41801 (Неогумбольдтіанство – течія мовознавста)

Реферат на тему

Неогумбольдтіанство – течія мовознавста

ПЛАН

1. Вступ.

2. Європейське неогумбольдтіанство

3. Американське неогумбольдтіанство

4. Лінгвістичні погляди Б. Уорфа.

1. Вступ.

Одночасно зі структуралізмом виник інший мово­знавчий напрям — неогумбольдтіанство.

Неогумбольдтіанство — напрям у лінгвістиці, який характеризуєть­ся прагненням вивчати мову в тісному зв'язку з культурою її носіїв.

Таку назву цей напрям отримав у зв'язку з тим, що вперше проблема «мова і народ» на широкій науковій основі була поставлена В. Гумбольдтом.

На думку Гумбольдта, у мові закладено певне світо­бачення, яке відображає духовний світ народу — носія мови. Мова знаходиться між людиною й зовнішнім сві­том, і людина бачить світ таким, яким він зафіксова­ний у рідній мові: «Людина оточує себе світом звуків, щоб сприйняти й засвоїти світ предметів [...]. Оскільки сприйняття й діяльність людини залежать від її уяв­лень, то її відношення до предметів цілком зумовлене мовою». Отже, за Гумбольдтом, як уже згадувалося, мо­ва описує навколо людини ніби зачароване коло, вийти з якого можна лише тоді, коли вступити в інше коло, тобто вивчити іншу мову. Перехід на іншу мову спри­чиняє зміну світобачення. На цих теоретичних заснов­ках і на вченні про внутрішню форму мови, яка, на думку Гумбольдта, фіксує особливості національного світогляду, ґрунтується неогумбольдтіанство.

Виокремлюють два різновиди неогумбольдтіанства: європейське й американське.

2. Європейське неогумбольдтіанство

Європейське неогумбольдтіанство виникло в 20-ті роки XX ст. в Німеччині як реакція на обмеженість (однобічність) молодограматизму і прагнення відроди­ти гумбольдтівські традиції в мовознавстві.

Найяскравіший представник європейського неогум-больдтіанства — німецький учений Лео Вайсгербер (1899 — 1985). До цього напряму належали також ні­мецькі мовознавці Йост Трір (1894—1970), Гарольд Гольц (нар. 1930), Гюнтер Іпсен (нар. 1899), Петер Гарт-ман (нар. 1923), швейцарський дослідник Ганс Глінц (нар. 1913) та ін.

Основні ідеї Вайсгербера викладено в чотиритомній праці «Про сили німецької мови», яка вийшла в 1950 р. в Дюссельдорфі. Найважливіші теоретичні положення містяться у другому томі «Про світогляд німецької мо­ви». Уже самі назви засвідчують тенденційність учен­ня мовознавця, необ'єктивне акцентування на націона­льних рисах німецької мови та культури, їхніх нібито перевагах над іншими мовами й культурами. За це не­одноразово праця Вайсгербера була піддана критиці.

Вайсгербер спирається на ідеї Гумбольдта (його ме­тою було застосування ідей Гумбольдта до розв'язання етнолінгвістичних проблем), приймає теорію знакової природи мови Соссюра й теорію семантичного поля Трі-ра. Від Гумбольдта, зокрема, вчений запозичив ідею, що мова — духовна сила народу, рушійна сила історії.

Виходячи з положення про те, що мова — достемен­ний світ, який розкриває дух народу, Вайсгербер називає мову «уявним проміжним світом», утвореним внаслі­док взаємодії світу речей і світу свідомості. Положен­ня про співвіднесеність світу мови із зовнішнім сві­том учений заперечує. Мова сама створює навколиш­ній світ. Вона є картиною світу і водночас світоглядом народу, а оскільки кожна мова пов'язана з певним етносом, то відмінність мов є відмінністю поглядів на світ. Представники різних етносів бачать світ по-різ­ному. Завдання мовознавців — проникнути у світо­гляд мови. Для цього її потрібно вивчати як культу-ротворчий феномен, оскільки вона творить культуру і фіксує результати цієї творчості. Водночас мова ви­ступає як сила, що творить історію, бо «охоплює собою й духовно стимулює постійного носія історичного життя — народ».

Культурний зміст мови, її світогляд Вайсгербер ви­вчає, використовуючи методику семантичного поля, вве­деного в мовознавство Тріром. Суть цієї методики по­лягає в тому, що семантичне поле однієї мови (слова, які об'єднані на основі спільної семантичної ознаки, спільної теми) накладається на відповідне поле іншої мови і в такий спосіб установлюються їхні відмінності, зумовлені неоднаковим членуванням мовами навко­лишнього світу. Семантичні поля двох мов ніколи не збігаються, оскільки зафіксовані елементи реальності в одній мові не повторюються в такій самій формі в ін­шій мові.

Для того щоб показати, що реальний світ і його відображення в мові не є ідентичними, Вайсгербер звер­тається до картини зіркового світу. Зірки об'єднані в сузір'я Ведмедиця, Скорпіон, Близнюки тощо не на ос­нові їх справжнього просторового розміщення, а на ос­нові «земного бачення» (в одне сузір'я потрапляють зірки, що перебувають на більшій відстані, ніж зірки, які належать до різних сузір'їв). Водночас учений звер­тає увагу на те, що це «земне бачення» не є стабільним і видозмінюється залежно від часу в різних народів. Так, скажімо, картини зіркового світу давніх греків, гер­манців і китайців мають певні відмінності.

Роль мови, за Вайсгербером, не тільки в тому, що вона дає найменування об'єктам «мисленнєвого проміж­ного світу». Мова є також тим засобом, за допомогою якого створюється цей «мисленнєвий проміжний світ». Існує стільки світів і стільки світобачень, скільки мов. З огляду на це Вайсгербер застерігає, що сферу значен­ня слів не можна сплутувати зі сферою речей. Сфера значення належить до духовного, «мисленнєвого проміж­ного світу», за допомогою якого здійснюється людське пізнання. Так, слово Unkraut «бур'ян» є наслідком людського судження з практичного погляду (непридат­ність для вживання, використання; шкідливість для культурних рослин). Бур'ян не існує в природі, а тільки в свідомості (міркуваннях, оцінці) людей. У природі існує осот, пирій, повійка тощо.

Завдання лінгвіста дослідити, як мова класифікує предмети і явища зовнішнього світу, які відношення встановлює між ними, як їх оцінює, іншими словами, розкрити своєрідність «картини світу» кожної мови та її динаміку в часі. Сам Вайсгербер робить спробу дослі­дити картину світу німецької мови в історичному ас-

пекті. Так, зокрема, він показує, що мовна картина тва­ринного світу в середньоверхньонімецькій мові була зо­всім іншою, ніж у сучасній німецькій мові. Слово Wurm, яке в сучасній мові має значення «черв'як», по­значало не тільки черв'яків, а й змій, драконів, павуків і гусениць, тобто все, що повзає; слово Vogel «птах» — не тільки птахів, а й бджіл, метеликів і мух, тобто все, що літає. Слова, яке б позначало тварин взагалі, не було, зате були слова для йменування чотирьох груп тварин: Tier «тварини, які бігають», Vogel «тварини, які літа­ють», Visch «тварини, які плавають» і Wurm «тварини, які повзають».

Суть праці німецького вченого полягає в тому, щоб показати активний вплив мови на мислення і на ево­люцію людської свідомості. У ній надмірно акценту­ється на інтелектуальному аспекті мови. Мова, за Вайс-гербером, керує розвитком людської свідомості, визна­чає шляхи її розвитку. Однак усе це — перебільшення ролі мови в житті суспільства. Мова справді є посеред­ником між людиною й реальним світом, але лише в тому сенсі, що без неї неможлива пізнавальна діяль­ність людини, не може ефективно здійснюватися про­цес мислення.

3. Американське неогумбольдтіанство

Існує думка, що американське неогумбольдтіанство (цей напрям частіше називають етнолінгвістикою) сформувалось незалежно від гумбольдтівських тради­цій. Однак це твердження не є переконливим, оскільки в дослідженнях американських етнолінгвістів відчут­ний відгомін ідей Гумбольдта.

Зародження американського неогумбольдтіанства пов'язують з іменем Франца Боаса (1858—1942), який присвятив своє життя вивченню мов корінного насе­лення Північної Америки — ескімосів та індіанців. Йо­го дослідницькі праці (а в них загальнолінгвістичні по­гляди) представлені в колективному «Довіднику мов американських індіанців» (1911). Він один із перших звернув увагу на теоретичне значення вивчення мов американських індіанців: «Психологічні основи і мор­фологічний розвиток американських мов настільки не­звичайні, що їх вивчення буде справжнім відкриттям для лінгвістів, які працювали в галузі індоєвропейських або семітських мов. Для лінгвіста, який звертаєть­ся до мов нашого континенту, добре відомі проблеми, що обговорювалися багато років, постають у новому світлі, у нього швидко виробляється широкий погляд на лінгві­стичні проблеми». В етнографії, твердив Боас, на зміну загальним теоріям повинен прийти ґрунтовний і без­пристрасний аналіз усіх сторін життя кожного народу. Слід зазначити, що Боас сповідував рівність усіх мов світу, був непримиренним антирасистом.

Працю Боаса (дослідження індіанських мов) продов­жив його учень Едуард Сепір (1884—1939). За освітою він був антропологом, що позначилося на його науковому світогляді. Свої дослідження проводив на стику етноло­гії, психології, соціології, психіатрії, фольклористики та релігії. Такий широкий підхід до предмета дослідження позитивно вплинув на результати наукових пошуків.

У Сепіра є розвідки із загального мовознавства, інді­анських мов, порівняльно-історичного мовознавства, психолінгвістики, соціолінгвістики й культурології. Найвідомішою працею вченого є «Мова», яка вийшла друком у 1921 р. Як зізнається сам автор «Мови», ме­тою книжки було показати, що таке мова у його розу­мінні, «як вона змінюється у просторі й часі та які її взаємозв'язки з іншими людськими інтересами, з про­блемою мислення, з явищами історичного процесу, ра­си, культури, мистецтва». У книжці розглянуто багато проблем: природа мови, внутрішня і зовнішня, синхро­нічна й діахронічна лінгвістики, мова й мислення, мова й культура, мова й література, мовні контакти, типоло­гія мов та ін., і з кожної проблеми автор висловив свою оригінальну думку.

Що стосується мови і мислення, то, за переконан­ням Сепіра, вони взаємопов'язані, однак «межі мови і мислення не збігаються. У кращому разі мову можна вважати лише зовнішньою гранню мислення на найви­щому, найзагальнішому рівні символічного виражен­ня». Мова не тільки і не стільки ярлик для думок, скільки спосіб мислення, тому мислення залежить від конкретної мови, яка це мислення виражає. «Ми бачи­мо, чуємо або іншим чином сприймаємо дійсність так, а не інакше тому, що мовні норми нашого суспільства на­лаштовують на певний відбір інтерпретацій». У цій ци­таті відчувається відгомін думок Гумбольдта, викладе­них у праці «Про різноманітність будови людської мови і її вплив на духовний розвиток людства».

Щодо співвідношення раси, мови і культури Сепір вважає, що вони не існують паралельно, «що їхні зони поширення найхимернішим способом перехрещують­ся і що їхня історія розвивається відрубними шляха­ми». Як і Боас, він стверджує, що немає рас вищих і нижчих.

Широковідомою є типологічна класифікація мов Се-піра. Традиційна типологія мов його не влаштовувала, оскільки у ній зігноровано перехідні (проміжні) типи (як взаємовиключні розглядалися флексія й аглюти­нація тощо, хоч вони нерідко співіснують у тій чи ін­шій мові).

Типологічна класифікація мов Сепіра є багатовимір­ною. Вона ґрунтується на трьох ознаках:

1. ступінь складності слова (аналітичні, синтетичні та полісинтетичні мови);

2. ступінь злютованості елементів усередині слова (ізолюючі, аглютинативні, флективні та символічні, тобто із внутрішньою флексією, мови);

3)типи значень у мові та спосіб їх передачі (основ­ні, або конкретні, значення, які виражаються словами чи коренями; менш конкретні дериваційні, які вира­жаються словотвірними суфіксами; ще більш абстрак­тні конкретно-реляційні; суто реляціині синтаксичні значення (два останні типи виражаються афіксами, внутрішньою флексією, а суто реляціині — ще й по­рядком слів). Оскільки в усіх мовах представлені пер­ший і четвертий типи значень, то всі типологічні від­мінності мов стосуються наявності чи відсутності дру­гого та третього типів.

На основі всіх названих вище ознак Сепір устано­вив 21 тип мов. Так, до простого суто реляційного ізо­люючого аналітичного типу належать китайська і в'єт­намська мови; до складного суто реляційного аглюти­нативного синтетичного типу — турецька мова; до простого змішано-реляційного флективного синтетич­ного типу — французька; до змішано-реляційного фу­зійного аналітичного типу — англійська; до змішано-реляційного символічного синтетичного типу — семіт­ські мови. Ця класифікація є всеосяжною та найбільш витонченою з усіх наявних, тому отримала схвальну оцінку типологів.

У статті «Статус лінгвістики як науки» (1928) Се­пір розглядає взаємозв'язки мовознавства з іншими науками, наголошує на необхідності співпраці лінгвістів із культурологами, психологами, соціологами. Особливе значення надає антропології та історії куль­тури, вважаючи, що саме через мову можна вивчити культуру, бо «система культурних стереотипів кожної цивілізації впорядковується за допомогою мови, яка відображає певну цивілізацію». У цій статті ще більш рельєфно, ніж у книжці «Мова», сформульовано поло­ження про вплив мови на мислення й поведінку лю­дей: «Мова служить керівництвом до сприйняття «со­ціальної дійсності». Хоч мова звичайно мало цікавить учених, які займаються соціальними науками, вона має могутній вплив на їхню інтерпретацію соціальних про­блем і процесів. Людське створіння живе не в одному тільки об'єктивному світі і не в одному тільки світі суспільної діяльності, як це звичайно думають. Знач­ною мірою людина перебуває в полоні конкретної мови, яка є засобом вираження в цьому суспільстві [...]• Фак­ти засвідчують, що «реальний світ» значною мірою не­свідомо будується на мовних нормах цього суспільства [...]. Світи, в яких живуть різні суспільства, — це різні світи, а не один і той самий світ із різними навішаними на нього ярликами. Ми бачимо, чуємо і взагалі сприй­маємо навколишній світ саме так, а не інакше голов­ним чином завдяки тому, що наш вибір у його інтер­претації визначається мовними звичками нашого сус­пільства».