59925 (573066), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Із 593 депутатів, передбачених виборчим законом, на Трудовий конгрес прибуло понад 400, з них 36 репрезентували ЗУНР. Найбільшою фракцією була есерівська, селянська. Вона, як зазначав П. Христюк, «могла, при умові внутрішньої спаяності, ясності своїх позицій і рішучого переведення їх в життя, відіграти рішаючу роль в цім важнім моменті української революції», але «розбавлена елементами з селянської фракції, розбилась, покололася на праве і ліве крила, які не могли знайти спільної платформи, і в результаті виступала й голосувала (відповідно до свого поділу) за різні резолюції».
Провідною і спрямовуючою силою конгресу стала фракція УСДРП, за якою пішла більшість делегатів. 28 січня Трудовий конгрес висловився за демократичний лад в Україні, підготовку закону про вибори всенародного парламенту. Було ухвалено «з огляду на небезпечний військовий час доручити власть і оборону краю Директорії УНР, яка, доповнена представником від Наддністрянської України, до слідуючої сесії Трудового конгресу має бути верховною властю і видавати закони, необхідні для оборони Республіки, причім ці закони передаються на затвердження найближчій сесії Трудового конгресу».
На рішення Трудового конгресу значною мірою вплинув наступ російських радянських військ на Київ, розгорнутий у січні 1919 р. Він зміцнив позиції прихильників союзу з Антантою і антибільшовицькі настрої в Директорії. 16 січня вона оголосила стан війни з радянською Росією. З іншого боку, відбувалася консолідація лівих, ворожих Директорії прорадянських сил. Одразу ж після завершення конгресу в Києві відбулася конференція УПСР (центр, теч.). На відміну від фракції есерів, які продемонстрували розбіжність у поглядах на конгресі, учасники партійної конференції у підсумковій резолюції одностайно висловилися за перехід влади «до рук класових органів, себто рад селянських і робітничих депутатів». В тій-таки резолюції конференція наголосила, що УПСР «як партія не може брати на себе відповідальності за урядову політику».
Ще радикальнішу, власне, відверто ворожу до Директорії позицію зайняли ліві українські есери й соціал-демократи-незалежники, які почали входити у контакти з більшовиками й готувати повстання проти Директорії.
Національна демократія, загалом сприймаючи і сповідуючи ідею суверенності Української держави, була, як і в попередні періоди, поділена на окремі табори, що не годилися між собою в питаннях соціально-економічної орієнтації УНР. Одні бачили її демократичною, правовою республікою на взірець західних держав, інші перебували під впливом соціалістичних ілюзій. Сам факт такого роз'єднання і вкрай несприятливе зовнішньополітичне становище ставили під сумнів подальше існування УНР.
Проголошення акта злуки УНР і ЗУНР.
В таких умовах пройшла майже непоміченою подія, яка мала велике ідейне значення: свято Соборності України. 22-го січня 1919 року на Софійській площі проголошено злуку УНР з ЗУНР. Представниками від ЗУНР були: Л. Бачинський, Л. Цегельський та С. Витвицький. Але під тиском невідрадних подій свято пройшло сухо, тихо.
4-го січня 1918 року УНРада ухвалила проект договору про злуку Західно-Української Народної Республіки з Українською Народною Республікою в єдину суверенну Українську Народну Республіку. 22-го січня 1919 року в Києві урочисто проголошено злуку Галичини, Буковини, Угорської Руси й Наддніпрянської Великої України в Народну Республіку. ЗУНР з того часу стала зватися ЗОУНР (Західна Область Української Народної Республіки). Проте, фактичної злуки не відбулось: організація влади ЗОУНР не змінилася й обидві держави надсилали кожна свої окремі місії за кордон.
Були поважні причини, на підставі яких ЗУНР не поспішала фактично об'єднатися з Наддніпрянською Україною. У січні 1919 року обидві республіки спільно вислали делегацію на Мирову Конференцію до Парижу, але на тій конференції справи 4-ох частин України розглядали окремо. Найкращим було становище Галичини, бо з розвалом Австрії всі народи, що входили до її складу, дістали права на будування власного життя, власних держав.
Але таким залишалося питання в теорії. На практиці воно виглядало інакше. Уряд ЗУНР негайно, ще в листопаді 1918 року, повідомив президента Вілсона про своє оформлення і просив його захисту проти намагань Польщі анексувати Галичину.
Польський Комітет Народовий, дипломатичний представник Польщі перед Мировою комісією, вживав різних заходів, щоб довести світові, що українські війська були під командою німецьких старшин і що створення України було в інтересах Німеччини та Австрії. Прем'єр Польщі, Падеревський інформував Мирову комісію про Галичину, плутаючи її навмисне з більшовиками і не відкидаточи інсинуацій щодо німецької участі.
Польська програма охоплювала не тільки Східну Галичину, по Збруч, але також і Холмщину, Підляшшя, Полісся та Волинь — по річку Случ — і Проскурівський та Кам'янецький повіти.
Наприкінці лютого 1919 року Мирова Конференція вислала місію до уряду ЗУНР для переговорів з приводу перемир'я з Польщею. Голова місії, генерал Бартельмі (від Франції), члени: полковник де Віярт (Англія), професор Лорд (ЗСА) та полковник Стабіле (Італія) виявили повне нерозуміння взаємовідносин Галичини та Польщі. Комісія поставила вимогу негайно припинити воєнні дії й запропонувала демаркаційну лінію між Галичиною та Польщею: від Кам'янки Струмилової до лінії Дрогобича та Турки. Третина Східної Галичини зі Львовом та Дрогобицьким районом (нафта) залишалися за Польщею. Уряд ЗУНР пропозиції цієї не прийняв, і війна з Польщею продовжувалася. Тоді, внаслідок скарг уряду ЗУНР до Мирової Конференції, вислано 4 квітня 1919 року другу комісію, під головуванням бурського генерала Боти. Новий міжнародний проект українсько-польської угоди був більше сприйнятливий, ніж «лінія Бартельмі»: за Галичиною залишався Дрогобицький повіт з нафтою. Уряд ЗУНР прийняв цей проект.
У квітні прибула до Польщі із Франції добре озброєна армія генерала Галлера. Вона була призначена Антантою виключно для війни проти більшовиків, але замість того польський уряд вислав її проти Галицької Армії. 15-го травня 1919 року почався наступ польських військ на українськім фронті. Цей наступ польський уряд пояснив Найвищій Раді Мирової Конференції, як відповідь на наступ українських військ, якого в дійсності не було. Сили Галлера були спрямовані на Самбір та на Луцьк — проти армії УНР. Перед переважаючими силами поляків війська Української Галицької Армії відступили. Підтримала польську офензиву Румунія, яка подала ультиматум про передачу їй південно-східної карпатської смуги землі; румунські війська насильно зайняли частину галицького Підкарпаття. Спроба Української Галицької Армії зупинити наступ польських військ на Золотій Липі скінчилась невдачею. Українські війська відступили в трикутник: Збруч — Дністер — залізниця з Гусятина до Чорткова — Заліщики.
На початку червня 1919 року почали відчуватися в УГА втома й незадоволення проводом. Щоб запобігти занепадові дисципліни, переведено реформу: президентові Є. Петрушевичу надано право диктатора, і він створив Раду Уповноважених — з С. Голубовича, С. Витвицького, В. Курмановича, І. Мирона. Диктатура, дійсно, сприяла заспокоєнню у війську й припинила анархію. На начального вождя Української Галицької Армії призначено генерала О. Трекова.
7-го червня 1919 р. частини УГА перейшли в наступ. Невелика чисельно армія (25000 вояків), діючи з великим успіхом, примусила відступити польські війська по всій лінії (так звана Чортківська офензива). У другій половині червня Галицька Армія досягла лінії Дністер — Гнила Липа — Перемишляни — Підкамінь. Цей успіх викликав ентузіазм населення, і коло 90000 добровольців з'явилось до армії, але через брак зброї прийнято ледве 15000. Під час всієї тієї війни Галичина не мала нізвідки значної допомоги: Буковина була захоплена Румунією, УНР сама потребувала допомоги. Не зважаючи на це, вона вислала два загони під командою А. Долуда та кілька батарей артилерії під командою полковника Кравчука. Долуд та Кравчук брали участь у всіх діях УГА до кінця війни. Допомогла УНР і грішми, які увесь час ходили в Галичині поруч з австрійськими коронами.
У моральному піднесенні Начальна Команда УГА відмовилася признати демаркаційну лінію (т. зв. «лінію Дельвіґа), та прийняти умови перемир'я з Польщею, які підписала у Львові 10 червня 1919 р. делегація армії УНР та УГА. Але успіхи УГА були нетривкі. Польська армія поновила наступ, і УГА змушена була знову відступити в трикутник Дністер — Збруч — залізниця. Повний брак набоїв не дав можливості продовжувати боротьбу з більш ніж стотисячною польською армією, яку Франція забезпечила всім потрібним. На цьому закінчилася Чортківська офензива. В середині липня (16-18) 1919 року УГА, диктатор Є. Петрушевич і уряд ЗУНР перейшли Збруч, щоб об'єднатися з військами УНР. Польща зайняла всю Галичину. За цей короткий, глибоко-трагічний період своєї історії — 1918-1919 pp. — ЗУНР дала багато прикладів національної солідарності та розуміння державних інтересів. У боротьбі проти Польщі об'єдналися всі політичні партії — до москвофілів включно. Не було соціальних спорів, ні повстань. Селянство, дуже зацікавлене розподілом поміщицьких земель, не домагалося негайної реалізації його. Більшовицька пропаганда не знаходила відповідного грунту.
15-го липня 1919 року найвищий провід, уряд Галичини та УГА перейшли Збруч для спільних дій з армією УНР. Більшовики відступили, щоб не опинитися між цими двома арміями.
Перехід УГА та диктатора Є. Петрушевича з урядом через Збруч не дав повного об'єднання сил. Об'єднати два уряди було неможливо: цьому перешкоджали і ідеологічні і персональні причини. Провід ЗУНР був безпартійний, антисоціалістичний, провід УНР був соціалістичний; провід УНР вважав за можливе переговори й союз з радянським урядом, щоб спільно подолати «Добровольчу армію» Денікіна, і взагалі з самого початку готовий був прийняти програму більшовиків за умовою, що на Україні будуть встановлені ради українські, а не московські; провід ЗУНР ставив подвійну мету: боротьбу з Польщею та радянською Росією, і готовий був на спілку з Денікіним.
До цього треба додати персональні моменти: Петлюра і увесь провід УНР вважали обрання Петрушевича на диктатора недемократичним, незаконним; Петрушевич і увесь провід ЗУНР вважали становище Петлюри на чолі армії за шкідливе для справи, і кожна опозиція проти Петлюри знаходила моральну підтримку серед галицького проводу. Справа закінчилася на визнанні двох проводів і двох армій, але при тому утворено об'єднуючий орган — Штаб Головного Отамана, на чолі якого поставлено колишнього професора Військової Академії генерала М. Юнакова; секретарем його був генерал В. Курманович.
На домагання Петрушевича наддніпрянський уряд погодився на деякі зміни: на демократичну політику без ухилів убік радянства, на зміну уряду Мартоса, признання диктатури Петрушевича.
Загальне число вояків обох армій досягало 80000, з того числа 45000 мала УГА. У додаток до регулярної армії сподівалися на допомогу повстанців, вважаючи, що воші дадуть 15000 вояків. Взагалі умови Галицької Армії були ліпші, ніж Наддніпрянської: УГА була краще забезпечена харчами — мала запасів їх на 8 місяців, мала кращий одяг, дефіцитні продукти — цукор, сіль, які могла обмінювати на інші продукти. Спільною трагедією обох армій була недостача набоїв: заводи були поза межами обох армій — одні в Австрії, інші — на Лівобережній Україні. Купувати зброю і амуніцію за кордоном було неможливо, бо ніхто з сусідів не погоджувався продавати будь-що Україні. У той же час Антанта щедро постачала все потрібне арміям Денікіна, Колчака, Юденіча.
Взагалі матеріальне становище Директорії значно погіршало. Вичерпано ті запаси грошей, які дістала вона від гетьманського уряду і які надто широко розкидала в перших місяцях. Особливо багато грошей витрачалося на закордонні дипломатичні місії, члени яких, нібито для «підтримки престижу» Директорії, мешкали в дорогих готелях, відвідували першокласні ресторани. Наслідки цього були негативні з усіх поглядів, викликали, замість пошани, сумніви в солідарності цих місій. З другого боку це марнотратство погіршувало і так тяжкий стан Директорії.
У зв'язку з армією, яку могли ЗУНР та УHP виставити проти більшовиків, стоїть до цього часу не цілком з'ясоване питання з українськими воєнно-полоненими першої світової війни, які опинилися в Італії. Там були переважно галичани, але були й наддніпрянці. Число тих полонених подається неоднаково: автор, що заховав своє ім'я під літерами «К.Т.», вважав, що їх було до 200000. Є. Онацький дає меншу цифру — 70 - 100 тисяч, з того числа коло 500 старшин з Галичини, Буковини, Закарпатської України; наддніпрянців — близько 30.000."1 Усі вони перебували в дуже тяжких матеріальних, гігієнічних та моральних умовах і з початку 1919 року почали звертатися по допомогу до різних газет, до українського Пресового Інформаційного Бюро в Парижі, до уряду УНР. 15-го лютого 1919 року Петлюра вирядив до Риму О. Севрюка з наказом «добитися визволення полонених». Він дістав на видатки 2000000 італійських лір, але нічого не зробив для полонених. Жив з дружиною розкішно, мав дороге помешкання в Римі, абонемент в опері, але навіть не відвідав полонених і не почав клопотів у міністерствах. Ревізія Д. Дорошенка дала великий компромітуючий матеріал, який надіслано Петлюрі, але доля того матеріалу невідома. Не міг нічого зробити й інший ревізор — д-р А. Окопенко. За той час багато полонених повмирало від тифу, малярії та інших хвороб. Частину полонених взяли до інших армій — польської, румунської, денікінської.
Можна уявити, яку величезну допомогу дали б ці полонені арміям УНР та ЗУНР, якщо б їх звільнили — нехай не 100000, а половину — 50000. Не змінила їх становища заміна Севрюка в липні 1919 року іншим соціалістом — В. Голубовичем.
3. Встановлення радянської влади в Україні. Радянсько-польська війна. Ризький договір 1921 р. та його наслідки для України
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
