71680 (574026), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Звернення до філософії І. Канта і аналіз його концепції духовного дає можливість виділити ще один аспект духовності. Він називав дух «оживляючим принципом в людині» і вважав, що духовність включає в себе не тільки пізнавальну свідомість. Розглядаючи внутрішній світ людини в «Критиці чистого розуму», І. Кант розвиває тезис про субстанційність душі: «Як предмет одного лише внутрішнього почуття ця субстанція дає поняття нематеріальності; як проста субстанція – поняття незруйнованості; тотожність її як інтелектуальної субстанції дає (поняття) особистості; всі вони разом дають (поняття) духовності» [6, с. 371].
Погляд на культуру як інтегроване соціальне явище, що виявляється в сукупності людської діяльності, вплинув на досить широке визначення вченим сутності поняття культури. І. Огієнко поділяв її на матеріальну і духовну. До матеріальної культури вчений відносив засоби життя, способи комунікації, тобто те, що дає зовнішні ознаки високого рівня забезпеченості потреб людини. "Духова культура, на думку вченого, - то інтелектуальний стан народу, то розвиток всенародного розуму: його науки, віри, переконань, звичаїв, етики й т. ін. Тільки духовна культура творить правдиву національну еліту. Вчений не виокремлював з матеріальної культури безпосередньо техніку і не розглядав її в площині взаємостосунків з людиною (ця тема досить актуальна в сучасній культурології), а писав про матеріальну культуру загалом як суцільний феномен. Однак його оцінка матеріальної культури як вторинного, хоч і важливого для людини, явища показує, що І. Огієнко особливо застерігав проти небезпеки захоплення, а тим більше обожнювання та плазування людини перед матеріальними здобутками. Тільки духовна культура, на думку вченого, сприяє розвитку людини, народу та суспільства. Тут можна побачити деяку спорідненість, хоч і досить умовну, з концепцією М. Бердяєва, з її уявленням про взаємодію форм духу в його ставленні до природи й техніки, однак з тією особливістю, що вчений не розглядав цю проблему так широко, а лише окреслив її в загальних рисах. Традиційно до уявлень культурологічної науки XIX ст. - початку XX ст. про структуру культури І. Огієнко виділяв два рівні культури тієї чи іншої нації: нижчий (культура народна) і вищий (культура інтелігенції чи професійна культура). Існування професійної культури є в розумінні І. Огієнка надзвичайно важливою умовою для культурного поступу, тому що саме вона є загальнонаціональною об’єднуючою силою. Отже, професійна культура є тим чинником, без якого культурний процес не може стати різнофункціональним та завершеним у своїй структурній повноті. Вищий рівень культури, за І. Огієнком, є показником ступеня розвитку нації та її місця в загальносвітовому вимірі.
Вчений вважав культуру важливим інтегруючим чинником. Вона має здатність об’єднувати як національні сили, так і суспільство загалом, що сприяє формуванню національної ідентичності. І. Огієнко визнавав, що в її творенні беруть участь різні верстви суспільства залежно від історичних та суспільно-політичних умов. Формування національної культури - це процес досить складний і багатовимірний, а міра співвідношення народу та його інтелектуальної еліти як творців духовних цінностей впливають на особливості культури, форми її функціонування в суспільстві, на місце серед культур інших народів.
У сучасному світі культура, наприклад духовна, перестає бути тільки цінністю, чимось винятково позитивним щодо її творця – людини. Вона починає розглядатись і як щось штучне, зовнішнє стосовно людини, навіть вороже її індивідуальній свободі, втаємниченому внутрішньому світу. Що ж до проблеми духовності, то вона належить до тих філософських «одвічних» проблем. Вона особливо активізується у драматичні періоди людської історії, який нині, зокрема, переживає й Україна, коли принципово нові життєві явища та обставини коригують способи і засоби життєвого вибору та соціального самовизначення індивідів.
Дух людський, згідно Г.Зіммелем, вбачає себе спрямованим до буття. Однак Дух залишається замкненим у собі. Так, духовно-практична діяльність людини перетворюється на особливий простір. Сама присутність Духа, трансцендентної сутності людини, виявляє себе в процесі духовно – практичної діяльності та ознаменовується як духовність – це така властивість людської природи, яка виявляє її належність до божественого, трансцендентного початку через перебування в ній Духа. Сам Дух, перебуваючи в людині, відкриває їй відчуття первинного буття. Духовність є такий модус свідомості, пише фізик Ф.Капра, в якому ми відчуваємо зв'язок із Космосом, із самим Всесвітом. Виявляючись властивістю самої людської природи, духовність виступає тим унікальним, що становить її особливість і виділяє людину від всіх інших істот. Людина, наділена духовністю,утверджує в собі початок буття. С.П.Кримський писав: «Духовність – це є здатність переводити універсум зовнішнього буття у внутрішній всесвіт особистості на етичній основі, здатність створювати той зовнішній світ, завдяки якому реалізується собі - тотожність людини, її свобода від жорстокої залежності від постійно змінюваними ситуаціями»[7, с. 23]. Духовність є практичною взаємодією зовнішнього та внутрішнього буття людини, засобом якої реалізуються духовні потреби людини та творчі перетворення навколишнього середовища.
Очевидним є той факт, що пошуки свого місця у всесвіті людини пов’язані саме із духовно-практичними формами освоєння нею існуючої дійсності (природної, соціальної, духовної). Освоєння людського буття є реалізація власної духовної природи через любов та творчість, засобом перетворення, самореалізації й отримання свободи. Ця ідея висловлюється І.О. Ільїним: «Людина є дух, тобто нетілесна творча енергія із власними особливими цінностями та цілями, з особливими критеріями, з вищими життєвими формами та законами: це форми та закони духовної самостійності, свободи та самозвільнення, гідності, відповідальності, вдосконалення, очищення, «богосиновства», любові, свободи та безсмертя»[11, с. 152]. Стверджуючи свою духовну природу засобом духовно-практичної діяльності, людина, таким чином, примирює свій Дух із навколишнім середовищем. Але вся її духовна діяльність є нічим іншим, як реалізація Духа, що тужить за Буттям, за Богом. Отже, духовна діяльність невід’ємно пов’язана із сакральним. Дух, що шукає Бога, вбачає сакральне, оскільки саме воно є виявом божественного, надприродного.
Відчуття надприродного, таким чином, стає відгуком її власної сутності. Так, виявляє себедуховність людини, що є похідною від слова Дух. Так, засоби освоєння світу людина несвідомо знаходить у власній сутності. Людина не є складовою природної світової даності, але є від неї відділена, протиставна їй. Буття людини, таким чином, виступає як практичне освоєння невідомої їй дійсності. Людина постає у одвічній боротьбі із навколишнім світом, через що і стається одвічний взаємний зв'язок між суб’єктом та об’єктом, між людиною та дійсністю. Духовність, як «серце» культури, виступає й обов’язковою умовою її розвитку. Одна з головних потенцій до розвитку культури вже міститься в тім, що вона стверджує в собі діалектику духовного та матеріального. Дух та життя знаходяться у взаємодії в культурі. Вони знаходяться у певному взаємовідношенні один до одного, і зміна цього відношення, досягнення своєрідного балансу, здатні змінити саму конфігурацію культури, або взагалі зруйнувати культурний організм. Рівновага у відношенні духовного та матеріального наповнення культурного буття характеризує найвищий ступінь розквіту культури. Таке відношення є наслідком гармонійного наповнення духовністю всього життєвого простору. Порушення такої гармонії знаменується направленістю культурного організму до тієї чи іншої сторони. Так, спрямованість культури переважно до матеріального залишає позаду духовне, і навпаки. Але ми повинні зауважити, що спрямованість культури до духовного, до Духу є для неї напрямком природним. Це є напрямок до її власних основ, до сакрального, до наповнення Буттям. Вичерпання духовного початку культури у підсумку руйнує саме її існування. Динамічний рух всередині культури з її кристалізованими формами неминуче вабить до виходу за кордони культури, до «життя», до матеріальних цінностей, до практичного, до могутнього» [1, с. 163-165].
Значення духовності в процесі становлення культури висловлене й у концепції О.Шпенглера. Духовність, за його думкою, – це душа культури бо кожна культура має душу. Народження культури є пробудженням великої душі з протодуховності дитячого стану людства. І коли душа повною мірою реалізувала всю сукупність своїх творчих потенцій у формі народів, мови, вчень, мистецтва, держав, наук, вона помирає та входить у свій останній ступінь цивілізації. Стає очевидним, що вберегти культуру від руйнації здатне піднесення рівня духовності, поновлення загальнолюдських священних цінностей.
Творець вчення про ноосферу Володимир Іванович Вернадський головною ознакою людини вважав форму енергії, "пов'язану з розумом". Ця енергія, на думку ученого, стала головним чинником в геологічній історії планети.
Виникнення людської свідомості і відповідно духовної культури В. Вернадський розглядає в контексті еволюції живої матерії. В ході цієї еволюції людська свідомість стає все більш незалежною від інших форм життя. Розум людини, його свідомість додають не властиву іншим істотам активність, яка дозволяє змінювати навколишню дійсність. На питання про виникнення людини та її свідомості, на думку Вернадського, неможливо дати відповідь, спираючись тільки на сувору наукову думку. "Абсолютно очевидно, - пише Вернадський, - що існує певний напрям в палеонтологічній еволюції організованих істот і що поява у біосфері розуму, свідомості, що направляє волю - цих основних проявів людини - не може бути випадковим. Але для нас ще неможливо дати яке-небудь пояснення цьому явищу, тобто не можна логічно пов'язати його з сучасною науковою побудовою світу, що спирається на аналогії і аксіоми" [4, с. 297].
Культура – це соціальна інформація, яка зберігається і накопичується в суспільстві за допомогою створюваних людьми знакових засобів, тому знання – найважливіша частина культури. Духовна культура – є продуктом суспільного розвитку, її основне призначення полягає у продукуванні свідомості.
Проблема духовності набуває все більшої актуальності в сучасній неокласичній і постмодерній філософії. Це пов’язано з поглибленням антропологічної орієнтації, яка відбулась у філософії ХХ ст., з прагненням подолати протистояння раціоналізму та ірраціоналізму в розумінні людини, знайти вихід з тієї загальної духовної кризи, що вразила сучасну цивілізацію. Духовне життя людини і сьогодні виникає на основі його практичної діяльності, є особливою формою віддзеркалення навколишнього світу і засобом взаємодії з ним. До духовного життя відносять, як правило, знання, віру, відчуття, потреби, здібності, прагнення та цілі людини. В єдності, вони складають духовний світ особи. Будучи породженням суспільної практики, духовне життя тісно пов'язано з іншими сферами життя суспільства і є однією з підсистем соціуму.
Таким чином можна зробити висновок, що в процесі самовдосконалення людство та духовна культура проходить шлях розвитку від первісності «розумної тварини» до особистості з багатим духовним світом. Цей процес не тільки психологічного його перетворення, але зміни в духовності індивіда, тобто перш за все – в його етично-культурному стані. Послідовно засвоюючи культурний досвід людства, індивід удосконалює свої сутнісні сторони – інтелектуальну і духовну. Це зумовлює свідоме особисте культурне зростання, що дозволяє створювати світ культури.
У філософії та культурології духовність характеризують як інтегральну якість особи що відображає її цілісність, властивий їй креативний потенціал, етичні характеристики здатність до саморозвитку, вільного і відповідального вибору. "Духовне" визначає поведінку та мотивації особи, що базуються на цінностях абсолютного характеру, що розглядаються як вищі по відношенню до особистих цінностей індивіда. З іншого боку, поняття духовної культури тісно пов'язане з творчістю та діяльністю людини. Духовність наповнює всі форми соціального життя особистості, привносячи за допомогою культурних артефактів вищий сенс, моральність, відчуття любові, розуміння свободи в політику, в національних і міжнаціональні відносини, в правову практику, в працю і господарство. Таким чином, духовна культура складається з явищ, які не обмежені лише межами мистецтва, релігії, науки а й зачіпає всі аспекти життєдіяльності суспільства, соціальних груп, конкретної людини.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
