70515 (573785), страница 3
Текст из файла (страница 3)
На межі XX і XXI ст. загострилися проблеми мовної комунікації, вивчення засобів комунікативного впливу, вони стали найбільш актуальними. Змінився «мовний смак епохи»: на зміну «тоталітарній мові» прийшла «вільна» мова засобів масової інформації, спілкування на різних рівнях; зросла роль мовної особистості. Серед сучасних засобів масової комунікації, що творять загальний простір міжкультурного спілкування, формуючи в людей загальні реакції і поширюючи доступну для всіх інформацію, у плані нашого розгляду ми виділяємо раціональну і логічно аргументовану мову. Основними факторами, які визначають ефективність комунікації, виступають:
адекватність сприйняття переданої інформації; здатність викликати позитивні почуття співпереживання і схвалення;
- установлення тривалих контактів на базі досягнутого взаєморозуміння;
- взаємне збагачення учасників комунікації, збагачення двох культур, що вступають у діалог.
Важливо враховувати, що ефективність комунікації, у першу чергу, пов'язана з успіхом мовної взаємодії, що завжди відбувається в деякому соціальному і культурному контексті, який багато в чому визначає форму і зміст повідомлення. Ці форма і зміст зумовлені тією культурою, у якій відбувається даний процес комунікації. Якщо спілкування здійснюється в Японії, то його супроводжує відповідне культурне середовище, що визначає його рамки і можливості.
Ми звертаємо на те, що мова - це ментальний феномен, що виступає безумовним стрижнем комунікації. Умові закодовані знання людини, її уявлення про світ у цілому, її індивідуальний життєвий досвід, цілісна картина світу всього соціуму. У процесі комунікації той, хто говорить спрямовує того, хто слухає, до деякої інформації, що зберігається в його голові, що там структурована й організована в глобальну картину світу.
Не викликає сумніву, що саме в національній мові (особливо в її прислів'ях і анекдотах) відбиваються культурні, моральні та естетичні цінності соціуму. Без володіння інформацією про ці цінності та базові уявлення, що утворюють концептуальну картину світу співрозмовника, неможливе розуміння тексту як комплексу вербальної і невербальної інформації, незважаючи на знання семантики мовних одиниць, складових тексту. Наприклад, у різних типах культури превалюють різні тиші асоціативних зв'язків. Так, у вербальному поводженні бурятів різні порівняння (голова кучерявенька... як у барана, чорна... як ніч, розумна... як у собаки, кругла... як земля) будуються на використанні реалій природного характеру (вони флористичні, фауністичні, зодіакальні). Таким чином, мова виступає як функціональна система елементів, пов'язаних визначеними відносинами, а головна його функція — комунікативна. Зрозуміло, що в міжнаціональній комунікації діють загальні закони спілкування. Перш ніж приступати до спілкування, ми дивимося на потенційного співрозмовника, намагаємося визначити, про що ми зможемо з ним говорити, а також наскільки щирою може бути наша розмова. Усі ці питання виникають і в процесі міжкультурної комунікації. Успіх мовної взаємодії між представниками різних культур багато в чому визначений не логічною аргументацією, а ступенем взаємної симпатії та довіри. У результаті вже першого знайомства складається психологічна установка, у рамках якої відбувається все подальше спілкування. Різні люди становлять різний інтерес як партнери по спілкуванню. У різних культурах існують різні критерії вибору партнерів по спілкуванню. Адже не можна не погодитися, що такі характеристики як стать, вік, заняття, освіта, статус, влада, талант і краса можуть приваблювати чи відштовхувати. Причому культура впливає і на вибір теми спілкування, на ступінь його відвертості. Те, що одні культури вважають правильним (розмову про релігію, політику, расові відносини, секс), інші — аморальним. Кожна людина має своє коло проблем і своє коло людей, з якими вона може їх обговорювати. Фінансові питання, наприклад, вона воліє обговорювати з батьками, сексуальні проблеми — тільки з друзями.
Таким чином, можна говорити про систему переваг за трьома параметрами: вибір партнера, вибір теми, а також ступінь відвертості спілкування. Найважливішим фактором вербального спілкування є довіра. Комунікативний ефект від впливу слів людини, яка викликає довіру, принципово відрізняється від ефекту тих же самих слів, але вимовлених іншою людиною. Довіра пов'язана з дотриманням правил комунікації, прийнятих в даній культурі. При спілкуванні між представниками різних культур цих правил не завжди дотримуються, особливо якщо вони різні. Наприклад, у різних культурах прийнято додержуватися різних дистанцій між співрозмовниками. Мінімальна дистанція у арабів і латиноамериканців, максимальна — у північно-американців. Тому для латиноамериканця спілкування на дистанції, до якої звиклі ї їхні північні сусіди, здається надто холодним і надто офіційним, а для північно-американця зона спілкування латиноамериканців здаватиметься надто нав'язливою, агресивною і небезпечною. Офіційна зона спілкування в українців та росіян визначається звичайно довжиною двох рук, простягнених для рукостискання, а зона дружня — довжиною двох зігнутих у лікті рук. Розрізняються два рівні вербального спілкування — інтимний і офіційний. Деякі люди дозволяють іншим довідатися про себе дуже багато чого — вони діляться своїм почуттями і думками, тоді як інші ховають свій внутрішній світ. Вони можуть розмовляти цілком відверто лише на окремі теми, найбільш безпечні для себе, але будуть більш обережними, коли розмова переходить у небезпечну Для них зону. Різні люди не однаково чесні з усіма своїми знайомими, оскільки ступінь нашої зручності залежить від того, з ким ми спілкуємося — з батьками чи незнайомими людьми. Культури, як і люди, відрізняються по ступеню відвертості у спілкуванні, що залежить від теми розмови: єретичні міркування про релігію були заборонені в середині століття так само суворо, як сьогодні в Південній Африці засуджуються розмови про расові проблеми. Для вивчення рівня відвертості використовують таку схему, у якій позначені різні партнери по спілкуванню: Мати, Батько, Друг тієї ж статті, сексуальні - друг протилежної статі, неперевірений знайомий, незнайомий. Мовний етикет — це сукупність правил, принципів і конкретних форм спілкування, синонім культури спілкування, а стосовно до сфери соціальної роботи — це сукупність норм культурного ділового спілкування. Зрозуміло, що ділове спілкування повинне відповідати ряду вимог. Серед них орієнтація на конструктивний результат, прагнення розв'язати конфлікт, спірне положення, прагнення досягти домовленості, угоди. Альтернативою конструктивного стилю, на наш погляд, виступає деструктивний стиль, що зводить спілкування до конфронтації, конфлікту, міжособистісного протистояння. У діловому спілкуванні ставлення до обговорюваної проблеми не залежить від ставлення до партнера по обговоренню. Це припускає виявлення проблеми в «чистому вигляді», оцінку спірного питання, що виходить з об'єктивних критеріїв, незалежну експертизу ситуації, формулювання висновку, виходячи з принципової рівності, толерантності, допустимості права іншої сторони на власну думку. Мовний етикет у діловому спілкуванні передбачає лояльне, шанобливе ставлення до співрозмовника, використання загальнокультурних норм спілкування, судження, форми вираження. Важливим елементом мовного етикету виступає вітання. З нього починається будь-який вид мовного спілкування, незалежно від того, були до цього представлені один одному співрозмовники у минулому чи ні. Золотим правилом для представників будь-якої нації є те, що вітає, здоровається першим той, хто першим помітив партнера. Вихованість і моральний етикет не вбачають у черговості вітання приниження своєї чи чужої гідності. Однак при зустрічі знайомого, старшого за віком чи положенням, передбачається, що молодший вітає старшого першим. Вербальні форми типу «здорові будьте», «вітаю вас» можуть бути доповнені невеликим уклоном. Рукостискання у вітанні, не будучи обов'язковим, звичайно символізує визначені відносини між людьми. При цьому молодший за віком чи положенням не повинен робити спроби першим простягнути руку. В арабській культурі це представляється крайньою невихованістю. При вході в приміщення, привітавшись за руку з одним, потрібно зробити це і з іншими (у товаристві не можна виділяти людей). Якщо в приміщенні знаходяться незнайомі, потрібно акт вітання супроводити коротким знайомством. При рукостисканні необхідно дивитися в очі тому, кому простягається рука. Непристойно подавати ліву руку, якщо права зайнята, треба звільнити її. Відвідувач, входячи в приміщення, першим вітає присутніх. Це стосується всіх, незалежно від віку чи посадового положення. Присутні в приміщенні, у яке увійшов відвідувач, відповідають не хором, як у класі, а по черзі, починаючи з того, хто ближче чи кому це зручно. Але якщо, припустимо, у нашій культурі люди, зайняті терміновою роботою, віддаючи належне загальному вітанню відвідувача, можуть обмежитися просто кивком голови, що сигналізує про те, що відвідувача помічено і його вітання прийняте, то для носіїв арабської культури таке мінімальне вітання неприпустиме. Відсутність же прояву уваги для представників будь-якої культури до вітання відвідувача — акт зневаги, приниження його гідності, невиконання вимог мовного етикету і в кінцевому підсумку поганий стиль ділового спілкування. Важливим елементом мовного етикету, пов'язаним з початком спілкування, виступає звертання, що виражається в адресації до співрозмовника по імені, по батькові, прізвищу, посадовій чи професійній ознаці. З нашого погляду, звертання має кілька цілей. По-перше, це звичайне вираження ввічливості і виказування поваги до співрозмовника. По-друге, вказівка на те, що конкретна інформація буде адресована тому, кому адресоване дане звертання. По-третє, звертання знімає знеособлювання, тобто надання уваги даній людині показує зацікавленість до особистості як до суб'єкта ділового чи іншого спілкування. По-четверте, звертання викликає позитивні емоції у співрозмовника і відповідно задоволення від них. По-п'яте, звертання формує атракцію (почуття взаємної симпатії, прихильності, залучення). Таке функціональне різноманіття звертання дає підстави трактувати його не просто як елемент мовного етикету, а і як виконання обов'язку ввічливості та психологічний прийом керування спілкуванням. У зв'язку з цим звертання ми трактуємо як «власне ім'я», що містить у собі і звучання власного імені (Д. Карнегі стверджує, що звучання власного імені — найприємніша мелодія для людського вуха), і увагу до особистості, і визнання особистості, і почуття задоволення, і позитивні емоції, і атракцію як взаємну симпатію та прихильність. Своєрідним актом взаємного самовизначення в спілкуванні між людьми, раніше не представленими один одному, виступає знайомство. Як елемент ділового і побутового спілкування та частина мовного етикету, знайомство переслідує кілька основних цілей. У першу чергу це інформація, що дається співрозмовнику (і одержувана відповідно від нього) про ім'я, по батькові та прізвище. Різні контексти спілкування накладають свої обмеження на взаємне знайомство. Службово-адміністративний контекст передбачає повне відрекомендування, а побутовий комунікативний контакт може обмежуватися тими елементами інформації, що вимагаються в цьому контексті. Фактично знайомство виражає прагнення поінформувати співрозмовника з наступних питань: хто, з якою метою, яке місце і які стосунки має з партнером, який рекомендується. У ситуації знайомства ми виділяємо явні і неявні контексти взаємодії. Явні, на нашу думку, припускають відповіді на питання, поставлені в явному вигляді й обговорені раніше. У неявних контекстах знайомство — не просто взаємний обмін обговореною вище інформацією, але і процес формування уявлень про вигляд, характер, імідж людини. Тому в процесі знайомства відіграють роль усі компоненти спілкування: одяг, вимога стилю, смаку, відповідність обстановці та ситуації, досвід поводження, дотримання розмовного етикету, досвід почуттів, коректність. Особливі функції мовного етикету виконує запрошення. Це пропозиція щодо зустрічі, установлення відносин, що виходять за рамки службової субординації, чи ж, навпаки, щодо визначення цих рамок, із кроком назустріч для вирішення конфлікту чи досягнення угоди. Запрошення повинне формулюватися відкрито, без «еківоків», але одночасно не прямолінійно. Прямолінійне запрошення не залишає вибору співрозмовнику, а запрошення, зроблені у витіюватій, вигадливій формі, просто можуть бути не зрозумілими. Особливе функціональне навантаження несе комплімент. Це елемент мовного етикету, у якому міститься деяке перебільшення позитивних якостей людини. По своїй сутності комплімент містить у собі психологічний механізм уселяння, створення атракції, тобто взаємної привабливості. Механізм компліменту містить у собі проголошення приємних слів, що перебільшують якості співрозмовника, викликаючи в нього почуття задоволення, позитивних емоцій, створення позитивного ставлення до себе чи до обговорюваного питання. Найефективнішим буде комплімент, зроблений на тлі анти компліменту собі самому. Такий контрастний метод спонукує співрозмовника до компліменту у відповідь, до прагнення сказати люб'язність, а обмін люб'язностями — гарний початок будь-якої розмови. При усій своїй банальності комплімент містить у собі ряд змістів і визначену технологію, яку не можна порушувати без небезпеки перетворити комплімент у звичайну «шпильку» чи глузування. По-перше, комплімент повинен містити тільки один зміст, уникати якої-небудь багатозначності. По-друге, не повинен перебільшувати можливі протилежні властивості. По-третє, комплімент повинен однозначно спиратися тільки на власну думку. По-четверте, у компліменті не повинно міститися ні грана менторства, дидактики. І, нарешті, по-п'яте, комплімент не повинен містити в собі тієї «ложки дьогтю», що може зіпсувати «бочку меду». Стиль компліменту може бути різним. Він залежить від об'єкта (підлеглий, начальник, відвідувач, жінка), від характеру (комплімент про особисті чи ділові якості), від ситуації і техніки, що передують контексту розмови й у цілому від всієї історичної перемінної даного питання чи специфіки особистих взаємин з об'єктом компліменту.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
