118353 (577375), страница 3

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

Найбільшим і найвпливовішим представником українсько­го консерватизму і водночас найоригінальнішим українським політичним мислителем після М. Драгоманова був В. Липинський (основні праці — «Україна на переломі», 1657-1659; «За­мітки до історії українського державного будівництва в XVII столітті», 1920; «Релігія і церква в історії України», 1925; «Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українсь­кого монархізму», 1926).

Провідними цінностями політичної філософії В. Липинського були держава і нація. "Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути", — таким було політичне кредо мислителя. Ототожнивши поняття «нація» та «держа­ва», В. Липинський зняв проблему кристалізації модерної ук­раїнської нації, замінивши її проблемою творення держави. Ідеал майбутньої Української держави він убачав у незалеж­ній трудовій і легітимній (правовій) монархії зі спадковою гетьманською владою — монархії англійського взір­ця.

До такої форми правління як оптимального способу органі­зації вищої державної влади В. Липинський прийшов, проана­лізувавши три методи розв'язання проблеми державного бу­дівництва: демократія з республікою, охлократія з диктату­рою, класократія з правовою — «законом обмеженою і зако­ном обмежуючою» монархією. Під демократією вчений розу­мій нічим не обмежений суверенітет (самодержавство народу), під охлократією — необмежене панування однієї соціальної групи (верстви чи партії) над суспільством, під класократією — владу виборної аристократії, обмеженої послухом монархові, моральними традиціями та правом.

Основною умовою реалізації ідеї української державності В. Липинський вважав єдність (релігійну, регіональну, полі­тичну, національну, організаційну). Досягнення цієї єдності мислитель вбачав у плеканні ідеї територіального патріотизму (всупереч поширеним тоді етнічним формам патріотизму) — єдності всіх громадян України, незалежно від національної, конфесійної чи соціально-класової ознак, та залученні до тво­рення Української держави не тільки народних мас, а й еліти.

Політична програма будувалася на таких засадах: гарантії прав і свобод особистості; стабільний державний правопорядок; поділ державної влади; забезпечення права приватної власності на землю і проведення аграрної реформи, що зупинила б пролетаризацію селянства й забезпечити стабільну соціальну опору державній владі; об'єднання всіх українських земель в одній державі (ідея соборності); відмова від будь-яких зовнішньополітичних орієнтацій, орієнтація на власні сили; організація української еліти, яка пропагувала б культ держави і навколо якої мали б згуртуватися всі верстви українського суспільств­ва; християнська етика — ірраціональний чинник, що має спри­яти процесові державотворення.

Відсутність української державності та поразку національ­ної революції 1917-1920 рр. В. Липинський розглядав як зако­номірні результати хибного курсу, неправильної стра­тегії та браку об'єднавчої національної ідеї.

Консервативна концепція С.Томашівського (основні праці — «Під колеса-ми історії», 1925; «Про історію, героїв і політику», 1929) складалася з уявлень про консервативні традиції Га­лицько-Волинського князівства, апології діяль-ності греко-католицької церкви та її релігійно-етичних засад (клерика­лізм), ідеї територіального патріотизму (в останні роки життя він перейшов на позиції полонофільства). Причинами втрати Україною шансу на здобуття державної незалежності в 1917—1920 рр. мислитель важав відсутність єднальної державної ідеї, брак політико-економічної та культурної рівноваги між містом і селом, політичну гіпертрофію українського народу (над­мірну політизацію мас).

С. Томашівський запропонував теорію європеїзації, де йшлося про необхідність адаптації запозичених західноєвро­пейських здобутків до реальних політичних потреб України. На думку мислителя, практична політика має рунтуватися лише на апробованих історичним досвідом зразках політичного життя країн Західної Європи, зокрема Англії. На відміну від В. Липинського, С. Томашівський не розмежовував монархії та республіки і не ототожнював їх із демократіями. Він уважав, що монархія сумісна з демократією, якщо вона не є абсолют­ною; республіка є прийнятною для України формою правлін­ня, якщо вона еволюціонуватиме спочатку від традиційної мо­нархії — гетьманату.

В. Кучабський (основні праці — «Більшовизм і сучасне за­вдання українського заходу», 1925; «Україна і Польща», 1933) назвав свою концепцію «позитивним мілітаризмом»; вона була пройнята вірою в те, що провідну роль у заснуванні монархіч­ної держави мають відігравати люди військового духу та орга­нізації. Програма В. Кучабського містила в собі такі вимоги: подолання анархізму української еліти, підвищення освітнього рівня, насампе­ред молоді, відродження традиційних моральних цінностей; рекрутування нової еліти з представників різних верств сус­пільства, усунення декласованої інтелігенції від проводу в на­ціональному русі. Особлива надія на відродження української державності покладалася на Гали­чину.

Усіх трьох найвпливовіших представників українського консерватизму об'єднували такі ідеї: критичне ставлення до української народницько-соціалістичної демократії, націона­лізму та російського більшовизму, визнання провідної ролі держави в соціально-політичному житті; пошуки нових мето­дів організації суспільних відносин, що спиралися б на пред­ставництво і співробітництво всіх класів; визнання керівної ролі нової української політичної еліти в державотворчому про­цесі

Український консерватизм у 1900-1930-х рр. викристалізувався як ідейно-політична доктрина. Попри внутрішню складність і недостатню організованість, значну ідейно-просторову диференціацію, він відіграв величезну роль в житті української нації як доктрина збереження національних традицій, мови, культури, освіти, захисту релігії та церкви, відродження історичних форм державності. Його принципи розглядалися як наріжний камінь побудови нової незалежної Української держави, характерними рисами якої були б міцність, стабільність та порядок.

5. Націонал-комунізм

Поява й поширення націонал-комунізму спричинені насамперед слабкіс­тю, незрілістю та розколом українського демократичного руху. Програні визвольні змагання та розпочата більшовиками ук­раїнізація (з 1923 р.) навіяли деяким представникам українсь­ких лівих надію на те, що можна виправити критичне стано­вище, в якому опинилася Україна, методом порозуміння, ком­промісу з російськими більшовиками, які перебрали на себе державне керівництво, і навіть досягти незалежної держав­ності.

Виступаючи за співпрацю з російськими більшовиками на ґрунті спільної (марксистської) доктрини, українські націо­нал-комуністи об'єктивно сприяли подальшому розколові єди­ного фронту боротьби за самостійність України і прирікали себе на політичну поразку.

Від самого початку український націонал-комунізм не був монолітною політико-ідеологічною течією та розпадався на кіль­ка напрямів:

1) ліва течія в УСДРП (1917-1918 рр.; головні представники — П. Буценко, В. Врублевський, Е. Касьяненко, Ю. Медведєв, Е. Неронович);

2) течія, що обстоювала потребу створення самостійної української компартії (більшовиків) (1918-1919 рр.; головні представники — Г. Лапчинський, С. Мазлах, В. Шахрай, пев­ною мірою М. Скрипник);

3) колишня ліва течія в УПСР, пізніше — УКП (боротьбис­ти) (1918-1920 рр.; головні представники — Г. Гринько, В. Еллан-Блакитний, О. Любченко, О. Шумський);

4) незалежна ліва течія УСДРП, пізніше УКП (укапісти) (1920-1925 рр.; головні представники — М. Авдієнко, А. Драгомирецький, Ю. Кулиниченко, А. Річицький (Пісоцький), М. Ткаченко);

5) самостійницька течія федералістів у КП(б)У (1919-1920 рр.; головні представники — Е. Касьяненко, Я. Ландер, Г. Лапчинський, П. Попов);

6) закордонна група УКП (1920-1922 рр.; головні пред­ставники — В. Винниченко, 3. Висоцький, В. Левицький, В. Мазуренко, певний час М. Чечель).

Теоретичним підґрунтям українського націонал-комунізму стали гострополемічні та публіцистичні твори В. Шахрая (1888-1919; «Революція на Україні», 1918), С. Мазлаха та В. Шахрая («До хвилі. Що діється на Вкраїні і з Україною?», 1919), М. Хвильового (1893—1933; «Камо грядеши», «Думки проти течії»; «Україна чи Малоросія?»; «Апологети писаризму»).

Політичну концепцію націонал-комуністів підпирали еко­номічні дослідження М. Волобуєва, Г. Гринька, С. Діманштейна і В. Доброгаєва про колоніальний статус української еконо­міки в системі народно-господарського комплексу СРСР та істо­ричні праці М. Равича-Черкаського і М. Яворського, в яких обґрунтовувалися ідеї «двокорінності» КП(б)У та потреби не­залежного розвитку української радянської державності. У площині практичної політики під час українізації (1923-1933 рр.) ідеї націонал-комунізму намагалися реалізувати М. Скрипник (1872-1933) та О. Шумський (1890-1946).

Найяскравішим представником націонал-комунізму є пись­менник і публіцист М. Хвильовий. Головними завданнями, що постали перед Україною, він вважав:

1) подолання комплексу просвітянської провінційності, меншовартості («малоросійства»), виплеканих століттями російського панування;

2) переродження нації на засадах волюнтаризму та досягнення українцями іде­алу європейської людини фаустівського типу — людини-громадянина, носія етики активізму, творця культурних і сус­пільно-політичних цінностей та рушія історії.

Гасло культурного Ренесансу на українських теренах, про­голошене М Хвильовим, було наслідком відмови від однобіч­ної орієнтації на Росію («Дайош Європу!» — закликав мисли­тель), наслідком обраного курсу на засвоєння культурної спад­щини «психологічної Європи». Оскільки для М. Хвильового культурні процеси уявлялися тісно пов'язаними з політични­ми, він вважав боротьбу за самостійність української культу­ри складовою процесу кристалізації української нації та ство­рення повноцінного й незалежного від Москви державного ор­ганізму у формі радянської соціалістичної республіки. Він ви­явився фактично і найпослідовнішим поборником ідеї самос­тійної комуністичної України.

Націонал-комуністичні ідеї набули «другого дихання» на ранньому етапі дисидентського руху в Україні (60-ті рр.). Їх обстоювали тоді І. Дзюба, Л. Плющ, М. Руденко та ін. Націонал-комунізмом був пройнятий один із перших програмних документів українського дисидентства — праця І. Дзюби «Інтер­націоналізм чи русифікація?» (1965 р.), в якій викривалися від­хилення радянської національної політики в Україні від ле­нінських принципів і закликалося відновити ці принципи. Нада­лі націонал-комуністичні ідеї поширення не набули. Концепція «загірної комуни» (М. Хвильовий) з українським «обличчям» виявилась утопічною й нежиттєздатною.

6. Національна ідея в діяльності українських партій і утворення молодіжних партій

Українці, аналогічно росіянам та іншим народам імперії, також поринули в політичну діяльність, що характеризувала 1890-ті та початок 1900-х років. З одного боку, це було їхнім реагуванням на репресії 1880-х років, а з іншого — перед ними стояв надихаючий приклад нового пожвавлення й свіжих ідей, що зароджувалися в середовищі російських радикалів.

Ще одним важливим стимулом стала поява нового покоління українських діячів, які вже не вагалися щодо власної національної належності й гордо назиали себе «національне свідомими українцями», войовничо вимагаючи для свого народу національних прав, політичної свободи й соціальної справедливості.

Ці «нові» українці були переважно студентами, й особисті контакти між собою вони зав'язували в гімназичному та університетському колі, де й виникали погляди, котрі згодом штовхали їх до активної опозиції царатові. Кар'єра українського діяча звичайно являла собою таку схему. Спочатку юнак, що навчався в гімназії, знайомився з «підривними» ідеями, ліберально настроєний викладач давав йому контрабандну літературу й запрошував до участі в таємних дискусійних гуртках. В університеті такий юнак вступав до української громади; деякі з них, наприклад, київська чи петербурзька, налічували сотні членів. У громаді студент осягав цілий ряд ідеологій, входив до кола відомих діячів і нерідко починав займатися нелегальною діяльністю, наприклад, публікацією й поширенням антицаристської літератури.

Конфлікти з урядом дедалі більше радикалізували студентів. Так, у 1901 р. уряд силоміць віддав у солдати 183-х студентів-активістів Київського університету. Це викликало масові страйки солідарності по всій Україні та призвело до виключення з університету великого числа студентів, багато з яких дійшли висновку, що єдиним виходом для них було стати революціонерами. Чимало студентів, звісно, ніколи не брали участі в радикальній діяльності або відходили від неї, закінчивши навчання.

Однак важко було знайти серед українських політичних провідників таких, хто не завоював собі популярності спочатку як студентський активіст або не був членом студентських громад, що слугували первинним будівельним матеріалом для українських політичних організацій.

Перша організована поява цих молодих «свідомих» українців відбулася у 1891 р., коли група студентів на чолі з Іваном Липою, Борисом Грінченком та Миколою Михновським зібралася на могилі Тараса Шевченка й створила «братство тарасівців».

Занепокоєне тим, що краща українська молодь йде в російські революційні організації, братство вирішило створити український рух як альтернативу російському радикалізму і російській культурі взагалі. Воно зав'язало контакти зі студентськими групами в Києві, Одесі, Полтаві та Чернігові й почало організовувати лекції, постановку п'єс, свята на честь Т. Шевченка. Деякі з цих груп приєднувалися до видавничого товариства, що складалося з майже 80 осіб, переважно вчителів початкових шкіл, основною метою якого було поширення серед студентів і селян української літератури. І. Липа та його однодумці, крім того, закликали українських письменників наслідувати у своїх творах європейські зразки замість російських.

Але найвидатнішим досягненням братства стала публікація в 1893 р. у львівській газеті «Правда» його славнозвісного кредо — «Декларації віри молодих українців». Цей рішучий документ, пройнятий наступальним націоналізмом, дошкульно критикував українофілів за їхню інтелектуальну залежність від російської культури.

Характеристики

Список файлов ответов (шпаргалок)