59906 (573065), страница 3
Текст из файла (страница 3)
[Нашим] політичним завданням для цієї області мало б бути заохочення прагнень до національної незалежності аж до створення самостійної державності, якій належало б одній або у поєднанні з Донською областю та Кавказом у вигляді Чорноморського союзу постійно стримувати Москву та убезпечувати великонімецький життєвий простір зі сходу. А економічно ця область мала б разом з тим утворити потужну сировинну та додаткову продовольчу базу для Великонімецького райху.
До тієї частини, яка в СРСР розглядається як чисто українська, слід було б додати прикордонні смуги від корінної російської області… щоб послабити [її] і одночасно мати проти неї постійну противагу». (Тут ішлося про частини Курського та Воронезького адмінокругів). Так само як частка України розглядався і Крим. «На досягнення цієї політичної мети треба було б спрямувати адміністративне та економічне упорядкування всієї [української] області».
План Розенберґа передбачав збереження етнічного характеру східних територій, за винятком Прибалтики. Головним для нього було послабити та ізолювати Росію, що її він ненавидів і боявся. Звідси – Розенберґів задум утворити навколо Великоросії ланцюг національних держав, залежних від Німеччини та ворожих до Росії. Однією з них бачилася Україна. Вона була найбільша, тому й вимагала до себе найбільшої уваги.
Таких поглядів дотримувалися й деякі інші впливові особи Німеччини, особливо серед вищих військових кіл, які пам’ятали німецький прихід на Україну 1918 р. на запрошення Центральної Ради. Але ці погляди розходилися з планами Гітлера й тому наслідків не мали. Фюрер відкинув пропозиції Розенберґа.
25 квітня 1941 р. Розенберґ закінчив роботу над «Пам’ятною запискою №2». Викладений у ній план уже цілком відповідав вказівкам Гітлера. Він передбачав створення на окупованій радянській території колоніальних сатрапій у вигляді німецьких райхскомісаріатів Остланд (Прибалтика та Білорусія), Україна, Московія, Кавказ. Україна за цим планом мала простягтися аж до Волги, охоплюючи територію автономної республіки німців Поволжя 24.
У січні 1941 р., виступаючи перед підлеглими з таємною промовою, райхсфюрер СС Г.Гіммлер говорив, що «головною метою війни проти Радянського Союзу є знищення 30 млн. слов’ян». 2 травня економічний штаб «Схід» затвердив принципи німецької господарчої політики на окупованій радянській території: «1. Війну можна вести тільки за умови, що… всі німецькі збройні сили зможуть харчуватися за рахунок Росії. 2. Коли ми заберемо з країни все, що нам потрібно, десятки мільйонів людей, безсумнівно, помруть від голоду». Коли нацисти писали «Росія», вони мали на увазі СРСР, а коли йшлося про продовольство – Україну.
16 липня 1941 р. на нараді з питань окупаційної політики Гітлер підкреслив: «Отже, ми наголошуватимемо, що змушені були окупувати ту чи іншу область, управляти, навести в ній лад; в інтересах населення, щоб ми забезпечили спокій, постачання продовольством, рух на шляхах і т.ін. – звідси наші заходи. Ніхто не мусить мати змогу розпізнати, що ми починаємо остаточне вреґулювання!»
Про українську територію Гітлер ще додав: «Антонеску хоче Бессарабію та Одесу зі смугою землі у напрямі на захід – північний захід від Одеси». Він дав зрозуміти, що бажання румунського диктатора буде вдоволено.
«В основному, – вів далі Гітлер, – перед нами зараз стоїть завдання розрізати велетенський пиріг відповідно до своїх потреб, щоб ми могли: по-перше, опанувати його; по-друге, управляти; по-третє, експлуатувати». «Основні принципи: Ніколи знову не повинне стати можливим утворення воєнної держави на захід від Уралу, Німеччина сама бере на себе захист цього простору від усіх можливих небезпек… Тільки німець має право носити зброю, а не слов’янин – не чех, не козак або українець».
На цьому тлі вирізняється дещо проукраїнська лінія Розенберґа, який вважав, що, безперечно, в кожному комісаріаті необхідно по-різному ставитися до населення. «На Україні нам слід розпочати з культурних справ; там ми повинні були б розбудити історичну свідомість українців, заснувати університет у Києві і т.ін.» Пропозиція зустріла заперечення Герінґа: на Україні німці насамперед мають думати про те, як отримати від неї максимум продовольства. Розенберґ продовжує: «також на Україні слід заохочувати певні прагнення до незалежності».
Коли Гітлер проголосив, що «територією райху має стати Крим, включаючи значну прилеглу територію (район на північ від Криму); ця прилегла територія має бути якомога більшою», Розенберґ висловив свої побоювання з цього приводу через «українців, які там живуть». Позиція Розенберґа насторожила Бормана: «декілька разів виявлялося, що Розенберґ приділяє надто багато уваги українцям; він хоче значно збільшити стару Україну».
Зусилля Розенберґа успіху не мали. Запропоновану ним кандидатуру на посаду нацистського намісника на Україні було відхилено. За пропозицією Герінґа, Гітлер призначив рейхскомісаром України Е. Коха, гауляйтера Східної Пруссії, який уособлював найбільш брутальну верству нацистської верхівки 28. Своїм підлеглим він постійно втокмачував, що доля українців – бути рабами німців, «білими неграми»; що всі ті, хто становитиме навіть потенційну загрозу для панування окупантів над Україною, мусить знищуватися фізично. Головне місце серед ворожих окупантам сил, на думку Коха (як і Гітлера), займала національна інтеліґенція, отже, вона перша підлягала винищенню, і коли жертв було порівняно небагато, то це лише тому, що, як виявиться, справу ліквідації української національної інтеліґенції вже виконала Москва.
Гітлерівський сатрап не робив таємниці зі своїх поглядів, та їх і не можна було приховати, бо вони втілювалися у конкретні дії окупаційної влади. Публічні висловлювання Коха перед німцями про те, що немає ніякої України, а є лише німецька колонія, що батіг – це найнеобхідніший атрибут управління нею, про українців як «недолюдей» швидко ставали відомими. Кох рішуче відкидав ідею створення будь-якого, навіть псевдополітичного, органу з місцевих діячів, як це було в райхскомісаріаті «Остланд», який включав Прибалтику та Білорусь.
Кохівська адміністрація грабувала й фізично знищувала населення окупованої України, проте радянська влада не зажадала його екстрадиції для суду за злочини проти українського народу. Не позбавлене сенсу припущення, що це була своєрідна солідарність. Кох своєю політикою максимально антагонізував відносини між німцями та українцями. Отже, він робив саме те, чого треба було Сталінові і що він наказував робити радянським партизанам, які чинили німцям шкоду таким чином, щоб спровокувати репресії проти українського селянства.
Сталін добре знав, як перед війною українське село ставилося до його влади з її голодоморами, каторжними колгоспами, 10-річними присудами за зібрані на стерні «голодні» колоски. Знав він і те, що німецькі обов’язкові поставки продовольства з селянського двору удвоє менші, ніж за радянської влади. За німців українське село зажило заможніше, ніж до війни. Дії «народних месників», які насправді ніколи не захищали населення від окупантів, мали змінити настрої на селі на користь Сталіна. Сталінська стратегія, здійснювана Українським штабом партизанського руху, дала свої наслідки – сотні спалених німцями українських сіл, сотні тисяч знищених українців.
Україну по черзі збезлюднювали обидва тоталітарні режими – червоний і коричневий. Типологічна спорідненість обох тоталітаризмів створювала основу для «взаємовигідної кооперації». На нараді 16 липня 1941 р. Гітлер казав: «Зараз росіяни видали наказ про партизанську війну в нашому тилу. Ця партизанська війна має й деякі переваги для нас: вона дає нам змогу знищити кожного…».
4. Окупаційний режим в Україні
Окупаційний режим («новий порядок») був встановлений відповідно до німецького плану «Ост».
Генеральний план «Ост»
• Знищити на окупованих територіях 30 млн мирного населення і військовополонених.
• Виселити протягом 30 років близько 50 млн поляків, українців, білорусів, литовців, латишів, естонців до Західного Сибіру, на Північний Кавказ, до Південної Америки, Африки.
• Онімечити решту населення окупованих територій, перетворивши його в дешеву робочу силу для 10 млн німецьких колоністів.
• Знищити СРСР як цілісну суверенну державу.
• Вжити заходів для ліквідації національної культури, середньої і вищої освіти.
• Забезпечити скорочення народжуваності на окупованих територіях.
Для здійснення окупаційного режиму в Україну, як і на інші окуповані території, були направлені фашистські чиновники. Вони наділялися широкими правами, безмежною владою над населенням аж до розстрілу без суду і слідства. Жорстокість, зневага до українців та інших народів як до людей нижчої раси були головними рисами окупантів на чолі з намісником – Еріхом Кохом. Встановлюючи «новий порядок», окупанти здійснили таке:
• Україна як суверенна республіка перестала існувати.
• Територія України була розділена:
– частина української території була включена до рейхскомісаріату «Україна».
– Львівську, Дрогобицьку, Станіславську і Тернопільську області під назвою «дистрикт Галичина» окупанти приєднали до генерал-губернаторства, утвореного на території Польщі.
– Чернівецьку, Ізмаїльську, Одеську області, ряд районів Вінницької, Миколаївської, Херсонської областей під назвою «Трансністрія» приєднали до Румунії.
– Чернігівська, Сумська, Харківська, Ворошиловградська області одержали назву «прифронтової зони», яка знаходилася під владою військового командування.
• Окупаційна влада використовувала каральні органи: гестапо (поліція), СС (збройні загони), СД (служба безпеки).
• Крім окупаційної адміністрації були створені додаткові адміністрації з осіб, які виявили бажання співробітничати з фашистами. Це – бургомістри в містах, голови – у районах, старости – у селах, допоміжна поліція.
• Український народ проголосили неповноцінним і таким, що підлягає виселенню за межі України, частковому фізичному знищенню, перетворенню в рабів. На багатьох магазинах, перукарнях, почтах, аптеках, а також у транспорті з'явилися оголошення «Тільки для німців», «Українцям вхід заборонений».
• Проти мирного населення широко використовувалися репресії. За роки німецької окупації було вбито і закатовано 3,9 млн мирних жителів.
• Більше двох мільйонів чоловік були вивезені з України до Німеччини на примусові роботи.
• Було створено 150 концентраційних таборів, де загинули 1,9 млн радянських військовополонених.
• Був введений 12 – 14-годинний робочий день у промисловості.
• Жорстко контролювалася робота колгоспів (колгоспи не були ліквідовані фашистами).
• До Німеччини вивозилися не тільки люди як робоча сила, але й сировина, матеріальні цінності, твори мистецтва.
• Була скасована середня і вища освіта.
На боротьбу з окупаційним режимом піднялися широкі верстви населення. Не усі з них були прибічниками радянської влади. У русі Опору були дві течії – радянська, очолювана ВКП(б) і КП(б) У, і націоналістична, організована ОУН під керівництвом С. Банд ери. ОУН під керівництвом А. Мельника продовжувала виступати за співробітництво з Німеччиною, незважаючи на те, що окупанти розігнали створений 30 червня 1941 р. у Львові уряд, який проголосив незалежну Українську державу. Глава уряду Я. Стецько і ряд інших членів ОУН (у тому числі і С. Бандера) були заарештовані у вересні 1941 р. Багато які оунівські організації були розгромлені, тисячі активних членів ОУН загинули, серед них були не тільки бандерівці, але й мельниківці. ОУН-Бандери і сам С. Бандера в 1941–1942 рр. коливалися, сподіваючись на те, що співробітництво з Німеччиною в боротьбі з радянською владою можливе. ОУН-Бандери разом з німецьким генштабом створило в 1941 р. український батальйон «Нахтігаль» як прообраз української національної армії і батальйон «Роланд». Але німецьке командування в серпні 1941 р. розформувало ці батальйони, тому що ставилося насторожено і ворожо до національного руху. Це вплинуло на позицію ОУН-Бандери, яка стала на шлях боротьби з окупантами.
Частина населення західних районів України воювала на стороні Німеччини проти СРСР у таких збройних формуваннях, як Українська Національна Армія (УНА) і дивізія СС «Галичина». УНА була створена на завершальному етапі війни, вела бойові дії з 1944 р. Командуючий УНА – генерал П. Шандрук.
До складу УНА ввійшли 2-а Українська дивізія (1900 чол.), протитанкова бригада «Вільна Україна» (створена в 1945 р. у Берліні) і (формально) дивізія СС «Галичина», ряд інших військових формувань українців. Більша частина воїнів УНА здалася в травні 1945 р. у полон американському та англійському командуванню.
Дивізія СС «Галичина» була створена з українських добровольців у квітні 1943 р. Чисельність дивізії – 18 тис. чоловік. У жовтні 1943 р. дивізія була реорганізована і перейменована в 14-у Галицьку добровольчу дивізію СС. Дивізія брала участь у боях під Бродами (липень 1944 р.), проти партизанів Словаччини. У 1945 р. брала участь у боях проти радянських військ 3-го Українського фронту (у цей час дивізія одержала іншу назву – 14-а Військова гренадерська дивізія СС). У травні 1945 р. бійці дивізії здалися в полон американським і англійським військам. Більшість з них до 1947 р. знаходилися в таборах військовополонених в Італії.
ОУН-Бандери та УПА, незважаючи на те, що воювали проти німецьких окупантів, сприймалися радянською владою як вороги.
Коли Червона армія почала здобувати вирішальні перемоги, у радянського керівництва з'явилася можливість ліквідувати ОУН-Бандери та УПА. Дивізії НКВС і прикордонні війська з лютого 1944 по липень 1945 р. знищили переважну більшість бійців УПА – 92,8 тис. чоловік.
Висновки
Величезні жертви радянського народу в тому числі і українського, в ім’я свободи і незалежності Вітчизни, тяжкі страждання, звитяжна праця і бойові подвиги в тилу і на полях битв, масовий героїзм людей не пропали даремно – війна закінчилася довгожданою перемогою.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
