27333 (569154), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Об'єднання німецького права почалося із торговельного права, серед інститутів якого у найбільшій мірі вимагав об'єднання вексель. У 1848 р. баварський вексельний статут було опубліковано як загальноімперський закон. З цього і почалося об'єднання німецького приватного права. Створення загальнонімецького торговельного права є свідченням того, що інтереси буржуазії уже мали у той час значний вплив на державний апарат.
Конституція 1871 р. не наділяла імперський парламент правом прийняття законів, що регулюють цивільно-правові відносини. Проте, уже у 1873 р. депутати рейхстагу домоглися внесення поправки до конституції, яка відкрила можливість для створення спільного німецького цивільного законодавства. Пункт 13 статті 4 Конституції 1871 р. декларував, що імперії належить «загальне законодавство у всьому цивільному праві і судочинстві».
Конституція Німецької імперії 1871 року значною мірою відтворила конституцію Північно-Німецького союзу, а також врахувала договори з південонімецькими державами шляхом ряду конституційних новацій. За цими державами закріплювалися деякі особливі права. Баварія і Вюртемберг, наприклад, зберегли право на таку дохідну статтю місцевого бюджету, як податок на горілку і пиво, а також на керування поштою і телеграфом. У Баварії зберігалася визначена самостійність в області керування армією і залізницями, до того ж в імперському комітеті з «армії і фортець» вона займала постійне місце, у той час як інші члени комітету призначалися імператором. Під її головуванням діяв комітет іноземних справ, що складався з уповноважених Саксонії, Вюртемберга, із включенням двох членів інших держав, що обираються щорічно, (гл. III, ст. 8 (8)).
Укладачі Конституції 1871 р. законодавчо закріпили ту ж «тверду» модель федеративно-адміністративного політичного устрою, яка була розроблена їхніми франкфуртськими попередниками, передавши федеральним зборам (Союзній раді – бундесрату і рейхстагу) законодавчу компетенцію з питань армії, флоту, зовнішньої політики, митниці і торгівлі, пошти, телеграфу, залізниць, судноплавства й ін. При цьому Конституцією пропонувалося, що «імперські закони мають перевагу перед законами земельними» (гл. II, ст. 2).
У статті третього розділу Конституції 1871 р. «Союзна рада» включені положення, що закріплюють організаційну структуру досить своєрідної форми німецької федерації, яка одержала назву «союз нерівних». Рейхсрат, формально покликаний стояти на стражі інтересів суб'єктів федерації, не відповідав своєму призначенню, насамперед у силу нерівного представництва вхідних у федерацію держав.
Конституція 1871 р. не знала принципу «відповідальний уряд», що став гаслом ліберальної буржуазії, яка виступала проти «мнимого конституціоналізму» Німецької імперії, за парламентську монархію вестмінстерської моделі. На виконавчу владу по Конституції фактично не покладалося ніякої відповідальності.
Майже самодержавна влада німецького імператора повинна була стримуватися лише правом канцлера на контрасигнатуру. Але під час підписання військових наказів, оголошенні війни, у питаннях командування армією і флотом імператор не був зв'язаний контрасигнатурой канцлера. Канцлер також повинний був щорічно представляти Союзній раді і рейхстагу звіт про витрати (XII, 72), але звільнити його з посади міг тільки імператор, що перетворювало цю відповідальність у функцію.
Безконтрольність імператора і канцлера спиралася на значні конституційні повноваження бундесрату з його прусською більшістю. У Конституції при всій широті імператорських повноважень навіть не ставилося питання про вето кайзера в законодавчому процесі. У цьому для уряду не було необхідності. Вето було прерогативою завжди слухняного бундесрату.
Конституція 1871 р. не проголошувала навіть формально принципу «народного суверенітету», що заходив у повну суперечність з консервативними уявленнями правлячих кіл (і значною мірою масової свідомості) про державну владу монарха, воля якого є вищою. Від імені імператора здійснювалася і виконавча, і законодавча влада, визначалася компетенція державних установ і посадових осіб.
Рейхстаг, нижня палата, створювана на основі «загальних виборів з таємною подачею голосів», знаходився під контролем імператора. Він мав значно менші повноваження, чим бундесрат. Жоден закон, прийнятий рейхстагом, не міг побачити світло без, твердження бундестагом, якому надавалися також повноваження на видання адміністративних розпоряджень і інструкцій, необхідних для проведення в життя імперських законів, як право розпуску рейхстагу при згоді імператора (гл. V, ст. 23), вирішення конфліктів між землями з правом визначати необхідність застосування примусових заходів (екзекуції) до союзних держав (гл. IV, ст. 19).
Формально «загальне виборче право» також не було загальним при високому віковому цензі (у 25 років), при позбавленні виборчого права осіб, що користуються допомогою для бідних, обмежених у цивільних і політичних правах по суду, «нижніх чинів війська і флоту, що знаходяться на службі» і ін.
Бурхливі суперечки при створенні конституції викликало питання про винагороду депутатів. Перемогла точка зору О. Бісмарка, що члени рейхстагу не повинні одержувати за свою роботу «ніякої платні або винагороди» (гл. V, ст. 32).
Конституційний механізм Німецької імперії створювався для найбільш ефективного рішення під керівництвом Пруссії складних внутрішньо- і зовнішньополітичних задач, головним чином за допомогою військової сили. У Конституції немає ні декларації, ні глави, присвяченої правам і свободам німців. Разом з тим сама велика глава XI присвячена «військовій справі імперії», у якій закріплюються загальний військовий обов'язок (ст. 5, 7) при приналежності кожного німця протягом 7 років (за загальним правилом – з 20 до 28 років) до складу армії, (ст. 59), вимога негайного введення по всій імперії прусського військового законодавства і підготовки загального імперського військового закону з метою створення єдиної німецької армії, «підлеглої імператору, безумовно наступному його наказу» (ст. 64), право імператора призначати, звільняти, переміщати усіх вищих чинів, використовувати армію для поліцейських цілей (ст. 66) і повідомляти будь-як союзну територію на воєнному стані, якщо що-небудь «загрожує суспільній безпеки» (ст. 68) і ін.
2. Німецький кримінальний кодекс 1871 року
Феодально-абсолютистський характер німецьких держав повністю визначився у кримінальному праві.
Особливе місце серед кримінальних пам'ятників Німеччини на початку XIX століття посідає баварський кримінальний кодекс 1813 р., який, у свою чергу, зазнав впливу з боку французького кримінального кодексу 1810 р.
Значний вплив на розвиток німецького кримінального права мав прусський кримінальний кодекс (1851 р.), який пізніше набрав чинності в деяких німецьких державах.
До січня 1871 р., коли почав діяти кримінальний кодекс Північно-німецького союзу, у німецьких державах діяв цілий ряд кодексів, які відображали зміни, що відбувались у суспільному і політичному житті Німеччини
У 1871 р. було прийнято кримінальне Уложення, яке діяло на території усієї Німецької імперії.
Найбільше статей у цьому Уложенні було присвячено злочинам державним, проти власності і особи. Серед державних злочинів поряд з «верховною і земською зрадою» вказувались «образа імператора», «місцевих правителів», фальшування монет, опір властям, заклики до непокори. За ці злочини передбачалася смертна кара або ув'язнення. Злочини проти власності (крадіжка, розбій, обдурювання і т.ін.) карались ув'язненням. Той, хто свідомо банкрутував і тим самим спричиняв збитки своїм кредиторам, приховував або передавав своє майно іншим, не вів торговельних книг або вносив до них зміни, не передбачені законом, запроторювався у психіатричну лікарню.
Останній розділ кримінального Уложення був присвячений так званим «поліцейським порушенням». У цьому розділі перераховувались дії, які було заборонено чинити підданому імперії. Штрафом або ув'язненням карався той, хто порушував поліцейські правила про виїзд за кордон, зберігання зброї, виготовлення печаток і штемпелів та ін.
Пункт 10 § 360 Уложення зобов'язував кожного німця надавати допомогу поліцейським властям, якщо вони зверталися до нього з таким проханням.
Відповідно до імперського закону від 1877 р. у Німеччині було встановлено таку судову систему: нижчий, або дільничний, земський чи окружний; вищий-земський, або обласний; імперський суд (верховний). Дрібні цивільні спори на суму до 500 марок суддя розглядав одноосібно. Окружний суд був апеляційною інстанцією для дільничних судів і судом першої інстанції при розгляді тяжких кримінальних злочинів. Такі справи в окружному суді розглядалися за участю присяжних.
Обласний суд приймав апеляції на вироки окружних судів. Найвищою судовою інстанцією був імперський суд (верховний), який як суд першої інстанції розглядав справи про державну зраду або шпигунство і був також найвищою касаційною інстанцією, а його рішення мали для нижчих судів керівне значення.
Кримінально-процесуальний кодекс від 1877 р. посилював обвинувачувальні засади, підвищував роль поліції на стадії розслідування. Складання обвинувачувального висновку покладалося на прокурора. Адвокат міг знайомитися із справою після завершення попереднього слідства. Кодекс допускав перегляд не тільки обвинувальних, але й виправдальних вироків
3. Цивільне Уложення 1900 року
У 1888 р. було опубліковано проект цивільного Уложення (набрало чинності у 1900 р.), у якому було збережено вплив римського права.
У першій частині цивільного Уложення значну увагу було приділено юридичним особам, про яких зовсім не згадується у французькому цивільному кодексі. Розрізнялись юридичні особи публічного і приватного права. Юридичні особи публічного права створювались або законом, або адміністративним актом.
Юридичними особами приватного права визнавалось товариство або установи, які виникли на основі приватно-правового статусу або ж приватно-правового установчого акту.
Дворянам надавались привілеї, зокрема вище дворянство мало право автономії у приватному праві, у тому числі і на успадкування сімейного майна.
Цивільне Уложення регламентувало договори купівлі-продажу, найму, застави, доручення та ін. Воно встановлювало, що чоловік є главою сім'ї, він розпоряджається майном, якщо інше не передбачено договором. Розлучення дозволяється у випадку зради, замаху на життя одного з подружжя іншим, божевілля та ін.
Німецьке цивільне Уложення вплинуло на законодавство Греції, Угорщини, Японії, Таїланду, Бразилії.
Німецьке Цивільне Уложення складається з п’яти книг:
Книга перша – Загальна частина, яка має шість розділів: наприклад, розділ перший – особи (глава перша – фізичні особи, глава друга – юридичні особи); розділ другий – речі; розділ третій – юридичні угоди (глава перша – дієздатність, глава друга – волевиявлення, глава третя – договір); розділ шостий – здійснення прав (самозахист).
Приведемо декілька положень даної книги.
Так, згідно ст. 2, Розділу 1, Глави 1 – повноліття настає по закінченню 21 року життя; ст. 11 – законна дитина має постійне місце проживання там, де постійно проживає батько, незаконна-де постійно проживає мати, а усиновлена-де постійно проживає усиновитель і т.д.
Ст. 90, Розділу 2, передбачає, що речами дійсний закон визнає тільки тілесні предмети.
Книга друга – Зобов’язальне право, яка містить в собі сім розділів: в тому числі, розділ перший – зміст зобов’язань (глава перша – задоволення по зобов’язаннях тощо); розділ другий – зобов’язання, які виникають з договорів (глава перша – укладення договору, зміст договору тощо); розділ сьомий – окремі зобов’язання (глава перша – купівля, мена, глава третя – найм, оренда, глава шоста – найм послуг, глава двадцять третя – недозволені дії).
Так, згідно ст. 254, Розділу 1, Глави 1, якщо здійсненню шкоди сприяла вина потерпілого, то обов’язок відшкодування та його розмір залежать від обставин, передусім від того, наскільки шкода була обумовлена переважно тією чи іншою стороною.
Згідно ст. 305, Розділу 2, Глави 1, для виникнення зобов’язання на основі угоди чи для зміни змісту зобов’язання необхідно укласти договір, якщо інше не передбачено законом.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
