59903 (573064), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

в) Економічна система запорозького козацтва складалася із двох секторів: січового та індивідуального. В свою чергу січове господарство поділялося па загальносічове та курінне. На цьому рівні переважали ті форми господар­ської діяльності, які потребували спільних зусиль, артільної роботи²⁷. Ядром соціальної організації Січі був курінь, де й минало все козацьке життя. Як самостійна економічна одиниця кожний курінь мав майно і доходи, якими Кіш як центральний запорозький уряд не розпоряджався. Саме між куреня­ми Кіш жеребкуванням переділяв щорічно найбільш прибуткові угіддя — рибні лови, пасовища та сіножаті. Кіш утримував загальновійськові табуни коней, череди худоби, отари овець і торгував ними з сусідами. Індивідуально-трудовою діяльністю па приватному рівні запорожці займалися в паланках — адміністративно-територіальних округах на землях Вольностей запорозьких козаків. Сімейні козаки іменувалися гніздюками. Вони були позбавлені статусу січовика і, виділившись з громадського курінного господарства, заводили власний хутір .

Характер запорозького господарювання визначався природно-кліматичними умовами краю. У дніпрових плавнях ніколи не бувало посухи і тому в посушливі роки туди приганяли сотні тисяч голів худоби²⁸. Трави, лісу, очерету, риби — всього було вдосталь. Тому плавні давали запорож­цям незліченні вигоди: там вони рубали ліс, заготовляли сіно й косили очерет па паливо, полювали на звіра та птицю, розводили пасіки, ловили рибу і раків. Особливо багатим був рослинний і тваринний світ межиріччя Дніпра та Бугу

В економіці Запорожжя землеробство довго відігравало другорядну роль. Через свою трудомісткість воно було малорентабельним. Скотарство порівняно з ним приносило в 5 разів більший доход.²⁹ Чимало козаків займали­ся ремеслом і промислом. Осідаючи поблизу укріплених пунктів, вони ста­вали ковалями, бондарями, ткачами

У Запорозькій Січі дедалі активніше здійснювались товарно-грошові відносини. Запорозькі козаки посідали важливе місце в торгівлі південною сіллю. На річках Буг, Самара, Орель були спеціальні митниці для збирання соляного мита з кожного возу.

Поворотним у розвитку господарства Запорозької Січі став 1734 р. — рік виходу запорожців з підданства Кримського ханства, повернення в Україну і заснування Нової Січі. Почався перехід від епізодичних промислів до регуляр­ного господарювання, від натурального господарства до товарного.

Природні й соціальні умови визначили організаційну форм запорозького господарювання в степу — зимівник (хутір). Зимівник запорозької старшини і багатих козаків — це були великі тваринницькі ферми із значними посівами зернових.

Аналіз документів свідчить, що у дніпровських козаків в основу економічного устрою було покладено ідею володіння, а не право власності. Землею володіло військо, вона належала всім і кожному козаку, аби тільки він сам був причислений до Коша.

Загальнокозаче володіння землею не виключало індивідуального зем­лекористування членів війська, які належали до січового і паланкового одруженого козацтва. Особисте господарювання на землі війська дозволя­лося звичаєвим правом вільної займанщини земельної ділянки, що обмежу­валося лише таким самим правом будь-якого іншого козака. На землю міг претендувати кожний запорожець там, де поспівав першим і скільки ЇЇ брався обробити. З економічної точки зору козаччина починалася там, де були можливість і право такої займанщини.

Бездомні, безсімейні козаки, "товариство" не могли мати ніякої влас­ності, крім плати за службу, грошей, зароблених промислом чи добутих шаблею, а у паланці — також худоби й зимівника, що оброблявся наймани­ми робітниками. Право власності па здобич на війні обмежувалося звичаєм. Перед походом кожний запорожець давав присягу, що не затаїть воєнної здобичі й віддасть її всю для поділу па користь війську та курінному това­риству.

У Вольностях з фактичного володіння визрівало право власності. Там для запорожців переставало діяти публічне військове право. З безособово-публічного воно ставало індивідуально-приватним, вояк робився купцем, курінний товариш — самостійним підприємцем. Господарські осілості запорожців започаткували майбутні села і навіть великі міста. Наприклад, Катеринослав (тепер Дніпропетровськ) виріс на місці запорозького поселення Половині, Запоріжжя сформувалося навколо знаменитого острова Хортиця.

Заняття промислами на Запорожжі вважалося привілеєм козаків. Се­ред промислів важливу роль в економіці краю відігравало рибальство. Рибні промисли були па Дніпрі, Бугу, Кальміусі та їхніх притоках, у дніпров­ських лиманах та па Азовському морі, де широко використовували найману працю. Найнята "тафа" (артіль) рибалок отримувала половину виловленої риби, яку ділила між собою. Така форма оплати праці, поширена за тих часів, була вигідна господареві, бо стимулювала рибалок до збільшення вилову. Крім того, на рибний промисел наймали робітників за почасову оплату праці, яка становила приблизно 6—7 крб. на рік³⁰.

Торгівля та фінанси Запорожжя визначалися особливостями його гос­подарства, способу життя і суспільного ладу.

Внутрішня торгівля обмежувалася продуктами харчування й пред­метами побутового вжитку. Попит па ці товари забезпечували місцеве вироб­ництво і кустарні ремесла. Для Запорожжя велике значення мала зовнішня торгівля. На Січ завозили предмети найпершої необхідності в козацькому житті: хліб, горілку, тютюн, порох, інші бойові припаси, а також тканини і готовий одяг, смушки, дорогу зброю ы кінську збрую. Вивозили сіль, рибу худобу, хутра На територію Запорожжя не допускався "царев кабак", тобто російська державно-монопольна торгівля горілкою. Тут зберігалося стародавнє, що сягало ще часів Київської Русі, право па вільний продаж спиртних напоїв Ними па Січі й у Вольностях ми торгували кожний, хто заплатив збір у військову скарбницю.

Кіш проводив політику відкритої економіки. У середині XVIII ст. обсяг зовнішньої торгівлі Запорожжя складав близько 1 мли крб. з пасивним торговим балансом або перевищенням імпорту над експортом. Головним торговим партером та імпортером з території запорозьких Вольностей була Росія. Широку торгівлю Запорожжя вело також з Кримом і Польщею. Скарб на Січі був сховищем не тільки грошей, а й різних цінностей, які надходили в розпорядження кошового отамана і кола (ради) Скарб був також архівом та складом військових клейнодів і оздоб, виконував роль арсеналу, де зберігалася вогнепальна зброя та бойові припаси Крім того січовий скарб функціонував як державна скарбниця

Всього у владних структурах Січі налічувалося більше двад­цяти різних посад з загальною чисельністю адміністративного персоналу 130 осіб. Крім курінних отаманів і полковників, діяльність яких охоплювала всі сторони життя Запорожжя, статус безпосередньої скарбової старшини мали два шафари, два підшафари та кантаржей (хранитель мір і ваги) з невеликим штатом канцеляристів. Ресурси Січі формувалися з комбінації податків, натуральних і особи­стих повинностей, оренди, регалій. Регалії як спосіб одержання доходів характеризувалися монопольним правом Коша розподіляти між куренями рибні та звірині лови, ліси й сіножаті при виключенні конкуренції з боку сторонніх, тобто Кіш за прикладом європейських монархів зосереджував у своїх руках найдохідніші статті господарювання. По суті запорозькі ре­галії були приватноправовим інститутом.

Податки на Запорожжі стягували через ціни на товари (непрямі або прямі податки), а також із доходів від промислів. Козаки не сплачували податків на споживчі товари на відміну від некозаків. Кіш тимчасово або постійно звільняв від податків заслужених або збіднілих козаків.Запорозька Січ не мала власної банківської та грошової систем. В обігу перебували гроші різних країн.

На Січі здійснювалися досить значні кредиті операції й продаж цінностей з відстрочкою платежів. При ліквідації Січі в інвентарних описах кон­фіскованого майна старшини разом з готівкою зазначені векселі й боргові розписки на тисячі карбованців.

Господарський і взагалі державний устрій Запорозької Січі, що скла­дався в процесі самостійного розвитку українського суспільства, був, без сумніву, і продуктом

міжнародного впливу. Запорозька господарська систе­ма несе в собі колорит епохи, передає характер життєдіяльного україн­ського народу — працелюба, промисловця, воїна-колонізатора степової ок­раїни. Засновуючись па національному грунті, вона відповідала народним звичаям, способу тогочасного життя.

3.

Скарги турецьких і татарських правителів змусили уряд Ве­ликого князівства Литовського вже наприкінці XV ст. звернути увагу на діяльність українського козацтва. Південноукраїнські адміністратори, основним завданням яких був нагляд за несенням прикордонної служби, стверджували, що саме козацькі експедіції стримували агресивні дії ординців. Київські воєводи Дмитро Путятич (1492—1505), Костянтин Острозький (1559—1608), старости черкаські та канівські Остафіи Дашкович, Андрій Пронський, Василь Тишкевич, Іван Пенько, Оникій Горностай, Федір Сангушко підтримували тісні контакти з козаками, постачали їм коней, зброю, провіант³¹ За таке покровительство над козаками вони отримували частину здобичі, захопленої під час походів. З іншого боку, зміцнення зв’язку між представниками місцевих властей і козаками відбувалося в процесі служби останніх у конвойних командах, які використовувались для охорони воєводських чи старостинських осіб під час поїздок або ж відсічі нападів татар на замок.³²

Щоб приборкати непокірну запорізьку вольницю, польський уряд вдав­ся до випробуваного віками принципу — розділяй і волода­рюй. Саме для цього він задумав перетягти на свій бік частину козаків і протиставити їх решті як офіційне вояцтво. При цьому переслідувалася й мета посилити власні військові сили на українсько-татарському порубіжжі. Ще в 1524 р. король Сигізмунд І Старий доручив київському наміснику Сеньку Полозовичу й чорнобильському державцю Криштофу Кмитичу створити в Середньому Подніпров'ї наймане з місцевих жителів військо чисельністю до 2 тис. чол. Вони мали служити переважно на перевезеннях і охороняти литовські володіння. Але з різних причин це розпорядження короля не було викопано. І тільки в 1572 р. король Сигізмунд-Август видав універсал про формування найманого загону з 300 чол., які мали перебувати на державному утриманні. Зараховані на службу козаки вписувалися до реєстру (списку), звідки й дістали назву ре­єстрових. Так було покладено початок реєстровому козацькому війську. Відтоді польський уряд визнавав коза­ками лише тих чоловіків, котрі були внесені до реєстру. А переважна більшість людей, що вважала себе козаками, потрапила у становище невизнаної маси й тим самим була доставлена поза законом. Старшим реєстру король при­значив шляхтича Яна Бадовського, одночасно надавши йому й вищу судову владу. Правда, загін проіснував недовго й незабаром розпався.

Але невдачі в Лівонській війні й загрозлива обстановка на Подніпров'ї знову змусили уряд повернутися до ідеї відновлення реєстрового козацького війська. У 1578 р. ко­роль Стефан Баторій взяв на державну службу 600 коза­ків і надав їм певні права і привілеї. Реєстровці звіль­нялися від різних податків і поборів, одержували землю ва правах рангового володіння, військово-адміністративну незалежність від місцевої влади, судовий імунітет. Військо Запорізьке реєстрове розташовувалося на території вище Січі, від Чигирина до Трахтемирова включ­но. Реєстровці дістали військові клейноди — корогву (пра­пор), бунчук, печатку, інші атрибути влади, а також кілька гармат, труби, литаври тощо. Військо Запорізьке реєстрове було зобов'язане тримати на Січі постійну за­логу, чисельність якої чітко не визначалася. Поза тим ре­єстрове військо опинилося у скрутному становищі. З од­ного боку, воно мусило коритися уряду й виконувати його накази, з іншого,— складаючись з місцевих жителів, не могло стояти осторонь тих проблем, які стосувалися як невизнаного властями козацтва, так і всього українського народу. Таке двоїсте становище позначилося на всій по­дальшій долі реєстрових козаків.

Зазнаючи утисків від державців, реєстровці мали утри­мувати в покорі запорожців і широкі селянські маси. З цією метою уряд у 1590 р. збільшив реєстр до тисячі чо­ловік і розпорядився збудувати в урочищі Кременчук фортецю для недопущення зв'язку Запоріжжя з іншими укра­їнськими землями. В ній планувалося розташувати залогу, утримання якої покладалося на навколишніх селян. На­чальником реєстру було призначено снятинського старосту Миколу Язловецького, комісаром при ньому — старосту теребовлянського Якова Петровича, а безпосереднім командиром залишався Іван Оришевський. Щоб заручитись підтримкою козацької старшини, король того ж року падарував їй містечка Бориспіль, Володарку й Ракитне. Подібними заходами й поступками уряд Речі Посполитої прагнув утримати реєстровців на своєму боці й використати у власних військових і політичних цілях.

У зв’язку з кількісним зростанням козацтва характерним явищем стали його вимоги до уряду визнати козацькі права за тими, хто з різних причин опинився поза межами реєстру, яких шляхта намагалася покріпачити. Хоча, за слушним висло­вом Григорія Гладкого, "лише на папері випищики перетворю­валися в кріпаків, насправді ж вони продовжували не лише бути, але й називатися козаками"³³. В окремих випадках коза­ки намагалися здобути права і привілеї навіть з допомогою зброї.

Характеристики

Список файлов ответов (шпаргалок)