70058 (573722), страница 2
Текст из файла (страница 2)
У сучасній Україні існує низка музеїв, музейних кімнат, предметом документування яких є різні напрями педагогічної культури й освіти. Це музеї, присвячені знаним педагогам і діячам освіти, музеї історії окремих навчальних закладів, історії освіти певного регіону ("Освіта Прикарпаття" в Івано-Франківську 1977 р.) чи території міста, району (Педагогічний музей АПН України (м. Київ, 1977 р.), Музей історії освіти Київщини (м. Біла Церква, 2001 р.). Маючи цінні історико-педагогічні пам'ятки, ці установи відіграють важливу роль у вирішенні проблеми розповсюдження знань про історію освіти, педагогічний досвід різних часів, виховують шанобливе ставлення до надбань культури рідного народу.
Ураховуючи актуальність та значущість проблеми створення та функціонування музею в регіоні, нами спершу було вивчено і проаналізовано дослідження науковців у галузі музеєзнавства.
Питання про роль музеїв у суспільстві вперше розглядалось у 20-х роках XX століття. У працях учених-музеєзнавців М.Ф. Біляшівського, Ф.Л. Ернста, Ф.І. Шміта, І.Свєнціцького, В.В.Дубровського та інших порушено широке коло питань музейної справи, наголошено на їх значенні у збереженні та дослідженні національних пам'яток. Багатий фактичний матеріал з історії музеїв, опису їх колекцій, наукові експозиційні пошуки розкрито у працях В. Бірюкова, Н. Курінного, В. Щепотьєва, В. Щербаківського.
Перші спроби узагальнити процес розвитку музейництва в Україні з'явилися у працях М.М. Бондаря, Г.Г. Мезенцевої, М.М. Славіна, Ю.А. Омельченка, П.Т. Тронька. Як відомо, музеям належить провідне місце серед установ культури.
Наприкінці XIX ст. значно розвивалися музеї на західноукраїнських землях. Такі як Музей любителів природи і старовини в Чернівцях, який було відкрито у 1863р. У Львові в 1871р. було засова Національний музей товариства «Просвіта», кожне відділення якого мало свої бібліотечні філіали.
Музеєзнавчий процес був позначений на кінці XIX ст. в Києві, на кошти київської громадськості та безпосередньої участі Товариства шанувальників старожитностей і мистецтв. Цінні пам’ятки передали музею українські колекціонери і меценати.
Наприкінці XIX–на початку XX ст. в Україні діяли в різні типи та профільні групи музеїв. Загалом до 1917 р. в Україні функціонувало 36 музеїв, а саме археологічні, історичні, краєзнавчі, меморіальні музеї. Процес музейного становлення став невід’ємною складовою національно-культурного відродження українського народу.
3.2 Музеї радянської доби
В часи Великої Жовтневої соціалістичної революції та громадянської війни, якими спричинені хаос, безладдя ,музеї виконали свою пряму функцію –зберігали безцінні експонати набуті минулим.
У 1918р.в структурі органів управління органів управління музейної справи було створено особливий підрозділ – Державний музейний фонд. Він займався збереженням, інвентаризацією та розподілом колекцій і окремих предметів музейного значення, що вивозилася із палаців, садиб, приватних квартир і установ дореволюційної пори спочатку членами художньо-історичних комісій, а потім і емісарами. Однак для збереження культурної спадщини країни було потрібно державні органи влади А і законодавча база. Тому у перші роки радянської влади було ухвалено низку декретів і постанови.
Отже, в перші пожовтневі роки погляди керівництва країни та значної творчої частини інтелігенції, а також музейних фахівців, як на роль музеї-сховища національної культури, опорні пункти науки, які потрібно берегти і зробити доступними народним масам. Як наслідок, було покладено початок процесу активної реорганізації музейної сфери. Де завданням музеїв різних профілів було відобразити класову боротьбу, а і обов’язково експозиційну розповідь завершувати сучасним періодом. Також у 30-ті рр.. XX ст. було зроблено розпродаж музейних експонатів, щоб поповнити казну уряду.
Друга світова війна завдала страшних збитків історико-культурній спадщині України, де чи немало було знищено памяток або вивезено до Німеччини. Хоча уряд намагався зберегти та евакуйовувати цінності історично-культурної спадщини.
1945 р. музеї України перешли у підпорядкування Комітету культурно-освітніх установ при раді Міністерств УРСР. Слід зазначити що робота велась незадовільно. До кінця 50-х р. плани більшості музеїв не розглядалися, не вилася пошукова та науково-дослідна робота.
Незважаючи на досить активну діяльність громадських організацій і перш за все Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, в республіці не існувало науково-дослідницького центру з історичного краєзнавства. Творча громадськість пропонувала створити такий осередок. Враховуючи ці пропозиції, у 1979 р. в Інституті історії Академії наук УРСР був створений відділ історико-краєзнавчих досліджень. На відділ покладалися завдання розробки теоретичних проблем історичного краєзнавства, науково-методичного керівництва підготовкою праць з історії міст і сіл, фабрик, заводів, колгоспів, радгоспів, вивченням пам’яток історії й культури України, складанням їх багатотомного “Зводу”, узагальненням досвіду діяльності історичних музеїв, виробленням рекомендацій щодо видання історико-краєзнавчої та туристичної літератури.
Ініціатором створення відділу історико-краєзнавчих досліджень і першим його завідувачем був відомий державний та громадський діяч, академік АН УРСР, голова Українського товариства охорони пам’яток історії й культури П.Т. Тронько. Серед перших його співробітників — д.і.н. Є.М. Скляренко, к.і.н. Г.Г. Денисенко, С.З. Заремба, О.І. Лугова, Г.І. Серебряков, В.Ф. Сокуренко, Є.П. Талан, канд. мистецтвознавства В.І. Тимофієнко, науковці — Р.І. Бондаренко, Г.А. Вербиленко, І.І. Гомоляка, Т.Ф. Григор’єва, Ю.З. Данилюк, Т.І. Катаргіна, О.Д. Кузьмінська, С.А. Ничкало, М.Я. Пєтухов, В.К. Сподаренко, Л.В. Соляник, Л.В. Шевченко та ін.
Згодом Інститут зазнав структурних змін. У 1983 р. на базі відділу було створене відділення історико-краєзнавчих досліджень, яке складалося з відділу наукового забезпечення “Зводу пам’яток історії й культури” (керівник відділення і відділу — академік П.Т. Тронько) та відділу історичного краєзнавства (керівник — доктор історичних наук В.О. Горбик). Пізніше було утворено робочу групу з підготовки поданого “Зводу” (керівник — В.І. Тимофієнко, згодом — В.О. Горбик). Ці зміни активізували дослідження з історико-краєзнавчої проблематики.
З часу утворення відділу було проведено значну роботу по вивченню пріоритетних актуальних тем, здійснено масштабну працю по координації історико-краєзнавчих досліджень. Його співробітники зосередили зусилля на науковому вирішенні двох проблем — історичного краєзнавства й пам’яткознавства. Вони працювали зокрема над написанням колективних праць, насамперед з історії виробничих колективів — заводів і колгоспів.
В Україні дедалі ширше розгортався краєзнавчий рух. Його осередки активно діяли у містах, селах, виробничих колективах, вузах, школах. Сотні авторів писали про свій край, публікували цікаві, невідомі раніше матеріали. Виникла нагальна потреба в узагальненні проблем, які стояли перед краєзнавчим рухом, аналізі праць дослідників місцевої історії. Саме ці питання знайшли своє відображення у першій теоретичній праці відділу з цієї проблематики “Історичне краєзнавство в Українській РСР”.
Значну роль у збереженні й відродженні історичної пам’яті, багатовікових традицій українського народу відіграє історичне краєзнавство. Воно покликано вивчати історичні процеси, виявляти та пояснювати специфіку, особливості історичних явищ у різних регіонах України. Через призму дослідження подій в окремих місцевостях історичне краєзнавство сприяє глибокому і всебічному вивченню загальних процесів.
Дослідженням цих проблем активно займалися краєзнавці України у перші десятиліття ХХ ст. Історичне краєзнавство як галузь науки й громадський рух поступово занепадає зі зміцненням та утвердженням тоталітарної системи. Воно вважалося другорядною дисципліною, його видатних представників нерідко звинувачували в націоналізмі, багатьох з них було репресовано. З часу “відлиги” з’явилася потреба не лише у більш правдивому висвітленні історичних процесів, а й у зображенні їх у всій складності та різноманітності. В Україні активізувалася робота над працями з історії міст і сіл, фабрик, заводів, колгоспів, музеїв щодо збереження пам’яток.
Якщо у перші роки створення відділу переважали дослідження конкретного і теоретичного історико-краєзнавчого характеру, то з другої половини 80-х рр. збільшується питома вага пам’яткознавчих праць, пов’язаних з підготовкою багатотомного енциклопедичного видання “Зводу пам’яток історії та культури України”.
В умовах розбудови незалежної Української держави і пов’язаних з нею процесів пробудження національної самосвідомості й духовного відродження народу ставлення до історико-культурного надбання набуває особливої ваги. Без активного та всебічного використання культурної спадщини неможливо вирішити завдання докорінного оновлення духовного життя. У той же час немало нерухомих пам’яток України перебувають на межі повного руйнування. Багато з них знаходяться в критичному стані.
Тривалий час юридичне регулювання системи охорони пам’яток здійснювалося за застарілим законодавством, яке вкрай недостатньо впливало на стан їх збереження. Ще і досі відповідають за пам’ятки два відомства, що негативно позначається на якості обліку й збереження останніх. Некваліфіковано було проведено їх паспортизацію. Науково-методичне забезпечення було доручено інститутам гуманітарного профілю: історії, археології, мистецтвознавства, фольклору та етнографії, українознавства АН УРСР, відповідним архітектурним установам. Науково-організаційні й методичні функції виконував відділ наукового забезпечення “Зводу пам’яток” Інституту історії. У 1993 р. було створено Головну редакцію “Зводу пам’яток історії та культури України” при УРЕ для редагування текстів томів.
При наданні статусу пам’ятки раніше перевага надавалась об’єктам, пов’язаним з діяльністю компартії й органів радянської влади. Щоб відновити історичну правду, необхідно зосередити увагу на об’єктах, де розташувались установи Української Центральної Ради, урядів УНР, Української держави, Директорії, проголошувалася Західноукраїнська Народна Республіка. Крізь призму пам’яток відбито діяльність багатьох провідних діячів й активних учасників тих подій.
З отриманням Україною незалежності докорінно змінилися методологічні підходи до класифікації пам’яток, вимоги до системи їх відбору та поцінування. Так, якщо на початковому етапі, в 1984 р. на державному обліку налічувалося близько 85 тис. об’єктів, то в 2000 р. — вже понад 150 тис. У зв’язку з цим на співробітників відділу історико-краєзнавчих досліджень було покладено відповідальне завдання розробки нових концептуальних підходів і методичних рекомендацій по підготовці статей до Зводу стосовно різних видів та типів пам’яток. На основі широкого кола джерел і нагромадження фактичного матеріалу з використанням досвіду класифікації й систематизації пам’яток було розроблено сучасну концепцію дослідження історико-культурної спадщини, яка базується на принципах об’єктивності та історизму. Вона позбавлена ідеологічних нашарувань і суб’єктивних уподобань. Апробацію нових підходів до цієї спадщини було здійснено в опублікованих працях, підготовлених науковцями відділу.
Культурна спадщина Києва немовби сконцентрувала в собі найважливіші події соціально-економічного, громадсько-політичного, культурного життя України впродовж багатьох століть, справляючи одночасно вирішальний вплив на розвиток національної культури, її утвердження у світі. Про Київ видано багато книг — академічних, популярних, путівників, фотоальбомів. Але можна з упевненістю сказати, що подібної праці доти не було. Виходом книг покладено початок найбільш повного та ґрунтовного видання у галузі культури України. До речі, нічого подібного у країнах СНД немає, крім білоруського видання, підготовленого у радянські часи. Цим доведено, що в Україні, незважаючи на економічну кризу, цінують високу культуру.
3.3 Сучасна роль музеєзнавства
Протягом ХХ ст. музейна справа в Україні розвивалась, шукала нові методи та підходи в роботі, завдяки чому стали змінюватись і самі музеї. Із сховищ приватних колекцій вони поступово перетворювалися на центри наукових досліджень, а з часом – і просвітницької роботи. Не втрачаючи при цьому своїх попередніх функцій, музеї були визнані як заклади культури та дозвілля. В той же час складається концепція музею як багатофункціонального закладу, який спроможний різними шляхами слугувати суспільству з урахуванням інтелектуального рівня його членів.
Таким чином, у другій половині XX ст.. активні пошуки шляхів оновлення традиційної музейної справи сприяли його якісні шляхи трансформації. З’явилися нові, доступніші способи подачі музейного матеріалу, розроблялися інноваційні матеріали, вносилися новіші технології до освітньо-культурної діяльності, стала приділяти увагу особливим категоріям відвідувачів. Виникли і нові типи музейних установ, водночас здійснювалася і конкретна діяльність, що була спрямована на глибоку інтеграцію музею в сучасному суспільстві.
Музеєзнавство в Україні має багато проблем у всіх сферах діяльності: науково-дослідній, фондовій, науково-просвітницькій, видавничій. Існуючі музеї України накопичили великий досвід роботи, але поряд з тим, у них чимало недоліків та проблем: в ряді музеїв немає музейної ради, не розроблено єдиного списку та каталогу музеїв України, погано налагоджені зв'язки з музеями інших профілів, науково-дослідними інститутами, майже відсутній обмін спеціалістами, не проводяться спільні наукові дослідження, працівники музеїв майже не беруть участі в міжнародних конференціях, конгресах, симпозіумах, виставках. В багатьох музеях України працівники мають великий практичний досвід наукової роботи, і це дозволяє їм працювати на високому професійному рівні. Кожна "нова ідея" проходить всі етапи свого народження, перш ніж буде втілена в життя. Саме завдяки таким методам роботи музеям України приділяється важливе місце в системі музейної справи, бо вони не лише врахували світовий досвід, а багато в чому піднесли рівень музейної справи на вищий щабель.
Для подальшого якісного розвитку музейної справи в Україні треба затвердити програму розвитку музейної справи. Її мета - зміцнення матеріально-технічної бази музеїв та забезпечення збереження історико-культурної спадщини. Серед основних завдань даної програми - забезпечення соціально-економічних та правових умов для ефективної діяльності музеїв, історичних пам'яток та інших цінних культурних об'єктів; підтримка і розвиток мережі музеїв; забезпечення підготовки та підтвердження кваліфікації музейних кадрів, їх правовий та соціальний захист; сприяння формуванню сучасної інфраструктури музейної справи; впровадження у діяльність музеїв сучасних інформаційних технологій; створення новітньої реставраційної бази, оснащення музеїв сучасними науково-дослідними та реставраційними матеріалами тощо. Треба передбачити проведення ремонту та реставраційних робіт у всіх музеях столиці.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
