31175 (569940), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Майно може належати на праві спільної (часткової або сумісної) власності громадянам, юридичним особам і державам.

Допускається об'єднання майна, що є власністю громадян, юридичних осіб і держави, та створення на цій основі змішаних форм власності, в тому числі власності спільних підприємств з участю юридичних осіб і громадян інших держав.

Громадяни, юридичні особи та Україна можуть мати у власності майно, розташоване на території інших держав.

Розділ ІІІ Закону України „Про власність” визначає право приватної власності (ст.11-19)

Суб'єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, громадяни інших радянських республік, іноземні громадяни та особи без громадянства. Громадяни інших радянських республік, іноземні громадяни та особи без громадянства користуються правами і несуть обов'язки щодо належного їм на території України майна нарівні з громадянами України, якщо інше не передбачено законодавчими актами України. Іноземним громадянам та особам без громадянства земельні ділянки у власність не передаються.

Підстави виникнення права приватної власності:

- Праця громадян є основою створення i примноження їх власності.

- Громадянин набуває права власності на доходи від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом.

Об'єктами права приватної власності є жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення.

Об'єктами права власності громадян є твори науки, літератури та мистецтва, відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, знаки для товарів і послуг та інші результати інтелектуальної праці.

Склад, кількість і вартість майна, що може бути у власності громадян, не обмежується, крім випадків, передбачених законом.

Законодавчими актами України може бути встановлено спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна, а також види майна, що не може перебувати у власності громадян.[8]

Право приватної власності громадян на землю

Громадяни України мають право на одержання у власність земельних ділянок для:

• ведення фермерського господарства;

• ведення особистого підсобного господарства;

• будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка);

• садівництва;

• дачного і гаражного будівництва.

Громадяни набувають право власності на земельні ділянки у разі:

• одержання їх у спадщину;

• одержання частки землі у спільному майні подружжя;

• купівлі-продажу, дарування та обміну.

Член житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу або товариства, який повністю вніс свій пайовий внесок за квартиру, дачу, гараж, іншу будівлю або приміщення, надані йому в користування, набуває права власності на це майно.

Наймач жилого приміщення в будинку державного чи громадського житлового фонду та члени його сім'ї мають право придбати у власність відповідну квартиру або будинок шляхом їх викупу або на інших підставах, передбачених законодавством України.

Громадянин, який став власником цього майна, має право розпоряджатися ним на свій розсуд: продавати, обмінювати, здавати в оренду, укладати інші угоди, не заборонені законом.

Майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності. Здійснення ними цього права регулюється цим Законом і Кодексом про шлюб та сім'ю України.

Право спільної власності громадян

1. Майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

2. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.

У власності осіб, що ведуть фермерське господарство, може бути майно, зазначене в статті 13 Закону „Про власність”. Майно цих осіб належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не передбачено письмовою угодою між ними.

Здійснення права приватної власності

1. Громадяни мають право використовувати належне їм майно для ведення господарської та іншої не забороненої законом діяльності.

2. Громадяни мають право передавати належне їм майно у тимчасове користування іншим громадянам, юридичним особам та державі.

3. Громадяни мають право відчужувати належне їм майно. Умови і порядок відчуження національних, культурних та історичних цінностей встановлюються спеціальним законодавством України.

4. Право приватної власності може бути передано у спадщину громадянам, юридичним особам, державі.[2]

3. Зміна сторін в зобов`язанні

Зобов`язальні відносини виникають і діють між конкретними особами. Ними, як правило, виконується зобов`язання. Під час виконання зобов`язання іноді виникає потреба замінити кредитора чи боржника іншими особами. Оскільки попередні учасники зобов`язання вибувають, то їхні права і обов`язки переходять до суб`єктів, які заступили їх. Заміна в зобов`язанні кредитора чи боржника у встановленому законом порядку називається переміною осіб у зобов`язанні. Вона відбувається в порядку сингулярного (часткового) правонаступництва, яке виявляється в заміні кредитора чи боржника. Заміна осіб в зобов`язанні буває двох видів: уступка вимоги і переведення боргу.

Заміна кредитора відбувається на основі договору, за яким кредитором стає інша особа. До особи, яка зайняла місце кредитора, що вибув, переходять належні первісному кредиторові права. Так, позикодавець, одержавши лише частину боргу від позичальника, передає розписку на решту боргу своєму синові. Останній стає кредитором у зобов`язанні, що виникло на основі договору позики. Передача кредитором своїх прав за зобов`язанням іншій особі називається уступкою вимоги, або цесією. Кредитор, який поступився своїми правами, називається цедентом, а особа, на користь якої право поступається, — цесіонарієм.

Для виникнення цесії необхідна згода між первісним кредитором і новим, що стосується згоди боржника, то вона не потрібна, оскільки становище боржника не міняється. Разом з тим, необхідно повідомити боржника про цесію, щоб боржник знав, кому виконати зобов`язання. Якщо боржник не був повідомлений про цесію, то в силу статті 199 ЦК України виконання зобов`язання первісному кредиторові визнається в порядку цесії виконанням належному кредиторові. До цесіонарія переходять також права, що забезпечують виконання зобов`язання (частина третя ст. 197 ЦК України). Цедент відповідає лише за недійсність вимоги, але не відповідає за невиконання цієї вимоги боржником (частина друга ст.198 ЦК України).[4]

Оформлення цесії підпорядковується загальним правилам про форму угоди і оформлення виконання зобов`язання. За загальним правилом цесія може застосовуватись у будь-яких зобов`язаннях. Відповідно до частини першої статті 197 ЦК України уступка вимоги кредитором іншій особі допускається, якщо вона не суперечить закону чи договору або коли вимога не пов`язана з особою кредитора. Так, не допускається уступка вимог про відшкодування майнової шкоди, викликаної ушкодженням здоров`я або заподіянням смерті (частина друга ст.197 ЦК України). Житлове законодавство забороняє уступку права на державну жилу площу, крім його обміну. Транспортні статути і кодекси забороняють, за винятком окремих випадків, передачу іншим організаціям або громадянам права на пред`явлення претензій і позовів до органів транспорту.[8]

У відносинах між організаціями уступка вимоги допускається, і в умовах ринкових відносин сфера її значно розширюватиметься. Разом з тим, уступка вимоги не повинна порушувати правил фінансування, суперечити державному замовленню, яким встановлено договірні відносини між визначеними особами (підприємствами).

Вибуття із зобов`язання первісного боржника і вступ у нього нового боржника називається заміною боржника, або переведенням боргу (ст.201 ЦК України). Переведення боргу, на відміну від цесії, можливе лише за згодою кредитора (частина перша ст.201 ЦК України). Якщо для боржника не має значення особа кредитора, якому він повинен провести виконання, то кредиторові не байдуже, хто буде боржником, оскільки від ділових здібностей останнього, від його професійного рівня і матеріальних можливостей залежить виконання зобов`язання. З цих самих причин порука і встановлена третьою особою застава припиняються з переведенням боргу (частина третя ст.201 ЦК України). Вони зберігають силу лише за умови, якщо поручитель або заставодавець виявлять згоду відповідати за нового боржника.

Переведення боргу — це договір між первісним і новим боржником. Воно повинно бути оформлене за правилами, які передбачені для форми угод. Письмова форма необхідна, якщо в цій самій формі виражено зобов`язання, за яким учиняється переведення боргу.

При переведенні боргу обов`язки первісного боржника передаються новому боржникові в повному обсязі. Тому новий боржник вправі висувати проти вимоги кредитора усі заперечення, основані на відносинах між кредитором і первісним боржником (частина друга ст.201 ЦК України).[4]

Переведення боргу допускається у відносинах між громадянами, за винятком тих, які пов`язані з особою боржника. Між організаціями також можливе переведення боргу, його межі аналогічні межам, встановленим щодо цесії.

У двосторонніх зобов`язаннях заміна осіб означає одночасно уступку вимоги і переведення боргу. За приклад може правити обмін жилими приміщеннями.[8]

Список використаних джерел

1. Господарський кодекс України від 16 січня 2003р.

2. Закон України „Про власність” від 07.02.1991р. №697-ХІІ

3. Конституція України від 28 червня 1996 р.

4. Цивільній кодекс України від 16 січня 2003р.

5. Ершова Т.В., Иванова Т.М. Предпринимательское право. - М.:
   Юриспруденция, 2000.

6. Жук Л.А., Жук І.Л., Неживець О.М., Господарське право: Навчальний посібник Київ, 2003

7. Хозяйственное право: Учебник / под ред. Мамутова В.К. - К.: Юринком Интер, 2002.

8. Цивільне право: підручник для студентів юрид. вузів та факультетів. Ч.І. – К.: Вентурі., 1997. – 544 с.

9. Цивільне право: підручник для студентів юрид. вузів та факультетів. Ч.ІІ. – К.: Вентурі., 1997. – 480 с.

10. Щербина В. С. Господарське право України: Навч. посібник. - 2-е вид., перероб. і доп. - К.: Юрінком Інтер, 2001. - 384 с.

11. http://enbv.narod.ru/text/pravo/gp/

12. http://lawbook.by.ru.

13. http://pravo.biz.ua.

14. http://www.pravoznavec.com.ua/books/312/14/#chlist

15. http://zakon.rada.gov.ua

9

Характеристики

Список файлов ответов (шпаргалок)