59111 (572944), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Згідно з II Універсалом, 12 серпня Центральна Рада ухвалила доповнити свій склад представниками національних меншин. Неукраїнським партіям та організаціям було надано 30% місць — 202 члени і 51 кандидат у члени Центральної Ради. Зокрема, з цією метою фракції Ради робітничих депутатів відводилось ЗО місць, Раді військових депутатів — 20, соціалістам-революціонерам — 20, меншовикам — 20, Раді об'єднаних громадських організацій — 10, кадетам — 10, народним соціалістам — 4, а також євреям — 50, полякам — 20, молдаванам — 4, німцям — 3, татарам — 3, грекам, чехам, білорусам, менонітам і болгарам — по одному місцю.
Наприкінці липня — в серпні дво-, а подекуди тривладдя закінчилось. Різко посилили тиск на національно-визвольні рухи Тимчасовий уряд, російські партії; знову "ожив" на Волині, Галичині та Буковині Південно-Західний фронт. Тимчасовий уряд відмовився від обіцянок, які дав Центральній Раді під час червневих переговорів. Кєренський знову намагався обмежити права Центральної Ради, надаючи їй під управу тільки п'ять губерній — Київську, Волинську, Подільську, Полтавську, Чернігівську, не допускаючи її влади до Чорного моря і Кубані.
У цих умовах київські більшовики намагалися зблизитися із Центральною Радою. Загалом організації РСДРП' в Україні, особливо на Донбасі і півдні, залишились осторонь українського руху й національної революції. Лише в місцевостях, де українське відродження відбувалось особливо бурхливо, окремі члени більшовицької партії українізувались. Так, у Полтаві два діячі РСДРП (б) Василь Шахрай і Сергій Мазлах фактично стали на позиції самостійності України і створення незалежної української більшовицької партії. Такі ж настрої підтримували в Києві більшовики Володимир Затонський, Юрій Лапчинський, Микола Скрипник. Зокрема, 2 липня Київський комітет РСДРП (б), відчуваючи необхідність окремого більшовицького центру для цілої України, створив Оргбюро у складі Георгія П'ятакова (голова), Володимира Затонського та Ісаака Крейсберга. Однак його фактично не визнали більшовики Харкова, Одеси, Катеринослава, Донбасу, які воліли підпорядковуватись безпосередньо петроградському ЦК партії. І тому незалежно від інших організацій РСДРП (б) київські більшовики врешті-решт увійшли до Центральної Ради і навіть її Президії — Малої Ради.
Попри опір шовіністичних сил з Петрограда процес національного відродження охоплював все ширші маси України. У серпні 1917 р. 27 російських дивізій перейшли у табір українських визвольних сил. Зростали й сотні Вільного козацтва на Наддніпрянщині — громадські напіввійськові формування селянства, що виконували міліцейські, пожежні та просвітницькі функції. їх лідером, а відтак й отаманом став генерал Павло Скоропадський.
Список використаних джерел:
-
Історія України, Курс лекцій. Книга 2 - К. «Либідь» 1991.- 464с. (115-129с.).
-
Історія України, навч. посібник М.С.Пасічник Київ «Знання» 2005. - 375с. (434-450с.).
-
Історія України, Ю.Зайцев – Львів: «Світ», 1996. – 488с. (218 – 223с.).
-
Історія України, посібник, О.Д.Бойко, видання 2-ге доповнене Київ «Академвидав» 2004. – 665с. (321 – 330с.).
-
Історія України, посібник, Київ «Академія», 2001. – 480с. (215 – 223с.).
-
Історія України, В.В.Гузь, Київ «Академія», 2003. – 616с. (292 – 295с.).
-
Історія України, Новий довідник, Київ Тов.«Казка», 2005. – 763с. (491 – 501с.).
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
