57987 (572770), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Братства відіграли важливу роль у боротьбі з католицькою експансією. Вони зміцнили українські громади у містах, які тепер могли спертися на мережу шкіл, друкарень, кадри освічених людей, вихованих як за кордоном, так і у власній школі. Ціла низка видатних церковних і світських діячів вийшла з братських шкіл і принесла своїй батьківщині величезну користь. Особливу увагу братства приділяли вдосконаленню проповіді, домагаючись від українських пастирів високого фахового рівня і здатності полемізувати з висококваліфікованими єзуїтськими «казнодзеями». Братства використовували всі доступні їм заходи в обороні православної віри, протистояли національній дискримінації. Вони постійно направляють депутації до короля, ведуть судові процеси, здійснюють тиск на судові трибунали. Прикметно, що з 1616 р. у Варшаві постійно перебувають братські представники, які виступають захисниками у церковних справах. Особливо зросла роль братств у боротьбі з католицизмом після Берестейської унії, коли було ліквідовано православну ієрархію. Братства здобувають дедалі могутнішу підтримку всіх верств населення, зокрема козацтва, і стають надзвичайно важливим засобом захисту українського народу від денаціоналізації і соціально-політичної деградації.
Реформація і Контрреформація, як ми вже бачили, позначилися на суспільно-культурному та релігійному житті України. Кожна з цих суспільно-релігійних течій по-своєму вирішувала назрілу потребу оновлення релігійного життя, а разом з ним і всього соціально-культурного буття європейських народів.
В цьому контексті слід розглядати і Берестейську церковну унію між католиками і православними. Вже в концепції Флорентійської унії, що передбачала об'єднання обох віровчень при збереженні православними внутріцерковних традицій і звичаїв під егідою папського Риму, була істотна відмінність від чисто середньовічного католицького універсалізму з його вимогою абсолютної інкорпорації православних в католицьку церкву.
Саме такий підхід до єднання двох конфесій отримав певний імпульс в умовах глибоких перетворень західного християнства за нової епохи.
2. Національне та культурно-релігійне життя на початку ХVІІ ст.
На початку XVII ст. у різних сферах розвитку українського суспільства визріли гострі суперечності з існуючим статусом України в складі Речі Посполитої, її політикою в українському питанні, з усталеними в ній суспільно-політичним ладом і системою соціально-економічних відносин.
Організувавши в ході укладення Люблінської унії 1569 р. інкорпорацію українських земель, польська еліта сформулювала імперську доктрину, за якою вони проголошувалися такими, що раніше належали Польщі, були від неї відірвані, а тепер законно поверталися до її складу. Таким чином, український народ не лише позбавлявся історії незалежного державного розвитку, але й перспектив у майбутньому, бо терени його проживання проголошувалися споконвічними польськими землями. На середину XVII ст. польська політика привела до денаціоналізації української еліти (князів, магнатів, шляхти), що консолідувалася з польською на платформі польської державної ідеї.
Із перебранням козацтвом на себе функції виразника національних інтересів, воно починає, особливо в 20—30-х pp., набувати функції "носія української державності". Тому не випадково відіграє провідну роль у формуванні в козацькому регіоні зародків українських державних інституцій, які прагнула ліквідувати Польща. Виступаючи новою елітою ("політичним народом"), воно все наполегливіше виступає у захист "прав і вольностей руського народу" й започатковує розвиток державної ідеї у формі надання певного політичного статусу Південному регіону. Інтереси політичного розвитку України приходили у непримиренну суперечність з інтересами Речі Посполитої.
На початку та до середини XVII ст. колоніальна політика національно-релігійного упослідження православних українців (абсолютної більшості населення) окреслилася (особливо в Західному регіоні) досить виразно. По-перше, послідовно проводився курс на їх усунення від участі в міському самоуправлінні, яке в найбільших містах починає зосереджуватися в руках поляків; православним єпископам заборонялося засідати в сенаті. По-друге, чинилися перешкоди при вступі до цехів, у заняттях ремеслами, промислами, торгівлею, «наслідок чого в економічному житті великих міст провідну роль починають відігравати поляки й представники інших національностей. Ця політика таїла загрозу усунення українців від магістрального поступу нової цивілізації (в якій провідну роль відігравало місто) та їх замкнення у сфері середньовічного села, а відтак перетворення у "селянську націю". По-третє, проводилася політика на ліквідацію православної віри й впровадження католицизму та уніатства (закриття православних храмів і монастирів, масове спорудження костьолів і кляшторів, знущання над релігійними почуттями православних, насильницьке обернення в католицтво чи уніатство тощо). По-четверте, дискримінація у сфері мови та освіти. По-п'яте, в умовах загострення національно-визвольної боротьби каральні органи вдавалися до елементів етнічних чисток (винищення українців тому, що вони були українцями). Зважаємо слушним міркування канадського вченого Ф.Сисина, що якби "не повстання Хмельницького, то окрема руська ідентичність та культура були б приречені на повільну, але неминучу ерозію і дезінтеграцію в Польському королівстві".
В умовах швидкого розвитку національної свідомості викристалізовуються національні інтереси, осмислення їх значимості у жито суспільства. Утверджується переконання, що поляки прагнуть "руський бідний народ унівець повернути і зовсім викорінити", а відтак зміцнюється рішучість знищити "панування ляхів".
Хоча за рівнем розвитку промисловості й торгівлі Україна відставала від Німеччини, Англії та Нідерландів, все ж на цей час вже окреслився процес розкладу цехового ремесла і в багатьох промислах відбувалося зародження початкових форм мануфактурного виробництва. Особливо виразно подих нової цивілізації проявлявся, па відміну від Нідерландів і Німеччини, не в промисловості й торгівлі, а в сільськогосподарському виробництві Півдня України Адже становлення козацького стану супроводжувалося розвитком якісно нового типу господарства — за суттю фермерського. І протиріччя між ним і наступаючим фільварково-панщинним господарством, яке грунтувалося на праці закріпаченого селянина, стає одним із головних причин вибуху 1648 р. По-друге, козацтво виробило такі принципи соціальної організації, які докорінно різнилися від існуючих середньовічних суспільних відносин й вступили в антагоністичну суперечність з ними. Курс польського уряду на ліквідацію козацтва як стану не міг не викликати його збройного спротиву. По-третє, відбувалися надзвичайно швидкі темпи як зростання соціально-економічного визиску селян і міщан, так і закріпачення ще відносно вільного населення Південного й Східного регіонів.
Відомий соціолог П. Сорока встановив придушення базових інстинктів породжує "революційні відхилення у поведінці людей". До них належать голод і травний інстинкт, інстинкти власності, самозбереження, свободи, успадкованих здібностей тощо Протягом 1647—1648 pp. голод охоплював великі райони країни, протягом 20—40-х pp. відбувався процес втрати селянами, козаками, міщанами, дрібною шляхтою власності, постійні напади татар і репресії з боку державних структур придушували інстинкти як індивідуального, так і групового самозбереження, самовираження успадкованих здібностей, а закріпачення вело до втрати свободи.
Отже, завдяки подіям початку XVII ст. в Україні зав'язався складний вузол різних суперечностей, що міцно перепліталися і розв'язати який правлячі кола Польщі виявилися неспроможними.
Пам'ятаємо про скруту, в якій опинилася "нез'єднана" православна церква після 1596 р. Фактично нелегальна, майже втративши єпископів, вона лише у 1620 році отримала дійову підтримку козацтва на чолі з Петром Конашевичем-Сагайдачним. Тоді внаслідок канонічного висвячення єрусалимським патріархом Феофаном було відновлено ієрархійну структуру Київської митрополії. Новий єпископат на чолі з митрополитом Іовом Борецьким намагався відновити стосунки з державними чиновниками й впорядкувати церковне життя. Так, права ієрархії та всієї православної спільноти декларувала і захищала перед урядом відома "Протестація" Іова Борецького 1621 р. А "Совітування про благочестя" — ухвала Київського собору 1621 р. — являло собою цілу програму відновлення церковної повноти: соборної єдності під проводом архієреїв, вдосконалення дисципліни та моральності, розвитку церковної науки й виховання, чернечого стану тощо.
Активність православних виявлялася також у діяльності братств (особливо Львівського Успенського, Віденського Святого Духа, Луцького Хрестовоздвиженського, Київського Богоявленського). Досить помітним політичним явищем була "сеймова боротьба" православних шляхтичів-депутатів. Визначним культурним та церковним центром став Київ — з Київським братством та Печерською лаврою. Саме в лаврі в 1616 році тодішній архімандрит Єлисей Плетенецький заклав потужну друкарню, яка на ціле століття стала значним чинником релігійного та культурного розвитку руської людності. Православні обстоювали право сповідувати віру предків і тим самим захищали свою культурну та етнічну ідентичність у різноманітних виявах повсякденного життя й суспільного врядування — власне, те, що визначається як народність.
Антиправославний опір католицької спільноти Речі Посполитої все ж не було подолано. Відновлення ієрархії 1620 р. викликало різкий спротив польських властей. Протягом усієї першої третини XVII століття уряд так і не спромігся прийняти рішень, які б забезпечили релігійну толерантність. Або сейми гальмували питання, або король відкидав готові рішення сеймів, що хоч трохи були на користь православних. Серед різних верств населення загострювалися релігійні конфлікти на побутовому рівні. Урядові ж намагання залагодити релігійні суперечності концентрувалися передовсім навколо "виправлення унії". Тут діяли й зацікавленість Римського престолу все ж таки поширити духовну владу на українсько-білоруські землі; і прагматичні міркування варшавських урядовців консолідувати суспільство, уникнувши громадянських конфліктів, — щоправда, під маркою беззастережного панування католицької церкви.
Так, протягом 1626—1629 pp. з ініціативи уряду було здійснено кілька спроб залагодити конфлікт між "з'єдиненою" ("будучою в унії") та "нез'єдиненою" ("дизунійною") церквами через спільні собори. Спроби ці підтримувалися уніатами, проте в православному середовищі зустріли суперечливий відгук і навіть спротив. Ієрархія була зацікавлена в зміцненні свого становища, співчувала загалом ідеї порозуміння; можливо, якісь надії й плекалися з тих соборів. Та єпископи, серед котрих найактивнішим був Мелетій Смотрицький, та й сам митрополит Іов Борецький, врешті решт, мусили діяти, оглядаючись на настрої православних низів. Особливо радикально-правовірними ці настрої спостерігалися в козаків — головних збройних охоронців православ'я. Козаки, за їхнім власним висловом, зафіксованим в офіційному документі тих часів, були готові "за віру... голови всі положити." Саме "козацькі богослови", не дуже занурюючись у теологічні глибини, в кінці 20-х років стали на перешкоді повторної унії. Релігійне питання тим не було вирішено, але українське православ'я отримало ще один шанс — після антиунійного собору 1596 р. — на збереження і розвиток самобутної духовної та церковної традиції.
Отже, православна спільнота Речі Посполитої, з одного боку, активізувалася, виборюючи релігійні права, а з другого — стикалася з кризовими явищами. Передовсім — не було налагоджено стосунків православної церкви з урядовими чиновниками й вона не була легалізована. Єпископат мусив перебувати під охороною козаків на Київщині; майже ніхто з владик так і не дістався до своїх кафедр.
Козацька підтримка також не була однозначною справою. Щоправда, там, де врядували козаки, церковне життя розвивалося вільно. Однак непримиренна ортодоксальність навряд чи сприяла пом'якшенню релігійного протистояння. До того ж соціальний радикалізм та опозиційність значної частини козацтва до уряду зовсім не відповідали настроям поміркованих шляхтичів, якими за походженням були вищі православні духовні особи. Православним ієрархам було занадто важко здобувати урядової прихильності й виявляти лояльність, маючи такого "гнівного" спільника.
Період, коли не було вищої ієрархії та централізованого керівництва (з кінця XVI ст. — до 1620 р.) поробив також і низку внутрішньоцерковних проблем. Київська митрополія насправді перестала бути цілісним утворенням. У релігійному житті панував патронат. Парафії цілковито залежали від місцевих феодалів. Особливих утисків зазнавали православні від патронів-католиків або уніатів. У містах, де головними осередками православ'я стали братства, також відчувалися відцентрові тенденції. Братські корпорації намагалися діяти в церковних справах зовсім автономно від місцевої духовної влади, спираючись на статус ставропігії. Ставропігія означала безпосереднє підпорядкування Константинопольському патріархові й об'єктивно розхитувала єдність православної церкви в українсько-білоруських землях. Причому відцентрові тенденції, пов'язані із ставропігією, крім братств, захопили також і певну частину монастирів.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
