59943 (573068), страница 3

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

4. Звичаєве «козацьке» право Запорозької Січі

Звичаєве право Запорозької Січі у частині правових інститутів не знало різниці між кримінальними і цивільними правопорушеннями, урегульовувало відносини кримінального (злочини, покарання) і цивільного (право власності, угоди) характеру.

Найбільшого розвитку набула сфера кримінально-правового регулювання, особливо норми, що встановлювали відповідальність за злочини. Злочином уважалася шкода, заподіяна життю, здоров’ю, майну, честі особи або всьому запорозькому товариству. Козацьке право передбачало досить широкий перелік злочинів, які, залежно від об’єкта злочину, умовно поділяють на декілька видів:

• військові (порушення правил несення служби, дезертирство, ухиляння від служби);

• службові (розкрадання скарбниці, перевищення службових повноважень і зловживання службовим становищем);

• проти порядку управління і суду (непокора адміністрації, фальшивомонетництво, підроблення печаток і документів, кривоприсяга і кривосвідчення в суді);

• проти особи (убивство, завдання каліцтва, ран чи побоїв, образа);

• проти власності (крадіжка, пограбування, приховування краденої речі, знищення чужого майна);

• проти моралі («зганьблення жінки не по пристойності», перелюбство чи зв’язок із жінкою (на Січі), приведення на Січ жінки).

Мета покарання полягала у відплаті й відшкодуванні збитків та в залякуванні. Широко застосовувалися публічні види покарань. Покарання мали публічний характер. Вироки виносилися й виконувалися на площі привселюдно. Це робилося з двох причин: по-перше, вважалося, що публічне покарання було пересторогою для інших козаків утриматися від злочинних дій; по-друге, велика роль у справі винесення вироку та його виконання належала козацькій громаді. Для звичаєвого права запорозьких козаків було характерним установлення виду покарання без визначення його міри. Воно відзначалося значною суворістю. Широко застосовувалася смертна кара, сфера застосування якої була досить близькою до визначеної Литовськими статутами. Щоправда, з часом застосування смертної кари звузилося.

Смертну кару, що поділялася на просту й кваліфіковану, здійснювали закопуванням у землю (за вбивство товариша), повішанням, посадженням на гостру палю, утопленням і забиванням біля ганебного стовпа киями. Зокрема, останньому покаранню, яке виконувалося найчастіше, піддавали злодіїв, переховувачів краденого, боржників, осіб, що дозволяли собі перелюбство, вчинили бійку або насильство.

Досить суворими були тілесні покарання, які залежно від мети поділялися на болючі (побиття киями) і калічницькі (відсікання носа, вух, кінцівок, таврування). За крадіжку, заподіяння тілесних ушкоджень часто карали покаліченням – ламали руку або ногу. Ув’язнення як вид покарання застосовувалося тільки як тимчасовий захід, до остаточного розслідування справи або ж до виконання смертного вироку. За дрібні провини застосовувалося прив’язування чи приковування до ганебного стовпа.

Відомостей про норми, які регулювали би відносини цивільно-правового характеру, збереглося дуже мало. Козакам були відомі такі складні юридичні поняття як давність володіння, право першого володіння, нерівний розподіл стягнення. Норми звичаєвого права встановлювали порядок володіння й користування землею, лісами, озерами. Земля й усі угіддя вважалися спільною власністю. Землею користувався кожен, хто мав змогу її обробляти, а угіддя (особливо риболовні) підлягали щорічному розподілу між куренями, яке здійснювалося жеребкуванням. З часом на запорозьких землях почала формуватися приватна власність на землю (XVIII ст.). Цей процес відобразився і в праві. Так, у період Нової Січі посилалася відповідальність за збройні напади козацько-селянських низів на землю старшин і багатого козацтва.

Зобов’язання виникали внаслідок заподіяння шкоди і з договорів. Звичаєве право Запорозької Січі знало також різноманітні угоди. Найпоширенішими договорами між козаками були міна, купівля-продаж майна, дарування, позика, особистий найм. Усі вони укладалися в усній формі (за винятком договору позики).

Суд на Запоріжжі був «простим, правим і скорим» (Д. Яворницький). Він не відділявся від адміністрації та ґрунтувався лише на нормах усного права. Писані закони інших держав не мали чинності. У судочинстві брала участь уся військова старшина. Рішення в особливо важливих справах виносив увесь кіш чи навіть рада.

Козацький суд у запорозьких козаків мав кілька інстанцій. Для козаків, що жили у паланках, таких інстанцій було чотири: паланковий суд, курінний отаман, військовий суддя і кошовий отаман. Для січовиків першою інстанцією був курінний отаман. Як правило, справа вирішувалася тією чи іншою особою з гурту козацької старшини у межах її компетенції. Рішення підлягало негайному виконанню. Проте, в окремих випадках допускалося оскарження рішення нижчої інстанції козацького суду у вищій.

У судовій практиці козаків існував єдиний процес розгляду як кримінальних, так і цивільних справ. За докази в судовому процесі правили визнання сторін, показання свідків, різні письмові документи (наприклад, розписки в одержанні грошей чи майна тощо). Судовий процес був усним. Розгляд справи починався з умовляння злочинця покаятися у вчиненому злочині, відмовитися від поганих справ і добре поводитися. Наприклад, викрадачів худоби у татар прощали, якщо вони давали присягу в церкві, що відмовляються від поганих справ. У разі відмови давати покази обвинуваченого допитували під тортурами. Мали місце катування не лише в січовій, а й у паланкових в’язницях. Під час допиту військовий писар вів протокол. Коли злочинець визнавав свою провину, старшина на сходці виносила вирок, який відразу ж виконувався тут же, на місці злочину, або на ярмарку біля ганебного стовпа чи шибениці.

За наявності достатніх пом’якшувальних підстав злочинця могли відпустити на поруки близьких. Останні зобов’язувалися в разі повторного порушення закону спіймати злочинця і доправити його на Січ. Беручи до уваги наявність у злочинця на утриманні малолітніх дітей, дружини, смертну кару іноді замінювали побиттям киями.

До останніх днів існування Запорозької Січі саме звичаєве право регулювало все життя запорозьких козаків. Тим, що запорозькі звичаї були найбільш пристосованими до козацького способу життя і січового громадського устрою, і пояснюється високий рівень правопорядку на Запорожжі.

5. Особливості козацької державності

Українську (козацьку) державність, яка сформувалася на Запорозькій Січі, фахівці називають праобразом, ескізом, зародком справжньої держави. Система органів військово-адміністративної влади мала можливість виконувати як внутрішні, так і зовнішні функції, властиві державній владі.

Головними ознаками держави є існування особливої системи органів та установ, що виконують функції державної влади; право, що закріплює певну систему норм, санкціонованих державою; певна територія, на яку поширюється юрисдикція даної держави. Для Січі були притаманні усі ці ознаки. Специфічні історичні умови та обставини самого життя запорожців помітно вплинули на процес самоорганізації козацтва, зумовивши неповторний, оригінальний імідж козацької державності.

Отже, ми маємо своєрідну оригінальну форму державності, суть якої фахівці вбачають у самоврядній структурі народної самооборони і господарській формі самовиживання за вакууму державної влади та постійної воєнної небезпеки. М. Костомаров назвав Січ "християнською козацькою республікою", і це визначення стало класичним з огляду на кілька причин.

Війську Запорозькому Низовому справді були притаманні певні риси демократичної республіки. Тут не існувало ні феодальної власності на землю, ні кріпацтва; панувала формальна рівність між усіма козаками (право користуватися землею та іншими угіддями, брати участь у радах та ін.). У Січі пануючою була виборна система органів управління, контроль за діяльністю яких здійснювала козацька рада. Визначально, що для козацтва не існувало жодного авторитету: всіх своїх ватажків та отаманів вони сприймали виключно через призму усталених звичаїв та традицій. Невідповідність лідера козацьким нормам могла стати причиною не тільки усунення з посади, а навіть і смертної кари. Сам обряд обрання старшини свідчив про глибоко укорінений демократизм козацької громади. Так, за звичаєм обраний кошовий отаман мусив двічі відмовлятися від булави і лише на третій - погодитися. Аби він не забував свого місця, не зневажав рядових козаків та пам'ятав, звідки він вийшов, старі січовики посипали його голову піском або мазали багнюкою. А кошовий мусив дякувати за ласку та довір'я і вклонятися на чотири сторони. Водночас, присягнувши отаману, козаки в усьому підкорялися йому і шанобливо до нього ставилися.

В основі світобачення козацтва лежали волелюбні і національно-релігійні засади, вони були своєрідним ідеологічним фундаментом усієї будови козацької держави. Глибока релігійність, ревний захист православної віри - характерні ознаки духовного життя Запорожжя. Достатньо сказати, що вступ до запорозького товариства починався з питання: “У Бога віруєш?” Саме православ'я, очевидно, значною мірою вплинуло на формування романтичної моделі лицарства, яким стало запорозьке козацтво. Адже у православній системі цінностей глибока духовність протиставляється корисливому індивідуалізму, матеріальні інтереси відсуваються на другий план.

Про прихильне ставлення козаків до релігії свідчить існування у межах вольностей Війська Запорозького Низового понад 60 церков. Особливо прихильність козаків до православ'я виявилася у боротьбі проти окатоличення та унійного руху. В умовах постійного стресового стану, ризику власним життям, релігія та церква були для козацтва пристанищем спокою, де можна було врівноважити й заспокоїти козацьке життя, а також підготуватися до самозречення та подвигу, що становили суть запорозького способу існування. Саме тому можна констатувати, що між православ'ям і козацтвом існував глибинний зв'язок, козацький устрій мав демократичний характер і тому Запорозьку Січ цілком обґрунтовано можна назвати “християнською козацькою республікою”.

Козацька форма державності мала свої особливості. По-перше, вона виникла не на етнічній, а на морально-психологічній основі. Людей об'єднала не сила державної влади, а духовна спорідненість. По-друге, Запорозька Січ була деформованим варіантом державності: інтенсивний розвиток військової сфери - могутнє військо та озброєння і примітивний економічний сектор (відсутність власної фінансової системи, грошей, міст, розвинутої інфраструктури).

Отже, Запорозька Січ, маючи низку головних ознак державності, все ж була лише своєрідною, перехідною моделлю між справжньою повноцінною державою і професійною общиною. Внутрішні недоліки перехідної моделі (домінування під тиском обставин воєнної та невиконання господарської, демографічної, культурної та інших державотворчих функцій) та несприятливі зовнішні впливи так і не дали змоги цьому зародку, ескізу української державності перерости у нову якість, але свій помітний яскравий слід у процесі українського державотворення козацька держава, безумовно, залишила.

Висновки

Українське козацтво зародилося і розвинулося як результат особливих умов життя українського народу в степовій Україні. Основними причинами, що обумовили виникнення козацтва, були соціальні та економічні фактори. Спершу за Дніпрові пороги спрямовувалася хвиля уходників, окремі з яких оселялися в степу з метою його господарського освоєння. У ряди козацтва вступала і українська шляхта, що втрачала свої маєтності. Виникнення козацтва пов’язувалося і з посиленням соціально-політичного гніту в умовах Речі Посполитої. Другою основною причиною виникнення козацтва була турецько-татарська агресія. Насамперед оборона від татарських нападів, а також потреба в організації козацтва зі зростанням його чисельності в середині XVI ст. призвели до виникнення Запорозької Січі.

Устрій запорозької спільноти базувався на республікансько-демократичних засадах, елементами яких були інститут козацької ради та курінно-кошовий устрій. Як військово-політичне утворення Запорозька Січ мала подвійний поділ – військовий (курені) і територіальний (паланки).

Найвищим органом влади була січова (військова) рада, в роботі якої брали участь усі козаки, які на той час перебували на Січі. Центральним органом управління Запорозької Січі був Кіш, який відав адміністративними, військовими, судовими і навіть духовними справами козацького товариства. Кіш складався з військової (командної) старшини, до якої входили отаман, суддя, писар і осавул. Разом із діючою старшиною до структури управління Запорозької Січі входила відставна старшина під назвою «батьків» або «абшитованої старшини». Нижчу виконавчу ланку структури управління Запорозької Січі складали військові «служителі» (військовий пушкар, товмач, довбиш, шафари, кантаржеї, громадські отамани та ін.), а також похідна й паланкова старшина.

Суд на Запорожжі не був відокремлений від адміністрації, ґрунтувався на нормах усного звичаєвого права і мав кілька інстанцій. Для козаків, що жили у паланках, таких інстанцій було чотири: паланковий суд, курінний отаман, військовий суддя й кошовий отаман. Для січовиків першою інстанцією був курінний отаман. Рішення в особливо важливих справах виносив увесь кіш чи навіть рада. В окремих випадках допускалося оскарження рішення нижчої інстанції козацького суду у вищій.

Головними ознаками держави є існування особливої системи органів та установ, що виконують функції державної влади; право, що закріплює певну систему норм, санкціонованих державою; певна територія, на яку поширюється юрисдикція даної держави. Для Січі були притаманні усі ці ознаки. Специфічні історичні умови та обставини самого життя запорожців помітно вплинули на процес самоорганізації козацтва, зумовивши неповторний, оригінальний імідж козацької державності.

Суть державності Запорозької Січі фахівці вбачають у самоврядній структурі народної самооборони і господарській формі самовиживання за вакууму державної влади та постійної воєнної небезпеки.

М. Костомаров назвав Січ "християнською козацькою республікою", і це визначення стало класичним.

Українську (козацьку) державність, яка сформувалася на Запорозькій Січі, фахівці називають праобразом, ескізом, зародком справжньої держави.

Запорозька Січ, маючи низку головних ознак державності, все ж була лише своєрідною, перехідною моделлю між справжньою повноцінною державою і професійною общиною. Внутрішні недоліки перехідної моделі (домінування під тиском обставин воєнної та невиконання господарської та інших державотворчих функцій) та несприятливі зовнішні умови так і не дали змоги цьому зародку української державності перерости у нову якість, але свій помітний яскравий слід у процесі українського державотворення козацька держава, безумовно, залишила.

Характеристики

Список файлов ответов (шпаргалок)