Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Однак кріпосництво й породжена їм рутинна техніка продовжували панувати в багатьох вирішальних галузях виробництва. На праці кріпаків робітників майже повністю базувалася уральська металургія, що давала близько 82 % загальноросійського виробництва металу. Самі вільні-наймані робітники були оброчними кріпаками, які несли на своїх плечах подвійний гніт - поміщиків і капіталістів.

Економічну основу становило поміщицьке господарство. У їх власності перебували майже весь земельний фонд країни й основна маса селян. Поміщики були основними постачальниками хліба (до 90%) і других продуктів на внутрішній і зовнішній ринки. Товарність росла за рахунок посилення найбільш відсталих, варварських форм експлуатації - панщини й месячини, за рахунок підвищення оброку. Наслідком цього було зубожіння що прогресувало основного виробництва - селянства.

Після придушення повстання декабристів царат ще більше підсилив свою реакційну політику. Було створено 3 відділення, посилений цензурний гніт, обрушилися переслідування на освіту, передову науку й літературу.

Об'єктивним відбиттям кріпака ладу був новий підйом стихійного протесту мас. Прокотилася хвиля селянських і міських хвилювань. Боролися й кріпаки робітники.

2.6 Народна освіта

Соціально-економічний розвиток країни змушувало царат іти на деякі реформи в області шкільного утворення. В 1802 році було створене міністерство народної освіти.

Формально уставом уводилася доступність утворення. Фактично ж школа в Росії мала яскраво виражений становий характер. Дітей кріпосних селян у гімназії приймати не дозволялося. Серед студентів вищих навчальних закладів значний відсоток становила різночинна молодь, що перебувала під впливом революційно-демократичною ідеологією.

2.7 Загострення кризи кріпака ладу. Революційно-демократичний рух

До кінця 50-х років у надрах феодальної Росії одержали подальший розвиток нові продуктивні сили. У Росії тривав промисловий переворот. Бавовняна промисловість уже повністю базувалась на застосуванні машин. На деяких металургійних підприємствах уводилося гаряче дуття, з'явилися прокатні стани. У промисловості застосовувалися парові двигуни.

Розвиток продуктивних сил вело до подальших змін в громадських відносинах. Кріпосна праця на підприємствах замінявся вільно найманих, що означало подальший розвиток буржуазних промислових відносин. ДО 1861 року в обробній промисловості вільно наймані робітники становили 87 %. У той же час у гірничозаводській, сукняної й деякій іншій галузях ще панувала кріпосна праця.

Ріст капіталістичних підприємств привів до занепаду кріпаків мануфактур. Разом з тим феодальний лад сковував розвиток виробничих сил і капіталістичних відносин у промисловості. Наймані робітники здебільшого складалися із кріпаків, відпущених поміщиками на оброк. Нерідко кріпаками були й самі підприємці. Ринок збуту для промисловості був ще вузький. Нагромадження капіталу йшло повільно.

Підсилювалося відставання Росії від капіталістичних країн. Найбільше різко це виявилося в металургії, головним центром якої залишався кріпосницький Урал.

Подальший розвиток капіталізму йшло в надрах кріпосницького сільського господарства. Зароджувалася буржуазна власність на землю. ДО 1861 року купцям і селянам належало вже 6 млн. десятин землі. На цих землях створювалися великі підприємницькі господарства.

Більшість поміщиків, як і колись, домагалося збільшення виробництва хліба на продаж шляхом розширення своєї запашки за рахунок обезземелювання селян і посилення кріпосницької експлуатації їх у формі панщини й оброку. Це вело до руйнування селянських господарств. Значна частина оброчних селян ішла в міста.

Нові продуктивні сили виявилися в різкому протиріччі з підневільною, малопродуктивною працею кріпаків. Панщинний селянин не був зацікавлений в освоєнні машинної техніки й прийомів раціонального землеробства. Тому аж до скасування кріпосного права основними знаряддями виробництва залишалися примітивна соха й дерев'яна борона. Сільське господарство перебувало в стані застою й занепаду.

2.8 Ріст селянського руху

Посилення кріпосницької експлуатації, збезземелювання й непомірне збільшення панщини й оброку привели до різкого погіршення положення селянських мас, особливо в роки Кримської війни.

Все це викликало загострення класової боротьби, що виражалася в росту стихійного селянського руху проти кріпосництва. Найпоширенішими формами селянського руху були масові втечі й самовільні переселення, відмова виконувати повинності й платежі, самовільне заорання поміщицьких земель, порубка лісу й т.п.

Наростання селянського руху було найбільш різким проявом загострення кризи кріпосництва. Воно викликало більшу тривогу й сум'яття серед поміщиків. Багато хто з них відкрито заговорили про погрозу загального селянського повстання й про необхідність скасування кріпосного права.

На початку 1857 року уряд утворив Секретний комітет із селянській справі. Він повинен був розробити план поступового звільнення селян «без крутих і різких переворотів». Наприкінці 1857 року почалося утворення губернських дворянських комітетів. На них покладала розробка проектів реформи. Пізніше в Петербурзі був створений Головний комітет і при ньому спеціальні редакційні комісії. Первісний уряд розраховувало провести «звільнення» селян без надільної землі й зберегти майже всю колишню систему феодальних відносин. Однак уже в 1859 році Росія вступила в період революційної ситуації, і царат змушений був зробити ряд поступок.

Але, передбачаючи неможливість зберегти старі земельні порядки, дворяни ще до реформи почали нові масові насильства над селянством. Вони відбирали в селян кращі землі, скорочували наділи, відпускали на волю без землі, відправляли незадоволених у Сибір на поселення, здавали в рекрути й т.д. Поміщики захоплювали селянські садиби, пускали на зламування будівлі, відбирали засіяні селянами поля, а часто й худоба. Багато власників чекаючи неминучого падіння кріпосного права свідомо розоряли свої підприємства: заводи не ремонтувалися, шахти закидалися, продовольство не заготовлювалося. У грудні 1860 року на Уралі більше 100 тис. кріпаків робітників і їхніх родин виявилися під погрозою голоду. Не краще було положення вільнонайманих робітників. В 1859 - 1961 роках у зв'язку з різким скороченням виробництва в бавовняній промисловості почалися масові звільнення, зниження заробітної плати.

Революційна ситуація ознаменувалася активізацією робочого руху.

1. Основні положення сільської реформи 1861р. у Росії

19 лютого 1861 року, Олександром II, був підписаний закон про скасування кріпосного права «Положення про селян що вийшли із кріпосної залежності». Цей закон складався з окремих «Положень», стосувався трьох основних груп питань:

1.Скасування особистої залежності селян від поміщиків.

2. Наділення селян землею й визначення селянських повинностей.

3.Викупу селянських наділів.

3.1 Скасування особистої залежності

Реформа надала селянам особисту волю й право розпоряджатися своїм майном, купувати й продавати рухомість і нерухомість, займатися торгово-промисловою діяльністю. Однак, звільнивши селян від кріпосної залежності, реформа зробила їх залежними від сільської громади. Землею наділялася громада, що розподіляла її між окремими господарствами, роблячи періодичні переділи; без згоди громади селянин не мав права продати або передати свою землю, піти із села.

Через громаду деякою мірою збереглася й влада поміщика над селянством. Поміщик мав також право відводу неугодних йому старостів і інших виборних осіб у громаді, без його згоди не можна було змінити сівозміну або розорати пустир. Громада несла кругову поруку за сплату податей кожним селянином.

Існування громади було вигідно поміщикам, яких громада забезпечувала робочою силою, і державі, якій вона гарантували надходження податків. Для селян громада стала серйозним обмежником юридичної волі.

3.2 Наділи й повинності селян

При визначенні норм наділів формально виходили зі ступеня родючості землі в різних районах країни, а фактично - тільки з інтересів поміщиків. Були визначені норми наділів для губерній великоросійських, південно-західних малоросійських і західних. Великоросійські губернії по нормах наділів ділилися у свою чергу на три групи, залежно від того, у якій смузі вони перебували: у чорноземної, нечорноземної або степовий. Наділялися землею тільки чоловіка. Розміри душових наділів коливалися залежно від родючості ґрунту й господарських особливостей різних регіонів. У чорноземній і нечорноземній смугах співвідношення вищої й нижчої норми надягла становило 1:3, у степовій смузі була встановлена єдина й порівняно висока норма наділів, що пояснювалося недостачею тут робочих рук і зацікавленістю поміщиків у залученні в цей район селян.

У більшості випадків до реформи в селян було більше землі, чим це передбачалося вищою нормою надягла по «Положенню». Різницю поміщики одержали право відрізати у свою користь. Якщо після наділення селян землею в поміщика її залишалося менш 1/3 у чорноземній або нечорноземній смузі або 1/2 у степовий, то він мав право зменшити селянські наділи, навіть якщо вони не перевищували норми. Відрізана в результаті реформи 1861 року земля одержала назву відрізків.

Аж ніяк не всі колишні кріпаки одержали землю в результаті реформи. Зовсім втратилися прав на наділ двірські слуги й «місячники». Безсоромне пограбування селян виразилося й у тім, що при наділенні їхньою землею поміщики захоплювали кращі землі. Поміщики вганяли свої землі «клином» у селянські, що створювало утруднення для селянських господарств і змушувало селян орендувати поміщицьку землю за лихварськими цінами.

До викупу землі в поміщика селяни залишалися «времен-нообязанными» і повинні були як і раніше виконувати панщину й платити грошовий оброк. Величина оброку була більшої, ніж до реформи, і коливалася залежно від місцевості. Засобами пограбування селян була також установлена при вирахуванні оброку так звана градація при наділах менш 4 десятин. Її суть полягала в тому, що за перші десятини надягла вносився більший оброк, чим за наступні. Зокрема, на першу десятину доводилося 50-65% всієї суми оброку. Таким чином, менший наділ обходився селянинові дорожче. Відробіткові повинності тимчасово зобов'язаних за вищий наділ у панщинних маєтках нечорноземної смуги встановлювалися в обсязі 40 чоловічих і 30 жіночих днів у рік, з них 3/5 потрібно було відпрацьовувати влітку. У результаті малоземелля й відробіткової системи селянське господарство було приречено на залежність від великого землеволодіння.

3.3 Викуп селянських наділів

По спеціальному «Положенню про викуп» викуп садиби був обов'язковим, а викуп надягла залежав від бажання поміщика. Величина викупу визначалася розміром капіталізованого оброку з розрахунку 6% річних, тобто повинна була бути рівної капіталу, що приносить при 6% річних, які в той час виплачували банки, дохід у розмірі колишньої суми оброку. Так, при розмірі селянського оброку в 10 руб. викупна сума рівнялася 166 руб. 66 коп. Поклавши цю суму в банк при 6% річних, поміщик одержував би щорічно 10 руб., тобто суму колишнього оброку.

Оскільки викупна ціна була значно вище, ніж ринкові ціни на землю, то вона містила в собі фактично викуп не тільки землі, але й особистості селянина. Селяни в основній масі не могли відразу внести викупну суму, тому держава взяла на себе роль посередника у викупній операції. Царська скарбниця виплатила поміщикам 80% викупної суми, інші 20% викупу виплачували селяни. Тому поміщики одержали необхідний капітал відразу, без усякої розстрочки. Сума, виплачена державою поміщикам, була оголошена селянським боргом скарбниці, якому потрібно було погасити протягом 49 років при 6% річних. Викупні платежі селян припинилися тільки до 1906 року, коли була внесена сума, що втроє перевищувало ринкову ціну надільної землі перед реформою.

Викупна операція проходила з неоднаковою швидкістю в різних районах країни. У тих районах, де товарно-грошові відносини були розвинені слабкіше й панувала панщинна форма експлуатації, селяни не мали засобів для викупу наділів, нерідко й поміщики не були зацікавлені у викупі, уважаючи для себе більше вигідним використати повинності тимчасово зобов'язаних селян. Крім того, за багатьма поміщицькими маєтками значилися величезні борги кредитним установам і, одержавши викуп, поміщики повинні були б негайно розрахуватися з боргами, що найчастіше означало руйнування.

Реформа змінила положення не тільки поміщицьких, але й державних і питомих селян, а також робочих посесійних і вотчинних мануфактур.

Відповідно до спеціального положення 1863 року, питомі селяни протягом двох років повинні були викупити свої наділи й перейти в розряд селян-власників. Державні селяни могли викупити свої земельні ділянки, вносячи капіталізовану, з урахуванням відсотків, суму оброку, однак це було під силу досить деяким. Більшість зберегла свої наділи й виплачувалася за них оброчну подать. Робітники вотчинних мануфактур наділялися землею, якщо вони користувалися нею до 1861 року. Посесійні робітники, які користувалися землею до реформи, одержували наділ.

Розглядаючи в цілому викупну операцію, можна зробити висновок, що убожіючи російське село виявилася в кабалі й у поміщика, і в держави. Викупна операція дала величезні капітали поміщикам, щоб ті у свою чергу мали можливість перевести своє господарство на буржуазні рейки. Разом з тим утрудняла буржуазну перебудову селянства, тому що доходи селян ішли не в їхнє господарство, а на сплату викупу й податків.

«Горезвісне 'звільнення', - писав В. И. Ленін, - було бессовестнейшим грабежом селян, було поруч насильства й суцільною наругою над ними». «У жодній країні у світі селянство не переживало й після 'звільнення' такого руйнування, такої вбогості, таких принижень як у Росії».

1. Особливості реалізації сільської реформи в Східній Україні

Реформа повністю зберегла поміщицьке землеволодіння. Майже повсюди зменшилися селянські земельні наділи, якими користувалися до реформи. Виділення землі та її межування реформа віддала на розсуд місцевих поміщиків. Як правило селянам видавали землі найгіршої якості, а іноді загалі не придатну до хліборобства. Крім того селянський наділ роздрібнювалася на кілько ділянок у різних місцях. Селяни фактично були позбавлені пасовищ, луків, лесів та інших угідь.

У наслідок реформи 1861р. селянство України втратило понад 15% загальної площі земель, які раніше перебували в їхньому користуванні. 94% колишніх поміщицьких селян одержали наділи менше 5 десятин, тобто менше норми середнього прожиткового. Земельні наділи селяни повинні були викупати протягом 49 років викупати в поміщиків згідно з встановленими реформою цінами, які значно перевищували тодішні ціни на землю. Так, в Україні до 1906 р., коли викупні платежі припинилися поміщики одержали за землю, передану селянам, 382 мільйонів карбованців, у тої годину як її ринкова вартість становила 138 мільйонів карбованців. Таким чином, селяни фактично викуповували не лише землю, а й свою волю.

Характеристики

Список файлов ответов (шпаргалок)