60636 (573160), страница 2
Текст из файла (страница 2)
У серпні 1987 р. в Києві було створено Український культурологічний клуб (УКК). Серед його членів було чимало політв'язнів і дисидентів. Проблеми, що обговорювалися на зборах УКК, не виходили за межі історії та культури, проте члени УКК викривали «білі плями» радянської історії й таким чином неминуче ставали в опозицію політичному режиму.
У жовтні 1987 р. у Львові заявило про своє існування Товариство Лева. Воно об'єднувало творчу молодь, студентів, робітників, навіть деяких комсомольських лідерів. Тоді ж члени міжнародного «Пенклубу» І. Калинець, М. Осадчий, М. Руденко, Є. Сверстюк, І. Світличний та інші виявили ініціативу у створенні Української асоціації незалежної творчої інтелігенції. Навесні 1988 р. при Київському університеті імені Т. Г. Шевченка виникла студентська організація «Громада».
Неформальні організації перебували під пильною увагою КДБ, хоча власті не вдавалися, як раніше, до арештів. Кампанія цькування у засобах масової інформації лише сприяла популяризації неформалів. Зазнавши кількох невдач у цьому напрямі, компартійні комітети спробували оточити членів неформальних груп та об'єднань завісою мовчання. Проте й це не допомогло.
Непідконтрольні державній партії осередки множилися у геометричній прогресії.
На основі Української Гельсінської групи сформувалася у березні 1988 р. організація республіканського масштабу — Українська Гельсінська спілка (УГС). її лідером став політв'язень Л. Лук'яненко
У 1987 р. відновилося видання журналу «Український вісник», який нелегально виходив у Львові до арешту в 1972 р. його редактора В. Чорновола. Він знову очолив журнал. Тепер це було перше в Україні легальне незалежне громадсько-політичне видання, що приділяло велику увагу публікації історичних документів, які раніше приховувались. «Український вісник» висвітлював також боротьбу з режимом в'язнів сумління (деякі з них ще перебували у таборах), друкував твори письменників, які раніше не могли пробитися до читача через цензуру, розповідав про релігійне життя. Після оформлення УГС журнал «Український вісник» став її офіційним друкованим органом.
Починаючи з осені 1988 р. перебудовний процес вступив у свій мітинговий етап. У Львові, Києві, Вінниці і Хмельницькому пройшли перші масові мітинги неформальних об'єднань. Зокрема, у Львові на площі перед університетом регулярно проводилися мітинги, учасники яких вимагали скасування привілеїв для компартійно-радянської номенклатури, звільнення політичних в'язнів, розширення прав союзних республік тощо. На ці мітинги під пам'ятником І. Франкові збиралися від 20 до 50 тис. чол.
У листопаді в Києві відбувся перший масовий мітинг (близько 20 тис. учасників), присвячений екологічним проблемам. На ньому гостро порушувалося питання про відповідальність конкретних посадових осіб, починаючи від першого секретаря ЦК Компартії України В. Щербицького і Голови Президії Верховної Ради УРСР В. Шевченко, за приховування впливу руйнівних наслідків Чорнобильської катастрофи на здоров'я людей і невжиття оперативних заходів після вибуху четвертого енергоблоку.
Влітку 1989 р. вугледобувні райони СРСР вперше за багато десятиліть охопила хвиля страйків. Зокрема, припинили роботу майже півмільйона шахтарів у Донецькому і Львівсько-Волинському басейнах. Шахтарі вимагали поліпшення умов праці та підвищення заробітної плати.
Серед широкого спектра тодішніх неформальних організацій слід відзначити Українську студентську спілку (УСС), що була створена наприкінці 1989 р. у Києві. У своїй діяльності Українська студентська спілка поряд з вимогами поліпшення життя і побуту молоді (гарантована стипендія усім студентам України на рівні прожиткового мінімуму, стовідсоткове забезпечення їх гуртожитками) висувала політичні вимоги: ліквідація обов'язкового викладання марксизму-ленінізму у вищих навчальних закладах та державних іспитів з цього предмета, запровадження прямих виборів ректорів, деканів, усіх посадових осіб, скасування інститутських парткомів, передача функцій комітетів комсомолу асоціаціям молодіжних організацій.
З початку 1988 р. різні неформальні організації почали поширювати ідею створення громадського об'єднання на зразок народного фронту. Були спроби створити Демократичний фронт у Львові, Народну спілку сприяння перебудові у Києві. Ініціативні групи, що закликали до створення організацій із залученням різних політичних сил, виникли також на Вінниччині і Хмельниччині. Проте національно-визвольний рух у добу перебудови виявився пов'язаним з організацією, яка так і називалася — Народний рух України за перебудову. Організацію, що згодом стала масовою, започаткувала київська творча інтелігенція.
4 вересня, напередодні скликання установчого з'їзду, у Києві відбулася координаційна нарада правозахисних органів республіки, на якій було засуджено «антиконституційну діяльність активістів різних неформальних об'єднань реакційного екстремістського напряму». 16 вересня у Києві був проведений мітинг проти Руху, який організував перший секретар міськкому партії А. Корнієнко. У березні 1990 р. ЦК КПУ почав виключати комуністів — членів Руху із лав КПРС внаслідок звернення НРУ «До членів Руху та всіх громадян України», в якому порушувалося питання про здобуття Компартією України незалежного статусу, перетворення її на окрему партію. Це означало початок відвертої конфронтації з Рухом.
Тим часом Народний рух України за перебудову розгортав роботу в масах, апелюючи передусім до «білих плям» радянської історії. 21 січня 1990 р. він організував «живий ланцюг». Сотні тисяч громадян вийшли на трасу Львів — Київ і у точно визначений час взялися за руки, щоб відзначити Акт злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 р. Партапарат не зміг перешкодити акції такого масштабу. Мільйони громадян України в цей день уперше дізналися про замовчуваний радянською історіографією факт возз'єднання українських земель, який мав місце за 20 років до «визвольного» походу Червоної армії на Львів згідно з розробленою Ріббентропом і Молотовим диспозицією.
На сесії Верховної ради НРУ в м. Хусті у березні 1990 р. обговорювалося питання про програмно-політичне майбутнє Руху. За перетворення його у партію виступив Д. Павличко. Більшість учасників (В. Чорновіл, Л. Лук'яненко, В. Яворівський та ін.) не погодилася з Цим, вирішивши, що для нових політичних партій Рух має залишитися «даховою організацією». На сесії в Хусті Д. Павличко та І. Драч заявили про свій вихід з КПРС з наміром створити демократичну партію.
На час відкриття других Всеукраїнських зборів Народного руху (жовтень 1990 р.) чисельність його членів вже сягала 633 тис. Понад 5 млн. чол. були прихильниками цієї організації. Делегатами зборів були члени більше ніж 44 громадських і політичних організацій. Збори обговорили та прийняли зміни і доповнення до програми, в яких усі компромісні моменти були спростовані. Причинами сучасної кризи визнавалися насильницьке впровадження тоталітарного соціалізму, узурпація комуністичним апаратом влади рад, вихолощення суверенітету республік, упровадження імперської політики денаціоналізації народів.
Значна увага в програмі була приділена питанню національно-державного будівництва, побудові громадянського суспільства, встановленню рівноправних міжнародних відносин з державами всього світу. Докладніше висвітлювалася економічна програма, в якій були сформульовані такі напрями діяльності щодо забезпечення економічної незалежності, як роздержавлення, приватизація, децентралізація управління, створення економічної системи, які ґрунтувалися б на різноманітності й рівноправності всіх форм власності. Також розглядалося питання про створення власної митної, фінансової, банківської та грошової систем, здійснення радикальної земельної реформи із забезпеченням рівноправності всіх форм власності.
Отже, збори продемонстрували посилення конфронтації між Рухом і Компартією України. У виступах делегатів зауважувалося, що Рух спрямує всі зусилля на заборону КПУ і націоналізацію її майна. У зв'язку з цим наголошувалося на необхідності проведення виборів на багатопартійній основі та створення опозиційного блоку «Демократична Україна» під керівництвом НРУ.
2. Програмові засади національно-демократичних сил та їх боротьба за українську державність. Декларація про державний суверенітет (16 липня 1990р.)
Обов'язковою умовою функціонування демократичного суспільства є багатопартійна система. Відображаючи погляди різних класів і соціальних груп, багатопартійність є соціальним амортизатором. Вона дає змогу розв'язувати суспільні суперечності в межах конституційно регламентованих політичних процесів. Водночас багатопартійність може по-різному впливати на політичне й соціально-економічне життя суспільства. Цей вплив залежить від історичних особливостей, політичних традицій суспільства, певного механізму правової регламентації діяльності політичних партій.
Діяльність Руху стимулювала створення багатопартійної системи.
На початок 1991 р. до їхніх лав входило понад 30 тис. чол. Офіційно було зареєстровано 13 партій. їхня діяльність мала локальний характер, більшість з них ще не зайняла свого місця у політичній структурі суспільства.
Ґрунтуючись на програмних документах, можна було виділити три основні течії: національно-демократичну (в ній переважали партії, що входили до Руху); ліберально-демократичну та комуністичну (соціалістичну).
Національно-демократична течія, незважаючи на велику спорідненість програмних положень, не була однорідною. Виразно виділялося національно-центристське угруповання, уособлене Українською республіканською партією (УРП).
Головною метою діяльності партії було визначено створення Української незалежної соборної держави як неодмінної умови політичного, економічного і культурного відродження, утвердження демократичного ладу і розвиток громадянського суспільства. Для цього було визнано за необхідне підготувати нову конституцію України, ввести республіканське громадянство і новий виборчий закон, забезпечити розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову.
У національному питанні УРП проголосила рівність громадян України незалежно від походження і національності, необхідність забезпечити культурну автономію громадянам усіх національностей. Особливо наголошувалося на праві кримських татар на організоване повернення їх до Криму і політичну автономію у складі України.
За період після з'їзду партія створила практично в кожній області свої осередки. На лютий 1991 р. її чисельність збільшилася до 7646 членів і кандидатів партії. Серед них було 305 народних депутатів різних рівнів (10 — народні депутати Верховної Ради України).
На конференції у лютому 1991 р. ідеологія УРП була визначена як ідеологія демократичного націоналізму, що насамперед підносить ідею активної боротьби за національне визволення.
Близька за змістом до програми УРП була програма Української християнсько-демократичної партії (УХДП), установчий з'їзд якої відбувся в квітні 1990 р. у Львові. Ця партія питання майбутньої державності України пов'язувала передусім з досягненням політичної незалежності, ліквідацією тоталітаризму як системи. Наголошувалося на необхідності відновлення національної символіки і надання українській мові статусу державної.
Досить швидко в суспільно-політичному русі сформувалося націоналістичне крило. Це були не чисельні партії, але їхні програм ні документи, заяви керівників набували значного резонансу в суспільстві і часто в очах більш поміркованих верств населення дискредитували ідею незалежності України.
Під гаслом «Незалежність або смерть» формувалася Всесвітня націонал-радикальна партія, метою якої проголошувалося створення самостійної України від Карпат до Кавказу. Для цього передбачалося об'єднати усіх національно свідомих українців планети в єдину монолітну партію, а за необхідності використати такий спосіб збройної боротьби, як повстання. Проте установчий з'їзд партії не відбувся.
У жовтні 1989 р. у Львові була створена Українська національна партія (УНП). У програмі зазначалося, що партія не визнає законності створення УРСР, заперечує чинність Конституції і союзного договору 1922 р., розцінює становище України як колоніальне. Категорично відкидалася можливість реформувати суспільство в межах соціалістичного вибору.
Владні структури були занепокоєні діяльністю УНП щодо створення паралельних органів влади — громадянських комітетів і національного конгресу. Правовою основою цього партія вважала акцію відновлення громадянства Української Народної Республіки. На початок 1991 р. цю акцію підтримали 2,2 млн. чол. На той час налічувалося лише 150 членів УНП.
Ідеологію українського демократичного націоналізму підтримувала й Українська селянсько-демократична партія (УСДП), створена 9 червня 1990 р. У програмних документах проголошувався курс на побудову самостійної правової Української народної держави з пріоритетом загальнолюдських цінностей і моралі. Першочерговим завданням партія вважала організацію потужного механізму захисту соціально-політичних інтересів селянства.
Ліберально-демократична течія була представлена Демократичною партією України, Ліберально-демократичною партією України, Соціал-демократичною партією України, Об'єднаною соціал-демократичною партією України, Партією демократичного відродження України, Партією зелених України.
У березні 1990 р. на засіданні Верховної ради НРУ (м. Хуст) було повідомлено про створення ініціативного комітету Демократичної партії України (ДемПУ). У вересні того самого року в м. Теребовлі (Тернопільська область) на спільному засіданні підготовчого комітету, уповноважених в областях і Теребовлянської районної ради партію було засновано.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
