101332 (576062), страница 4
Текст из файла (страница 4)
Якщо ви виявились психологічно слабшим за свого візаві й не витримали першого важкого погляду співрозмовника – ліпше одразу облиште надію на його вербування. Досить одного разу показати залежній від вас людині свою слабкість – і після цього провідне місце вже нічим не повернеш. Насамперед трохи теорії. В аґентурній роботі розрізняють дві категорії співробітників: вербувальники та аґентуристи. Вербувальник повинен володіти багатьма якостями: добре розбиратись у людях, бути тонким психологом, комунікабельною та привабливою людиною, здатною швидко адаптуватись до людей та схиляти їх до себе, в нього має бути добра реакція, вміння миттєво зосереджувати свою увагу, чуйно вловлювати зміну в настрої співрозмовника і, залежно від цього, корегувати тактику бесіди і свою поведінку. Аналогічні якості необхідні й аґентуристу – тому, хто безпосередньо працює з аґентом, проте вербувальник, окрім цього, має володіти значно більшим вольовим потенціалом, у його характері має бути певна “агресивність”, що виявляється в умінні впливати на емоційно-вольову сферу иншої людини, чи, попросту кажучи, у здатності в необхідному випадку пригнітити волю об’єкта і змусити його прийняти необхідне рішення. Ну, а зараз перейдімо безпосередньо до практичного курсу вербування. Залучення до конфіденційної співпраці – справа тонка, тут одним напором і силою голосових зв’язок не візьмеш. І тиснути на об’єкт з начальницькими інтонаціями в голосі чи відверто плювати в душу напевно не варто, навіть якщо об’єкт на це заслуговує.
Ніколи не форсуйте подій, дуже часто у вербувальній розробці періоди активности, коли одна дія слідує за иншою і рішення треба приймати миттєво, змінюються тривалими періодами вичікування. Пам’ятайте: добрий вербувальник дуже подібний на рибалку, а рибальство – талан терплячих. Велике значення в аґентурній роботі має правильний вибір моменту для звернення до емоційної сфери об’єкта. Бо коли говорять емоції, глузд зазвичай відпочиває. На доказ цього постулату можна навести історію вербування підполковника (у подальшому генерал-лейтенанта) ҐРУ Дмітрія Полякова. У 1961 році, коли Поляков почав працювати в нью-йоркській резидентурі ҐРУ, в США лютувала епідемія грипу. Його молодша дитина застудилась, отримала ускладнення на серце, і врятувати її могла лише невідкладна операція. Поляков попросив керівництво резидентури надати матеріяльну допомогу, щоб оперувати сина в нью-йоркській клініці, проте отримав відмову, і немовля померло. Цим одразу ж скористалися вербувальники ФБР. Буквально наступного дня по смерті дитини вони зробили озвірілому від несправедливости долі і свого керівництва розвідникові пропозицію про співпрацю. Поляков прийняв її беззастережно.
У мистецтві вербування велике значення має ораторське мистецтво, помножене на знання психології. Тут як у коханні – на силування нема милування. Реалізуючи свої комунікативні здібності, вербувальник має бути тонким майстром ведення діялогу, досвідченим полемістом і блискучим оратором, для якого характерне прагнення до досягнення тісної взаємодії з об’єктом розробки. Дуже важливим у вербувальній бесіді є так званий ефект доступности. Зазвичай його розглядають у трьох аспектах: технічному, емоційному та смисловому.
Технічний аспект. Містить у собі усунення неправильного вживання наголосів, “слів-паразитів”, нелітературних зворотів, нечіткости вимови, а також незвичної манери говорити.
Емоційний аспект. У формульованих фразах необхідно вживати більше активних дієслів і менше прикметників та пасивних іменників. У них виникає потреба лише в тому випадку, коли необхідно підкреслити які-небудь особливі якості. Мова має бути достатньою мірою експресивною (емоційно-напруженою) – не варто стояти нерухомо, корисно послуговуватись жестикуляцією. Те ж стосується і живої міміки, застигле обличчя не викликає довіри і залишає відчуття напруги.
Смисловий аспект. При побудові фрази варто враховувати, що найкраще сприймається фраза, яка складається не більше ніж із 10-13 слів, добре – з 14-18 слів., задовільно – з 19-25. Фрази, які складаються з понад 25 слів, сприймаються важко, а ті, що налічують більше 30, практично не сприймаються. В зв’язку з цим перевагу треба надавати коротким реченням.
Слова мають вплітатись у мову легко, а не розшукуватись із зусиллями у закапелках пам’яті. Тому для формування навички вибору правильного слова й ефективности впливу рекомендується принаймні хоча би зрідка брати до рук словник синонімів.
Основні моменти проведення вербувальної бесіди
У процесі вербувальної бесіди вербувальник має встановити з об’єктом тісний психологічний контакт. Під час бесіди оперативник обов’язково має контролювати реакцію об’єкта за зовнішніми виявами (міміка, жести тощо), за ступенем сприйняття пропонованих ним тез (активне, пасивне), підтримуючи таким чином постійний зворотний зв’язок з об’єктом. Чинниками вияву невербальної комунікації є поза, міміка. Жести, мікрорухи кінцівок (особливо рук), зміни тембру голосу, колір шкіряних покровів та ін. У діялозі з об’єктом дуже важливо використовувати спостереження за невербальними виявами, підтримувати так званий “зворотний зв’язок”, тобто контролювати наявність чи відсутність контакту, наявність “емоційного резонансу” як результату своєї репліки, виголошеної тези тощо. Це необхідно, насамперед, для контролю за станом об’єкта вербувальної розробки і в необхідних випадках – для корекції своєї поведінки. Триматись під час проведення заходу треба впевнено, демонструючи тверду переконаність у власних словах. Погляд має бути скерованим у бік об’єкта. За відвертого виклику в жодному разі не можна уникати погляду об’єкта вам в очі, в зоровій дуелі він перший має опустити очі. Проте постійно дивитись в одну точку також не рекомендується. Своє мовлення найкраще починати з короткого звернення до об’єкта, після якого має настати секундна (а у випадку необхідности і довша) пауза. Пауза є особливим риторичним прийомом за допомогою якого фрази відокремлюються одна від другої. Однак застосовувати її варто лише в тому випадку, коли ви впевнені у тому, що повністю володієте увагою об’єкта. Саме в цьому випадку пауза буває найкориснішою для самостійного осмислення об’єктом отриманої інформації. На думку психологів, інтонування і паузи сприяють збільшенню інформації до 10-15 %, що випливає з особливостей сприйняття. Слідкуйте за чіткістю своєї мови, не говоріть надто швидко і в жодному разі не монотонно. З перших же слів уважно спостерігайте за реакцією об’єкта. Емоційний компонент вашої мови має розглядатись з позицій розслаблення та зняття в об’єкта емоційної напруги. Досягають цього, наприклад, з допомогою доречного жарту чи не надто зарозумілого анекдоту. При кульмінації бесіди в момент вербувальної пропозиції необхідно говорити переконливо, впевнено, з підкресленням кожного слова. І нарешті останнє: жодного разу не подавайте об’єктові привід запідозрити, що ваша промова дається вам важко, що ви втомились, чи в якийсь момент почуваєте себе невпевнено. До слова, працюючи з об’єктом, розраховуйте свої сили, як емоційні, так і фізичні. Свого часу при спробі завербувати совєтських розвідників (особливо це було характерним для співробітників ҐРУ) багато ЦРУшників дістало по голові першим-ліпшим предметом. Ну, а що ж робити, коли об’єкт розробки, з яким оперативник намагається встановити довірчі стосунки, не хоче сприяти йому через те, що бачить у ньому представника конкретного господарюючого суб’єкта, про який в об’єкта, внаслідок якихось емоційних моментів, вельми невтішна думка? В такому випадку можна порекомендувати спробу здійснити вербувальний підхід до об’єкта від імені иншої організації, що не викликає морально-етичного відторгнення. На оперативному жаргоні подібні заходи називають вербуванням “під чужим прапором”. Цим “прапором” може бути якась реально існуюча чи фіктивна організація, що потребує наявної в об’єкта інформації. Головне, щоби її цілі та завдання відповідали поглядам та настроям об’єкта розробки.
Але це ще не все. Інколи службі безпеки підприємства буває необхідно мати “свого гравця” в дружній фірмі. В цьому випадку також треба діяти з максимальною обережністю. Бо ж буде дуже незручно – і це вельми неґативно відіб’ється на ділових стосунках, – якщо набуте у партнерській фірмі джерело провалиться й укаже на своїх реальних господарів. Пріоритетом такої операції має стати приховування істинних замовників інформації: оптимальний варіянт – інформатор має вірити, що він працює на конкурентів, инакше скандалу не уникнути. В цьому випадку необхідно використовувати заздалегідь розроблену леґенду про вихід і роботу з об’єктом абсолютно сторонньої структури, жодним чином не пов’язаної з вами. Не варто забувати, що використання для прикриття “прапору” державних спецслужб та правозахисних органів може спричинити до кримінальної відповідальности.
ВИСНОВОК
Із сказаного вище, як на мене, цілком зрозумілий: для убезпечення здійснюваних оперативних заходів і конспірації діючого оперативного складу необхідно, аби конфіденційний помічник якомога менше знав про пляни і смисл операцій, що проводяться СБ. Найоптимальнішим є варіянт, коли конфіденційному помічникові не повідомляють про дійсну мету отримання інформації. За неможливости повного приховування інформації з плянованої акції, в якій бере участь КП, можливе леґендування його участи (тобто повідомлення правдоподібної інформації про цілі та завдання даного заходу, але такої, що не відповідає дійсності). Можна також видати декілька завдань, серед яких є одне, насправді необхідне, а решта – цілком некорисні для справи. Тоді виконавець не може з низки однотипних завдань виокремити пріоритетне і, відповідно, не знає, що ж насправді цікавить Службу безпеки.
Якщо розробка об’єкта, на думку співробітника СБ, стає безперспективною, подальші контакти з ним необхідно припинити. Це може відбутись за різних обставин: фахова непридатність об’єкта, об’єкт є “двійником”, але можливості його використання у контргрі обмежені, та, зрештою, для консервації контакту для можливого подальшого використання. Методика залучення до співпраці різноманітна, і не варто захоплюватись, набуваючи інформаторів лише за гроші чи шантажуючи їх зібраним “компроматом”. Ну, а якщо вже ви не придумали нічого ліпшого, то дуже важливо пам’ятати, що людина з сильною нервовою системою, яку “зламали” на “компроматі”, як жертва насильства буде підсвідомо прагнути реваншу і дуже вірогідно, якось спробує його взяти. Людина зі слабкою нервовою системою може відреагувати на такий “жорсткий” вербувальний підхід неадекватно. Якщо звернутись до досвіду Комітету держбезпеки СРСР, то неупереджений аналіз показує, що переважна більшість негласних співробітників працювала з ідейних переконань. Другу за важливістю групу тримали на компроматі. І лише самим мізером були ті, хто відверто вимагав за свою роботу гроші (такі, до речі, були найненадійнішими партнерами). Проте ідеалізувати “ідейні” джерела також не варто. Конфіденційний помічник, який працює лише з ідеологічних міркувань, може під впливом яких-небудь психологічних чинників змінити ухвалене рішення про співпрацю. Вважаючи себе добровольцем, він думає, що в будь-який момент може від нього відмовитись. До речі, “ідейні” мотиви для співпраці можуть бути найрізноманітнішими й инколи зводяться до природної схильности людини до балакучости, інтриг чи виказування. Одним зі спонукальних мотивів до конфіденційної співпраці може стати помста. Якщо звернутись до історії, то багато арабів співпрацювало з ізраїльської розвідкою “Моссад” зовсім не заради грошей, а заради того, що хотіли розправитись зі своїми сусідами, які їх обдурили чи скривдили. У нашій країні в добу суцільного “кідалова” і тотального обману цей напрям також має великі перспективи. Як підтвердження, можна навести одкровення одного зі старших офіцерів податкової міліції про те, що найчастіше бізнесменів “здають” обдурені дружини та покинуті коханки. У той самий час КП, який працює винятково на матеріяльній основі, почуває себе зобов’язаним передавати інформацію в обмін за те, що йому платять, до того ж він добре розуміє, що за цим завжди бовваніє загроза шантажу. Оперативник завжди може натиснути на джерело, демонструючи документальні докази його фінансового інтересу. Обговорюючи подібні проблеми, більшість експертів у галузі розвідки і контррозвідки схильні до думки про необхідність комплексного підходу до роботи з джерелами конфіденційної інформації: зле, якщо аґент працює лише за гроші, але й безкорисливість аґента також має мати свої межі.
Зрозуміло, що матеріяльне стимулювання має бути, але інформатор, що працює лише за гроші, – ненадійний, позаяк легко може стати “двійником”, надаючи “додаткові” послуги тому, хто заплатить більше, ніж ви.
Якщо отримання інформації неможливе поза відвертою матеріяльною основою, то психологічно дуже важливо одразу дати гроші й дозволити їх витрачати. Не можна купувати людину теоретично. “Нашій” людині набагато простіше розлучитись із найбільшою, але невідчутною сумою, ніж із найменшою, яку проте він тримає в руках. Як відомо, найкращий спосіб привабити до себе людину, зокрема затиснуту в лещата злиднів, – це, не витрачаючи зайвих слів, вирішити її матеріяльні проблеми. Але є ще одне просте, але, на жаль, не завжди усвідомлюване правило – не варто брутально пхати людині гроші, навіть якщо вона їх дуже потребує. Матеріяльний об’єкт співпраці може розшифруватись вельми неоднозначно: додатковий заробіток, комерція, надання разової послуги для придбання дорогої речі, сплата медичних витрат, пов’язаних з важкою хворобою, безкоштовний вояж за кордон, фінансування підприємницької діяльности. Так, наприклад, у практиці КДБ СРСР тих, хто відмовлявся брати гроші, заохочували різноманітними подарунками. Це могли бути шахи, набір столярних інструментів, фотоапарат – тобто те, чим людина захоплювалась.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
