59694 (573034), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Спочатку на чолі Болгарського царства був хан (князь), який мав титул «івічі» (великий). Йому допомагала рада знаті. Інколи скликалися збори усього народу. Від часів князя Симеона (893 – 927 рр.) для позначення монарха стали використовуватися візантійські титули – кесар, василевс. Впливовим органом стає постійна рада – синкліт, народні собори (збори) втрачають свою роль.
Особливого значення в управлінні набирає логофет (перший міністр), фінансами відав протовестиарій, великий воєвода здійснював керівництво військом.
У Сербії деякий час зберігалися пережитки племінної демократії. Князь був передусім воєначальником, функціонувало віче. Із своїх дружинників князь призначав воєводу, скарбника, конюшого та ін.
Починаючи з XIII ст., відбувається посилення князівської влади. У 1217 р. сербський князь отримує королівський титул. Серед королівських слуг виділяється канцлер-логофет.
2.2 Причини та наслідки феодальної роздробленості
У політичній структурі ранньофеодальної монархії з визріванням феодальних відносин відбуваються серйозні зміни. Економічна роз'єднаність, що виникає з розвитком великого феодального землеволодіння і безперервних роздач земель васалам, спричиняла і політичну роздробленість. Щодалі сильнішими ставали відцентрові сили, відбувалася політична дестабілізація, поривалися зв'язки центру з периферією. Спершу єдині держави починають розпадатися на самостійні та напівсамостійні одиниці, великі феодали відмовляються визнавати верховну владу короля, вважаючи себе повністю самостійними і незалежними. Фактично влада короля обмежується в ці часи рамками його власного домена. Так розпочинається феодальна роздробленість.
З 1056 р. Чеська держава стає політичне роздробленою, держава зрештою розпалася на удільні князівства. Чеські князі були вимушені визнати себе васалами Німецької імперії. В 1419 р. князь Чехії отримав королівський титул, а князівство відповідно стало королівством. Залежність від Німецької імперії в певні періоди історії становила суто номінальний характер, оскільки номінальною була сама влада німецького імператора. В кінці XII ст. князь Оттон Зноймський робить спробу зміцнення королівської влади та обмеження свавілля місцевих феодалів. Однак, саме за Оттона Зноймського бенефіції були закріплені за феодалами в якості спадкових володінь, а духовенство звільнене з-під юрисдикції світської князівської влади. На початку XIV ст. династія Пржемисловичів обірвалася і чеським князем став Ян Люксембургський. Нова династія була вимушена піти на поступки магнатам. Саме в XIV ст. суттєво зміцнюється становий дворянський представницький орган – снем (сейм). З його допомогою магнати утримують свої права і привілеї. Так, спроба короля Карла І, який одночасно був і німецьким імператором, у 1355 р. ввести у дію свій судебник, закінчилася тим, що снем утвердив лише ті статті, що стосувалися прав панів щодо залежного населення.
Польща в цей час переживала період феодальної роздробленості, викликаної тими ж причинами, що й у західних та східних сусідів. У XII ст. вона фактично розпадається на незалежні князівства. Короля Болеслава III Кривоустого в 1138 р. змусили підписати статут про надання майже повної самостійності знаті. Після смерті цього правителя Польська держава була розділена між його чотирма синами. Ще більше права знаті та її імунітети були розширені у т. зв. Ленчинських статутах: посилюється незалежність від королівської влади І князів церкви, тобто вищого духовенства. Після з'їзду у Божикові (1210 р.) прелати вважають себе незалежнимн від світської адміністрації і суду. Канонічне (церковне) право поширюсться на все нові сторони життя. В XIII ст. встановлюється своєрідний звичай на успадкування окремих державних посад представниками відповідних родин феодальної знаті. Тоді ж, у кін. XIII ст., селянство опиняється у залежності від феодалів.
Клас феодалів на цей час поділяється на три основні групи: а) церковні феодали – єпископи, абати крупних монастирів; б) магнати – знать, можновладці; в) шляхта – дрібне рицарство.
Яскравою особливістю класової структури феодальної Польщі був непропорційно високий відсоток шляхти. Якщо у Франції дворяни складали разом з духовенством близько одного процента населення, в Іспанії та Португалії – два-три відсотки, то у Польщі шляхтичів (часто-густо безземельних і неімущих) налічувалося аж 12 відсотків від загальної чисельності населення. Цей прошарок особисто вільного населення становив основу збройних сил держави, допомагав вистояти у безкінечних війнах з агресивними сусідами: німцями, турками, татарами, росіянами. Однак, чисельна шляхетська верства, користуючись своїми привілеями, робила Польську державу практично некерованою, що в кінцевому підсумку і призвело до загибелі останньої.
Існували ще більш негативні наслідки децентралізації. Так, Болгарія в XIV ст., як і інші країни Європи, розпадається на низку феодальних самостійних держав. Знесилена феодальними чварами Болгарія не здатна була чинити серйозний опір загарбникам, і 1396-го року турки поневолили її. Самостійний розвиток Болгарії припинився. Така ж доля спіткала і Сербію, територія якої 1459-го року була включена до складу Османської імперії.
Отже, формування структури державного апарату у країнах південних та західних слов’ян мало свої особливості. Це визначалося економічним та політичним розвитком країн.
Певні тенденції прослідковуються у влаштуванні вищих органів влади на зразок інших іноземних країн. Адже багато країн південних та західних слов’ян або перебували під владою іноземних держав, або сильно відчували на собі їхній вплив, зокрема Болгарія та Сербія певні чинники будівництва та розвитку вищих органів влади у новостворених державах запозичили у Візантії, Чехія у Німеччини. Іноземними впливами визначалалася певна спрямованість у роботі вищезгаданих органів влади.
Процес феодальної роздробленості безумовно відіграв негативну роль у державнобудівничому процесі та все ж таки дав поштовх новітнім нововведенням на ниві державо та законотворчої діяльності.
3. Етапи формування та розвитку законодавства
3.1 Особливості становлення законодавства
Феодальне право Франції, Англії, Німеччини та країн Центральної і Східної Європи повною мірою відбило усю своєрідність феодального суспільства в окремих європейських країнах, а разом з тим і загальні закономірності, притаманні розвитку феодального права взагалі.
Історико-правова наука наголошує на низці характерних рис феодального права, що відрізняють його як від рабовласницького, так і від буржуазного права. Для феодального права європейських країн вони такі:
а) основне місце у феодальному праві посідають норми, які регулюють поземельні відносини;
б) феодальне право становить право-привілей. Воно закріплює нерівність різних феодальних станів. Права людини визначаються залежно від того, яке місце вона посідає у феодальній ієрархії;
в) феодальне право, маючи становий характер, не знало чіткого розподілу на галузі права. Воно складалося з денного прана, церковного (канонічного) права, міського (магдебурзького) права та ін.;
г) феодальному праву притаманний партикуляризм, тобто роз'єднаність права, відсутність єдиного права на всій території держави. Звідси характерною рисою феодального права є панування правових систем, заснованих на місцевих звичаях. Винятком була лише Англія, де на всій території держави діяло «загальне право», яке базувалося на судовому прецеденті;
ґ) феодальне право є правом сильного, «кулачним правом». Це зумовлено тим, що в руках феодалів об'єднувалася земельна власність з політичною владою над залежним населенням, і тому вони мали змогу змушувати селян до виконання різного роду повинностей і придушувати всілякі виступи проти експлуатації;
д) значний вплив на правовий розвиток релігійних догматів приводив до того, що церковні настанови самі перетворювалися на норми права. Наслідком такого явища стала поява особливого церковного (канонічного) права;
е) своєрідністю правового розвитку Європи стало сприйняття, поновлення основних положень римського права. З розвитком у європейських країнах товарно-грошових відносин римське право, яке давало готові рішення для регулювання торгового обороту, було поновлене і почало застосовуватися в Італії, Німеччині, Болгарії та інших країнах. Рецепції підпадало передусім приватне право Стародавнього Риму.
Джерела феодального права не залишалися незмінними протягом усього феодального періоду. В умовах ранньофеодальної монархії спочатку діяло звичаєве право. Звичаї мали племінний характер, кожний одноплемінник підпадав під дію звичаїв свого племені незалежно від того, де він знаходився.
У Болгарії, Польщі, Сербії та Чехії основним джерелом права протягом тривалого часу залишався звичай. Правові звичаї були покладені і в основу перших записів слов'янського права. Певний вплив на розвиток феодального права Болгарії та Сербії зробило право сусідньої Візантії.
Найвідомішим пам'ятником феодального права в Болгарії є «Закон судний людям», складений у 865 р. Поряд з ним у Болгарії діяли церковні збірники права, жалувані грамоти (хрисовули) болгарських царів, а також окремі збірки візантійського права.
Джерелом польського феодального права була Польська Правда XIII ст., або, як її ще називали «Ельблонська книга». Написана вона німецькою мовою як посібник для суддів-хрестоносців у ХІІІ ст. На цей час частина польських селян уже була повністю закріпачена. Іншу частину становлять напіввільні селяни-кмети. У обов'язки останніх входило косіння панського сіна протягом трьох днів у сінокіс та участь їх дружин у зборі зернових під час жнив у панському маєтку. Заможні кмети ще поповнюють стан дрібного рицарства – шляхти, тобто остаточного розмежування між класами ще не відбулося. Віра (грошовий викуп) за убивство кмета, німця-колоніста чи приїжджого складала 30 гривень, життя шляхтича і купця оцінене в 50. За переховування грабіжника або вбивці село колективно сплачувало штраф (кругова порука). Право XIII ст. захищає не лише життя, але й майно заможних класів суворіше, ніж простолюду. Так, крадіжка коня оцінюється штрафом у І 2 гривень, але, якщо кінь князівський, штраф зростає до 70. Крадіжка з будинку селянина чи рицаря-шляхтича карається однаково – 12 гривень, але з князівського підвалу – уже 50. За вбитого, знайденого на території села чи міста, якщо убивця невідомий, несеться колективна відповідальність. Після смерті бездітного рицаря його майно переходить до дружини, після смерті кмета – до пана, а дружині зостається лише постіль.
Серед офіційних кодифікацій привертають увагу Статути Казимира Великого, що були видані у 1347 р. На початку XIV ст. була складена Рожмберзька (Розенберзька) книга – приватний запис діючого чеського права.
Першою відомою пам'яткою чеського права вважаються статути Конрада Оттона (1186–1192), повний текст цього документа не зберігся. В статутах зафіксовані пережитки звичаєвого права, такі як ордалії, «божий суд». Феодал може виставити на поєдинок залежних від нього людей. Якщо під час такого поєдинку чи інших випробувань холоп помирав, за його життя феодал сплачував 200 динаріїв сім'ї покійного (своєрідна віра). Загалом статути Оттона передбачали більш суворі покарання за аналогічні злочини, ніж тогочасне законодавство Київської Русі, Польщі чи Західної Європи. Так, крадіжка у знатної людини каралася смертною карою з конфіскацією майна. Характерно, що духовенство вилучалося з-під юрисдикції королівської влади.
Стосовно пізнішого чеського феодального права дослідники сходяться у тому, що усі відомі кодифікації носять приватний характер. Тобто судді складали ці своєрідні посібники, що називається, для власного користування чи передачі особистого досвіду учням. Офіційної, тобто освяченої авторитетом держави, загальнообов'язкової збірки законів не було (чи, принаймні, не виявлено), її появі опиралося дворянство, головним чином, його верхівка – пани. Відсутність офіційної кодифікації дозволяла чинити суд, залежно від власних уподобань та інтересів.
Найбільш об'ємною приватною кодифікацією вважається «Книга старого пана з Роземберга», датована XIII ст. Вона включає у себе 240 статей. «Ряд земського права» (XIV ст.) налічує 93 статті.
В 1400 р. було укладене «Тлумачення чеського права, написане паном Андрієм з Дуби». У 1507 р. Вікторій Корнеліус уклав «Дев'ять книг про права землі чеської». Як відомо, з другої половини XI ст. Чеське князівство (а згодом королівство), потрапило у васальну залежність від Німецької імперії. Ця обставина зумовлювала паралелі у чеському і німецькому праві. Іншим фактором, що чинив свій вплив на чеське право був авторитет римської католицької церкви та середньовічного канонічного права.
Наступна стадія в розвитку феодального суспільства знайшла своє відображення в сербському «Законнику благовірного царя Стефана» 1349-го року. Такий же характер мали приватні пам'ятники земського права феодальної Чехії – «Ряд земського права» (XIV ст.) і «Виклад чеського земського права» пана Ондрія із Дуби (XIV–XV століття).
Протягом усього Середньовіччя велику роль відігравало міське право. Воно було різновидом звичаєвого права.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
