31174 (569939), страница 4

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 4)

Отже, воля сторін мала бути виражена вільно і свідомо. Однак такого вільного вираження волі не було, якщо договір укладався під впливом помилки, примусу, обману.

Помилка (error). Помилкою вважалася неправильна уява однієї сторони в договорі про будь-які речі або дії. Якщо згода на укладення договору відбувалася в результаті помилкового уявлення про річ, то класичне римське право вважало, що й сама згода нібито і не відбулася. Проте помилка в римському праві не завжди трактувалась однозначно. Спочатку її зовсім не брали до уваги. Згодом на помилку почали зважати тільки тоді, коли вона була істотною і вибачливою. До істотних і вибачливих римське право відносило:

1) помилку в характері правочину (наприклад, одна особа дає річ на збереження, а інша думає, що річ їй дарують);

2) помилку в предметі договору (покупець мав на увазі купити раба Тація, а йому продали Люція);

3) помилку в якості предмета договору (помилково мідна річ була продана як золота);

4) помилку в особі контрагента. Цю помилку брали до уваги лише в тому випадку, якщо особа контрагента мала суттєве значення для іншої сторони (наприклад, особа мала намір укласти договір з відомим архітектором, а він виявився не тим, за кого його прийняв контрагент).

Помилка в мотивах укладення договору вважалася неістотною, договір вважався дійсним і оспоренню не підлягав.

Римські юристи розрізняли не тільки помилку, але й незнання закону і помилку фактичних обставин. Помилка в праві завжди була невиправною, оскільки право, на їх думку, повинні знати всі громадяни, а фактичні обставини можна було й не знати.

Обман (dolus) - навмисне введення в оману контрагента з метою спонукати його до укладення невигідної для нього угоди. Це злісний намір обманщика, спрямований на здійснення вигідного для себе, але протиправного правочину.

За твердженням Ціцерона, обман як дія, що знищує договір, був введений цивільним претором Аквілієм близько 44 р. до н.е. Він дав таке визначення обману: "Коли про людське око робиться одне, а насправді діється зовсім інше". Згодом відомий юрист Лабеон уточнив поняття обману: "Це є лукавство, хитрість, здійснені з тим, щоб ошукати, заплутати, обдурити іншого".

УІ ст. н.е. претори поширили поняття обман на всі ті правочини, які, хоч і допустимі з формального погляду, проте були в явній суперечності з поняттями добросовісності, справедливості і честі, і почали давати потерпілому позов - actio doli з річним строком позовної давності. Це, зокрема, позов про визнання договору недійсним, про стягнення збитків, заподіяних обманом. Крім того, обманута сторона мала право вимагати проведення реституції, а обманщик піддавався публічному безчестю.

Примус. Недійсним вважався договір, укладений під примусом. Примус' міг бути двох видів: у вигляді насильства, тобто застосування сили (vis absoluta) і у вигляді погрози (metus). Угода, укладена за допомогою фізичного насильства, завжди вважалася недійсною, оскільки в такому випадку має місце повна відсутність волі. Дещо по-іншому підходили римські юриста, до визнання дійсності договору, укладеного під загрозою. Раннє римське право визнавало угоду, укладену під загрозою, дійсною. Римські юристи обґрунтовували це тим, що хоч і під загрозою, під тиском, але все ж таки волю було виражено. Згодом римські юристи дійшли висновку, що воля, виражена під загрозою, не є справжньою, тому особі, яка виразила волю під загрозою, надавалися різні способи захисту, щоб уникнути небажаних наслідків, зокрема це: а) заперечення проти позову про виконання зобов'язання; б) позов потерпілого про повернення йому переданого за договором; в) право вимагати проведення реституції. Цими засобами могла користуватися лише потерпіла особа проти того, хто погрожував, а також проти його спадкоємців. У разі відмови добровільно відшкодовувати збитки претор у своїй формулі приписував судді: "Якщо буде доведено..., то присуди чотирикратне повернення заподіяних збитків, а правочинвизнай недійсним".

Форма волевиявлення. Це означає, що договір повинен бути укладений за відповідною формою, передбаченою законом або угодою, недотримання якої робило договір недійсним. Такими формами волевиявлення були: а) манципація (mancipacio) - урочиста форма укладення угоди в присутності сторін, свідків вагаря з вагою і проголошення певних формул; б) поступка правом (in jure cessio) - покупець і продавець прибували до претора і шляхом фіктивного по­дання позову першим і його визнання другим річ переходила у власність покупця; в) stipulatio - укладання угоди за допомогою запитання майбутнього кредитора і відповіді боржника: яка збігається з запитанням. Наприклад: "Обіцяєш дати 100? Обіцяю"; г) деякі письмові договори.

Нарешті, важливою умовою визнання дійсності договору є чітке визначення предмета договору і реальна можливість його виконання, тобто, щоб предмет був можливим, речі не були вилучені з обороту і щоб договір не суперечив існуючим звичаям та правилам.[9]

Порядок укладання договору. Представництво

Протягом усієї історії Стародавнього Риму процес укладання договору не був однаковим. Зміни в процесі укладення договорів залежали від виду договору. Наприклад, такий важливий вербальний контракт, як стипуляція, передбачав, що необхідною умовою визнання його дійсності була ініціатива, яка виходила від кредитора у формі запитання до боржника: "Чи обіцяєш зап­латити мені 100 асів?" Після стверджувальної відповіді боржника договір вважався укладеним.

В інших видах договорів процес їх укладання може починатися як з боку кредитора, так і боржника.

Укладання договору починається переважно з оголошення сторони, яка бажає укласти певний договір, про свій намір вступити в зобов'язально-пра­вові відносини з іншою особою для досягнення якоїсь мети. Така пропозиція укласти договір називається офертою (propositio). Оферта могла бути здійснена найрізноманітнішими способами, але з умовою, щоб друга сторона її правильно сприйняла. Це можна було зробити пропозицією іншій стороні, оголошенням, рекламою, виставкою товарів на ринку тощо.

Проте для того, щоб договір відбувся, однієї оферти було не досить. Потрібно, щоб оферту прийняла зацікавлена особа, тобто, щоб вона була акцептована. Звідси прийняття пропозиції укласти договір називається акцеп­том. У консенсуальних договорах акцептування оферти і свідчило про досягнення згоди, тобто було укладенням договору. Однак, якщо договір не був консенсуальним, то крім досягнутої таким шляхом згоди сторін потрібно було ще виконати необхідну форму (письмовий контракт) або у крайньому разі (у випадку реальних контрактів) передати річ, яка була предметом дого­вору. Отже, згода вважалася такою, що відбулася, коли пропозиція укласти договір, яка виходила від однієї особи, приймалася іншою. Переговори про укладання договору могли вестися їх учасниками як безпосередньо, так і через представника.

Слід, однак, зазначити, що навіть у розвинутому праві не було відоме як загальне правило те, що в сучасному праві називають укладанням договору за допомогою представника. Рабство заважало широкому розвиткові представництва в Римі і тому питання про представництво недостатньо розроблене в джерелах римського права.

У зв'язку з розвитком Римської держави, перетворенням її у великий тор­говий центр дедалі гостріше відчувається потреба в інституті представництва під час укладання договорів. Під представництвом розуміли такі відносини, коли наслідки правочинів, здійснених однією особою від імені іншої, безпосередньо переносилися на цю особу. Представники бувають прямі і непрямі. Прямий представник діє від імені і за рахунок господаря. Непрямий представ­ник діє за рахунок господаря, але від власного імені. Усі наслідки при цьому переносили на нього.

Пряме представництво було можливе:

а) за статутом юридичної особи;

б) за дорученням, яке виходило з посади або від державної влади;

в) за дорученням приватної особи.

Представництво могло бути загальним і спеціальним.

У разі безпосередньої участі сторін в укладенні договору він набував юридичної сили відразу після досягнутої згоди. Якщо переговори про укладання договору не велися безпосередньо сторонами майбутньої угоди, то така угода не набувала юридичної сили лише тоді, коли представник був відкликаний до її остаточного укладення.[7]

Висновки до 3 питання

1. Римляни створили розгалужену систему договорів, яка забезпечувала надійну правову основу ділових відносин. У розвинутому римському суспільстві договірні зобов'язання були головною правовою формою, за допомогою якої встановлювалися та закріплювалися господарські зв'язки всезростаючої промисловості і торгівлі.

3. Закріплюючи нові господарські відносини, договірне право водночас сприяло подальшому розвитку цих відносин відповідно до умов часу. У римському праві спочатку Гай, а потім і Юстиніан серед підстав, що зумовили виникнення зобов'язань, на перше місце висували договір. У період класичної римської юриспруденції договірна система в Римі була дуже розгалуженою і охоплювала всі господарські відносини.

Договір - це вольовий акт, він не може виникнути проти волі сторін. Якщо в договорі виражена воля однієї особи, то такий договір називається одностороннім. Договір, якщо він укладений, - це вже певна правова норма, юридичний факт, в результаті якого виникають зобов'язання. До істотних елементів договору римські джерела відносять: а) згоду сторін, які вступають у договір; б) предмет договору; в) правову основу або мету договору. Договір є взаємною угодою двох або більше сторін. У разі безпосередньої участі сторін в укладенні договору він набував юридичної сили відразу після досягнутої згоди. Якщо переговори про укладання договору не велися безпосередньо сторонами майбутньої угоди, то така угода не набувала юридичної сили лише тоді, коли представник був відкликаний до її остаточного укладення.

Контракти - це формальні угоди, тобто акти, укладені з дотриманням певного формалізму.

4. Одночасно з відходом від формального тлумачення договору за його буквальним змістом під час спорів, які виникали з договорів, допускалися посилання на ті обставини, які виражали вимоги договору формально правильно, а по суті були такими, які не заслуговують на захист у зв'язку з явною недобросовісністю і несправедливістю позивача. Римські юристи в таких випадках говорили, що договір тлумачитеся на підставі добросовісності і справедливості, а звідси і самі договори дістали назву negatio bonae fidei - засновані на добросовісності. До них відносили насамперед реальні та консенсуальні договори. Римському праву відомі також й інші договори, зокрема оплатний договір - якщо вигоду мала лише одна сторона (договір позички).

4. Казус

Римський сенатор, заплативши завдаток, запропонував ювеліру виготовити дорогоцінну річ - перстень. Через півроку, ще не розрахувавшись з ювеліром, сенатор повернув йому перстень для того, щоб замінити дорогоцінний камінь. Ювелір виконав завдання, але відмовився видати замовлення, вимагаючи сплати всієї встановленої плати. Розглядаючи справу, суд зобов`язав ювеліра повернути перстень замовнику при умові сплати вартості другого замовлення.

Питання

1. Чи вірне рішення суду?

2. Як його можна обгрунтувати?

3. Що залишається робити ювеліру?

Використовуючи давньоримські джерела правоутворення, дайте відповідь на питання, поставлені в цьому казусі.

Відповідь

Щоб дати відповідь на поставлені питання, проаналізуємо спочатку зміст казусу. Враховуючи, що в правовідносини вступив римський сенатор та справу розглядав суддя, припускаємо, що наведений факт відбувся в часи республіки, або принципату. Тому таку форму право утворення як звичай, розглядати не будемо. Отже, залишаються закони і їх тлумачення та едикти преторів.

Враховуючи, що по змісту казусу справа розглядалася в суді, робимо висновок, що першу стадію проходження справи – у претора – успішно подолано. Факти наведені в казусі, поділимо на дві частини.

По-перше, між сенатором і ювеліром виникли правовідносини при покупці персня. Факт покупки – продажу означає, що покупець і продавець взяли на себе зобов’язання: ювелір – за відповідну плату згоден з відчуженням свого майна, сенатор – внісши завдаток, згоден заплатити всю вартість персня.

Отже, суддя встановив, що між ювеліром і сенатором виникли синалагматичні зобов’язання, в результаті виконання яких право власності на перстень на законних підставах перейшло до сенатора.

По-друге, при виконанні другого замовлення по заміні дорогоцінного каменя між ювеліром і сенатором виникли нові зобов’язання: для ювеліра – це тільки заміна каменю, яка дає право на відшкодування вартості роботи в грошовій формі, і не дає прав заволодіння, користування або утримання персня у себе, що мало місце; для сенатора – це зобов’язання сплатити вартість роботи.

Отже, розглядаючи справу за позовом сенатора (позовне право), суддя прийняв вірне рішення, зобов’язавши ювеліра повернути чуже майно, прав власності на яке у нього не має. При цьому оплата вартості заміни каменя усуває причини для утримання персня у ювеліра.

Таким чином, ювелір має повернути перстень його законному власнику.

Враховуючи, що строк позовної давності ще не наступив (пройшло півроку від укладання угоди, а як правило, претор встановлював строк позивної давності один рік), ювелір має право звернутись претора з інтенцією (вимогою позивача), що буде юридичною підставою для провадження справи у суді по факту несплати за перстень в частині залишку боргу.

Відповідь на казус нами було розглянуто на основі давньоримських документів: Інституції Гая (книга ІІІ про зобов’язання), Інституції Юстиніана (книга ІІІ, титул 13 і 14) і ХІІ таблиць (таблиця VII).

Характеристики

Список файлов ответов (шпаргалок)