ін.), “фрайбурзької школи” (В. Ойкен, В. Репке, Л.Ерхард та ін.), “паризької школи” (Ж.-Л.Рюеф, М.Алле, Е.Малінво, Л.Столерю та ін.) та “чиказької (монетарної) школи” (Л.Мізес, М.Фрідмен та їн.).
Лондонська школа неолібералізму характеризується найбільшим використанням основних принципів неокласицизму. Найдокладніше англійський варіант неолібералізму, що базується на абсолютному індивідуалізмі, опрацьовано Ф. Хайєком.
Хайєк Фрідріх (1899–1992) – англійський економіст, лауреат Нобелівської премії. Основні праці – “Ціни й виробництво” (1929), “Грошова теорія та економічний цикл” (1933), “Дорога до рабства” (1944), “Індивідуалізм і суспільний лад” (1948), “Прибуток, процент та інвестиції” (1949), “Конституція свободи” (1960), “Закон, законодавство і свобода” (1973-79), “Роздержавлення грошей” (1976).
Хайєк переконано відстоював принципи неокласичної теорії навіть в період її занепаду, рішуче виступав проти державного втручання в ринкову економіку. В основу доктрини Хайєка покладено ідею “спонтанного порядку”, що ґрунтується на індивідуальній свободі. Оскільки інформацію, на основі якої господарюючі суб’єкти приймають рішення, надає ринок, то будь-яка координація з боку держави призведе до спотворення природної інформації, тим самим провокуючи ірраціональні економічні дії. Він заперечує бюджетні методи державного втручання, що призводять до дефіциту, експансіоністську грошову політику як засіб фінансування урядових видатків. Він наполягає на обмеженні впливу держави на грошову сферу і пропонує скасувати монополію держави на випуск грошей. Головне завдання держави – охорона “спонтанного порядку”, створення сильної конкурентної економіки. Хайєк визнає й обґрунтовує необхідність втручання держави у сфери, які створюють внутрішнє середовище розвитку економіки (освіту, право, ідеологію, мораль тощо), і покладає на неї функцію захисту від впливу зовнішнього середовища (міжнародна сфера).
Книга “Дорога до рабства”, в якій Хайєк здійснив критичний аналіз планової (соціалістичної) економічної системи, зробила його знаменитим, стала класикою XX ст. У ній він стверджує, що будь-яке відхилення фундаментального принципу індивідуальної свободи, з якою б благородною метою воно не здійснювалося, в перспективі призводить до диктатури. Навіть помірне одержавлення економіки веде до встановлення тоталітарного ладу. Досвід розвитку країн Заходу 70-80-х рр. реально довів, що нарощування державного втручання в економіку має границі, за якими воно перетворюється на реальну загрозу функціонуванню ринкової системи.
Фрайбурзька школа (ордолібералізм) – утворилася в кінці 30-х років у Фрайбурзькому університеті й запропонувала дещо інші параметри неоліберальної моделі розвитку: на державу покладається не тільки формування умов успішного розвитку економіки на конкурентних засадах – раціональної правової бази та ідеології соціального партнерства, а й створення розвиненої інфраструктури соціальних гарантій. Ці принципи знайшли відображення в багатьох неоліберальних теоріях, особливо в “теорії порядків” Вальтера Ойкена.
Ойкен Вальтер (1891–1950) – видатний німецький економіст, професор Фрайбурзького університету, засновник і глава фрайбурзької школи. Основні праці – “Основні принципи національної економії” (1940), “Основні принципи економічної політики” (1952). У 1948 р. Ойкен став редактором неоліберального щорічника під назвою “Ордо” (“лад змагання”). Відтоді німецький неолібералізм часто називають ордолібералізмом.
Ойкен вважав, що відомі господарські системи є комбінацією різноманітних господарських форм. Об’єктом дослідження можуть бути лише “ідеальні типи” господарства, яких він виділив два: центрально-кероване господарство та вільне ринкове господарство. Попри всі переваги ринкової економіки, вона не реалізує принципу соціальної справедливості, який може забезпечити лише центрально-керована система, побудована на суспільній власності. Проте центрально-кероване господарство виключає ринковий обмін, управляється центральним керуючим органом і відзначається таким рівнем планування, за якого всі економічні зв’язки заміщено адміністративними вертикальними зв’язками центру з фірмами. Ойкен вважав, що централізація суперечить самій природі економіки і руйнує її.
Реальні типи господарств можуть залежати від політики держави, котра визначатиме, в яких дозах змішуватимуться “ідеальні типи”. Цю ідею було покладено в основу теорії “соціально-ринкового господарства”.
Сам термін “соціальне ринкове господарство” увів у науковий обіг німецький економіст Арнольд Мюллер-Армак (1895–1977) у праці “Господарський порядок і господарська політика” (1956). Під “соціальним ринковим господарством” розумілося поєднання конкурентного ринкового господарства, заснованого на приватній власності, і соціальної ролі сильної держави. Держава за допомогою економічних важелів перерозподіляє національний дохід, забезпечуючи соціальну справедливість. Сьогодні часто вживають інший аналог цього терміну – “змішана економіка”.
Ідеологія ордолібералізму вперше була успішно реалізована під час економічних реформ у повоєнній Німеччині.
Ерхард Людвіг (1897–1977) – видатний німецький економіст і державний діяч, якого вважають “батьком” “німецького економічного дива”. Ерхард був одним з теоретиків “соціально-ринкового господарства”, – доктрини, яку втілив у життя, піднявши економіку Німеччини з руїн до вершин економічного добробуту. У книзі “Добробут для всіх” (1956) він підбиває підсумки економічної реформи, спрямованої на свідоме створення нового економічного ладу. На початку реформи він вимагав скасування всіх регламентуючих економічну діяльність функцій держави, зміст господарської реформи вбачав у лібералізації економічного життя. Державне втручання обмежувалося правовим регулюванням та непрямим впливом, що не шкодив вільному ринковому механізмові й не виходив за межі соціальної сфери. Вже у 1957 році він констатував створення “сформованого суспільства”, яке досягло високого рівня добробуту та економічної стабільності. Наступний етап розвитку Ерхард пов’язував з удосконаленням соціальної функції держави, зростанням урядових видатків на соціальну сферу й розвитком соціальної інфраструктури.
Ці положення обґрунтовували й інші економісти фрайбурзької школи. В. Репке та О. Рюстов ще в 20-х pp. вивчали проблеми суспільного ладу. Свої теоретичні пошуки вони продовжили під час Другої світової війни, намагаючись визначити принципи свідомої побудови суспільного ладу через поєднання традицій класичного лібералізму, ідеї природного економічного порядку та керівної ролі держави.
Репке Вільгельм (1899–1966) – швейцарський економіст. Основні праці – “Кон'юнктура” (1922), “Чи правильна німецька економічна політика?” (1950). Репке розробляє концепцію “ринкового господарства”, під яким розуміє такий господарський порядок, основою якого є приватна власність та економічний інтерес окремого виробника, котрому протистоїть споживач. Засади ринкового господарства має охороняти держава. Вона повинна забезпечувати підтримку вільної конкуренції та вільного ціноутворення, господарського порядку, за якого б спрацьовували економічні стимули до праці. “Соціальне ринкове господарство”, за визначенням Репке, є “шляхом до економічного гуманізму”.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
