41745 (Мова і культура. Соціолінгвістика. Інтерлінгвістика), страница 2

б) структурно-генетичні відношення між мовами (споріднені і неспоріднені, морфологічний тип мови);

в) функціональна рівнозначність — нерівнозначність мов;

г) характер панівної мови (місцева чи іноземна).

Під оцінними критеріями розуміють внутрішню і зовнішню оцінку мов. Внутрішня оцінка — це оцін­ка споконвічними носіями мови її комунікативної придатності, естетичної престижності тощо, тобто сту­пінь прихильності мовців до рідної мови. Зовнішня оцінка — це характеристика названих параметрів мо­ви носіями інших мов. На основі цих критеріїв буду­ється типологія мовних ситуацій.

Усі мовні ситуації поділяють на прості (одномов-ні) і складні (багатомовні). Одномовні ситуації ще називають ендоглосними, а багатомовні — екзо-глосними. У випадку ендоглосної ситуації мовець за­лежно від середовища користується то літературною мовою, то говіркою, а в разі екзоглосної — різними мовами.

Із екзоглосних ситуацій найпоширенішою є двомов­ність, або білінгвізм. При білінгвізмі дві мови співіс­нують у межах одного колективу, який користується двома мовами в різних комунікативних сферах залеж­но від соціальної ситуації та інших параметрів комуні­кативного акту. Крім двомовності, в сучасному світі непоодинокі випадки тримовності, рідше трапляється чотиримовність і навіть п'ятимовність. Прикладом чо-тиримовної ситуації є мовна ситуація в Індії: у межах штату тут використовують місцеву офіційно визнану мову Індії і місцеву неофіційну мову, між штатами — англійську, а у вищих верствах населення — ще сан­скрит. Унікальною є виявлена в одному з поселень або­ригенів Австралії одинадцятимовна ситуація, причому вживані тут мови належать аж до п'яти різних мовних сімей. Кожен мешканець цього поселення говорить двома-трьома мовами, а багато — шістьма-сімома [По­пова 1987: 191].

Залежно від того, як співвідносяться між собою функції окремих мов чи варіантів мови, розрізняють збалансовані і незбалансовані мовні ситуації. У разі збалансованої ситуації мови виконують однакові суспільні функції, а в незбалансованих мовних ситуа­ціях суспільні функції мов не збігаються. Збалансо­вані ситуації трапляються дуже рідко, а можливо, їх зовсім не існує. Як приклад наводять мовну ситуа­цію в Швейцарії, однак там справжньої збалансованості немає, бо ретороманською мовою розмовляє ли­ше один відсоток населення; в загальнодержавному масштабі основні мови — німецька та французька, причому функції мов по-різному розподіляються за­лежно від місцезнаходження кантону (німецькомов-ної, франкомовної чи італійськомовної території Швей­царії). Подібна ситуація спостерігається і в Бельгії. Хоч тут більшість населення розмовляє фламандською (нідерландською) мовою, однак суспільні функції значною мірою перебирає на себе французька мова через більшу суспільну активність франкомовного на­селення. Юридична рівноправність мов і реальний їх статус у багатомовній державі переважно не збігають­ся. Рівноправними проголошені мови не тільки в Швейцарії, Бельгії, а й у Канаді і колишньому СРСР. Насправді в Канаді перевагу має англійська мова над французькою, а в СРСР під проголошеним конститу­цією гаслом рівноправності мов за роки більшовиць­кого панування зникло 93 мови (див.: Коммунист. — 1988. — № 15. — С. 63).

Дві мови не можуть бути функціонально тотожни­ми. Це суперечило б чинному в мові законові еконо­мії мовних засобів. Через те двомовність, як правило, не є тривалою, а лише перехідним етапом на одномов-ність, де одна з мов усувається. Навіть на рівні індиві­дуального білінгвізму спостерігається тенденція до диференційованого вибору мови залежно від ситуації, теми тощо.

Різноманітність мовних ситуацій у світі нескін­ченна. Відомі ситуації, де мовою міжетнічного спілку­вання є мова меншості (суахілі в Танзанії, малайська мова в Індонезії), запозичена мова (латина у Західній Європі в середні віки, арабська в Середній Азії в VIII—X ст.), мови колишніх метрополій (англійська в Гамбії, Гані, Кенії, Нігерії, французька в Заїрі, Конго, Малі, португальська в Анголі, Гвінеї-Бісау, Мозамбі­ку). У деяких регіонах мовами міжетнічного спілку­вання є піджини: піджин-інгліш, лінгва-франка, біч-ламар та інші гібридні мови, що поширені на Далеко­му Сході, в Океанії, Західній Африці та Латинській Америці.

Одним із конкретних випадків незбалансованого білінгвізму є диглосія. Диглосія — це одночасне існу­вання в суспільстві двох мов або двох форм (варіан­тів) однієї мови з функціональним їх розподілом. Вибір мови диктує комунікативна ситуація, і він не зале­жить від етно-мовної належності мовців. На відміну від білінгвізму диглосія передбачає свідому оцінку мовцями певної мови за шкалою «високий — низь­кий». Компонентами диглосії є різні мови (наприклад, французька і російська в російських дворян XVIII ст.), різні варіанти однієї мови (літературна мова і діа­лект), різні стилі мови (книжний і розмовний).

Вивчення мовної ситуації дуже важливе для вироб­лення правильної мовної політики.

Мовна політика — свідомий і цілеспрямований вплив, який має на меті сприяти ефективному функціонуванню мови в різних сферах Ті застосування; сукупність ідеологічних принципів і практичних захо­дів щодо розв'язання мовних проблем у соціумі, державі; сукупність політичних і адміністративних заходів, спрямованих на надання мовному розвитку бажаного спрямування.

Термін мовна політика має два значення:

1. мовна політика як сукупність заходів, спрямова­них на певний мовний розвиток (уведення нових або збереження старих мовних норм, уніфікація і стандар­тизація літературних форм, реформи в галузі орфогра­фії і пунктуації тощо);

2. мовна політика як частина національної полі­тики певної держави (зміна чи збереження наявного функціонального розподілу мов у багатомовному сус­пільстві). Щодо другого значення в мовознавстві і по­літології вживають термін національно-мовна полі­тика. Національно-мовна політика спирається на певне теоретичне й ідеологічне обґрунтування, на ви­роблені в суспільстві концепції з національного пи­тання.

Держава впливає на мовну ситуацію через ідеоло­гічні, законодавчі, адміністративні, фінансово-еконо­мічні важелі. Вона визначає соціальний статус і соці­альні функції мов. Вплив мовної політики держав у всі епохи зводився до нав'язування скореним наро­дам мови завойовників, до ігнорування прав на роз­виток і функціонування мов національних меншин, до орієнтації країн, які звільнилися від колоніальної залежності, на мови колишніх метрополій. Не була винятком національно-мовна політика і в радянській імперії, де поступово звужувалися суспільні функції всіх національних мов унаслідок функціональної експансії російської мови. Було навіть обґрунтовано теорію про перспективні й неперспективні мови. До ерших відносили російську та ще декілька мов, до других — усі молодописемні мови. Української мови в цій класифікації взагалі не згадували. Адміністра­тивно-репресивний державний апарат свідомо спла-новував лінгвоцид і етноцид, незважаючи на те що конституція СРСР проголошувала рівноправність на­родів та їх мов. Подібна ситуація була і в Австро-Угорській імперії, де, всупереч проголошеній консти­туцією 1867 р. рівноправності, чехи, словаки, українці, серби, хорвати, словенці зазнавали на собі політичної і мовної дискримінації. Як бачимо, змістом націо­нально-мовної політики є різноманітні заходи, які проводить уряд з метою розвитку одних мов і стриму­вання розвитку інших.

Отже, вплив суспільства на мову обмежується впли­вом на взаємовідношення мов у багатомовній державі і впливом на нормативно-стилістичну систему мови, тер­мінологію, графіку й орфографію. Суспільство не може вплинути на зміни структурних рівнів мови.

Інтерлінгвістика

Із соціолінгвістикою тісно пов'язана інтерлінгвістика.

Інтерлінгвістика — особлива лінгвістична дисципліна, яка вивчає міжнародні мови як засіб комунікації в багатомовному світі.

Термін інтерлінгвістика ввів у 1911 р. Ж. Мейс-манс. До того часу інтерлінгвістика існувала як теорія лінгвопроектування, започаткована працями Р. Декар­та і розвинена Г.-В. Лейбніцом. У XVII—XIX ст. стали опрацьовувати філософські мови для заміни природ­них мов, які начебто є недосконалими. Згодом були спроби спростити й удосконалити природну мову. Пе­реважна більшість проектів створення штучної мови була позбавлена матеріальної подібності з природни­ми (такі мови називають апріорними). Лише з другої половини XIX ст. спеціалісти в галузі лінгвопроекту­вання починають орієнтуватися на створення штуч­них мов на зразок природних (апостеріорних) мов як допоміжного засобу спілкування поряд з національни­ми мовами.

Першою відомою штучною мовою був волапюк (тер­мін штучно утворений від world «світ» і speak «розмов­ляти»), створений у 1879 р. в Німеччині И. Шлейєром. Через 8 років польський лікар Л. Заменгоф створив тучну мову есперанто (від лат. spero «сподіватися»), що стала найпоширенішою з усіх міжнародних штуч­них мов завдяки ЇЇ простоті порівняно з природними мовами. У ній використано лише 11 закінчень, що вка­зують на частину мови, число, знахідний відмінок, час дієслова, умовний і наказовий спосіб, 40 суфіксів і прийменників. Слова всі побудовані з латинських, грецьких, германських і слов'янських коренів. У гра­матиці є тільки 16 правил.

На есперанто існує оригінальна література, є чима­ло перекладів творів класиків світової літератури, в тому числі й Т. Шевченка.

Після есперанто з'явилися інші штучні мови, серед яких найвідомішими стали ідо (1907), окциденталь (1922) та інтерлінгва (1951).

Пошук штучних мов для міжнародного спілкуван­ня не є випадковим. Згідно з останніми даними, у світі нині більше 4 мільярдів людей користуються 6 тися­чами мов, що є серйозною перешкодою для прогресу, оскільки різномовна інформація, яка накопичується в геометричній прогресії, стає важко доступною. Саме тому комунікація в сучасному світі і перспективи мов­ної політики є надзвичайно актуальними проблемами не тільки інтерлінгвістики, а й інших суміжних сус­пільних наук.

Існує дві думки щодо подолання труднощів спілку­вання в багатомовному світі. Одні вчені стверджують, що це станеться внаслідок створення універсальних портативних електронних перекладачів, інші — внас­лідок прийняття міжнародної мови. Перший шлях є важким і проблематичним. Другий передбачає декіль­ка варіантів: 1) створення єдиної всесвітньої штучної мови; 2) використання однієї чи декількох природних мов; 3) комбіноване використання природних і штуч­них мов (див. про це: [Свадост 1968]).

Доречно згадати поширювану в СРСР псевдонауко­ву теорію злиття націй та мов і витворення єдиної мови світу шляхом їх (мов) схрещування. Як свідчить істо­рія мовних контактів, при глибокому взаємопроникнен­ні двох мов не виникає третя, а одна мова перемагає, вбираючи лише окремі елементи іншої; переможена мо­ва зникає. Зникнення будь-якої мови є величезною втратою для всієї світової культури, бо втрачається один з досвідів пізнання, один з аспектів світобачення, одна з мовних картин світу. Мова для кожного народу є найдорожчим скарбом, його національним духом, його історі­єю. Тому так переконливо і гуманно звучать слова да­гестанського письменника Расула Гамзатова: «Для ме­не мови народів — як зорі на небі. Я не хотів би, щоб усі зорі злились в одну величезну, яка б займала півнеба, зірку. Для цього є сонце. Але хай сяють і зорі. Хай у кожної людини буде своя зірка».

На сучасному етапі інтерлінгвістика значно роз­ширила коло проблем. До кола її зацікавлень, крім створення допоміжних міжнародних мов, належать опрацювання принципів і методів створення штучних мов, дослідження закономірностей їх функціонуван­ня і розвитку, вивчення процесів взаємодії національ­них мов, розв'язання проблеми мовних інтернаціо-налізмів та міжнародної стандартизації наукової і технічної номенклатури. Останнім часом предметом інтерлінгвістики стало опрацювання лінкосу — мови для можливих контактів з інопланетянами, яка спе­ціалізується на передачі математичних знань і основ механіки.

Використана література

Семчинський С В. Загальне мовознавство. — К., 1996. — С 256— 319.

Кодухов В. И. Общее языкознание. — М., 1974. — О 168—185.

Общее языкознание/ Под общ. ред. А. Е. Супруна. — Минск, 1983. — С. 27—87.

Березин Ф. М., Головин Б. Н. Общее языкознание. — М., 1979. — С. 50—70.

Общее языкознание: Формы существования, функции, история язы­ка/ Отв. ред. Б. А. Серебренников. — М., 1972. — С. 419—596.

Беликов В. И., Крысин Л. П. Социолингвистика. — М., 2001.

Бондалетов В. Д. Социальная лингвистика. — М., 1987.

Белл Р. Т. Социолингвистика: Цели, методы и проблемы. — М., 1980.

Швейцер А. Д., Никольский Л. Б. Введение в социолингвистику. — М.,1978.

Новое в лингвистике. Социолингвистика. — М., 1975. — Вып. 7.

Вайнрайх У. Языковые контакты. — К., 1979.

Принципы и методы социолингвистических исследований. — М., 1989.