29016-1 (Святая история Ясперса /Укр./), страница 3

Отже, знов має місце звернення до сучасності. Цього разу автор звертає увагу на з, на його погляд, вирішальні тенденції, які можуть дозволити зробити певні висновки щодо перспектив людства. Цими тенденціями є ;

• соціалізм (як ідея справедливої організації мас),

• єдність світу ( потяг усіх до мирного існування, яке може реалізуватися у формі світової імперії, або ж “світового порядку”),

• віра (те всеохоплююче начало, яке повинне лягти в основу перших двох).

Соціалізм - це універсальна тенденція суспільства, спрямована на створення такої організації праці і такого розподілу продуктів праці, які б забезпечували свободу всіх людей. Ясперс в цілому позитивно ставиться до соціалізму, але наголошує на ому, що його провідні положення часто підмінюються своєю абсолютизацією, і тоді ідея поступового здійснення справедливого майбутнього у союзі з демократією, на основі розумного і обмеженого планування, розподілу благ, замінюється на комунізм, який передбачає швидкий стрибок до “щасливого майбутнього” через встановлення диктатури пролетаріату і тотального планування. Ясперс підкреслює, що соціалістичні вимоги є розумними і раціональними лише у певних межах, а на шляху примусу, диктату вони ведуть до рабства. Він розкриває глибокі недоліки тотального планування, наводячи аргументи як суто економічні ( добре відомі переваги вільної конкуренції і ринку), так і духовні (адже тотальне планування не обмежується лише виробничими відносинами). Сама ідея тотального планування є непридатною, бо воно повинне виходити з тотального знання, що є неможливим. За умови врахування небезпек подібної абсолютизації, соціалізм може мати місце, адже він сам по собі включає ідеї свободи і справедливості і прагне влаштувати наше існування.

Єдність світу - це глобальна тенденція, елементи якої простежуються з осьового часу, коли відбувалась активна комунікація між культурами. Обмін матеріальними і духовними цінностями сьогодні набуває планетарного значення. Цей процес, на думку Ясперса, з необхідністю має призвести до подальшого об’єднання людства в єдину спільноту. Постає питання : яким буде це об’єднання. Наприкінці осьового часу відбулось утворення світових імперій, що аж ніяк не сприяло духовному прогресу. Сьогодні існують два вірогідні шляхи : або світова імперія, або так званий світовий порядок (її протилежність). Перша можливість досягається методом насилля і веде до знищення свободи. Друга досягається мирним шляхом, через переговори, самообмеження тих, хто має владу, відмову від локальних суверенітетів заради спільного суверенітету. Людству вже відомий приклад такого об’єднання - Сполучені Штати Америки, а у майбутньому подібний процес має призвести до певної форми світового федералізму. Звичайно, на шляху до світового порядку, у перехідний період, існують вагомі небезпеки : це і нетерплячість окремих правителів, і можливість встановлення диктатури (Ясперс, будучи знайомий лише з досвідом Німеччини і Італії, вважає, що диктатура не може бути повалена зсередини. Досвід СРСР свідчить про зворотне, хоча, тим не менш, слід погодитися з тим, що встановлення подібного режиму на всій планеті мало б значно складніші наслідки). Існує також і небезпека повного знищення - у випадку розв’язання світової війни (в умовах, коли держави-лідери володіють ядерною, бактеріологічною та іншими зброями, наслідки такої війни страшно передбачити, тим більше що подібна техніка може потрапити в руки і менш цивілізованих держав, або навіть використана особою божевільною). Враховуючи все це, світовий порядок може і не реалізуватися, але, на думку філософа, вже сама ідея допомагає людям віднайти сенс життя.

Віра - це “те всеосяжне, що керує нами, наповнює сокровенні глибини людини”. Людина не може жити без віри - переконаний Карл Ясперс. Без віри немає доступу до витоків людського буття. Жодна з релігій, жодна з локальних вір не може претендувати на винятковість і не може об’єднати народи, різні культури і цивілізації. Зміст віровчень часто слугував джерелом розбрату і непорозуміння між людьми.

Тим не менш, існують певні категорії вічної віри. Ними, насамперед, є :

віра в Бога - як уявлення про наявність трансцендентного, наявність одвічного вищого спокою, який завжди здатний захистити людину;

віра в людину, яка по суті є вірою у можливість свободи для людини;

віра у можливості людини у цьому світі.

Ці уявлення виникають не випадково і мають надзвичайно важливе значення для існування людини, людства в цілому. Насамперед, з віри людина почерпує силу; ця сила дозволяє їй долати ті інстинкти, які відображають тваринне в людині, отже, дозволяє людині бути собою, виділятися з природного світу. Віра також несе терпимість. Хоча представники окремих релігій часто бувають нетерпимими одне до одного, але загалом віруюча людина легше сприймає ті проблеми, які вона зустрічає у житті. Нарешті, віра приносить одухотвореність діяльності. Все це свідчить про те, що віра має зберегтися і у майбутньому. Причому Ясперс схильний вважати, що це буде не єдина для всіх віра, а сукупність різних віровчень, які залишатимуться вільними у процесі комунікації.

Після досить детального аналізу кожної з трьох тенденцій, Ясперс розкриває проблеми, пов’язані зі свободою, - тобто з тим феноменом, який, на його думку об’єднує всі суперечливі вимоги.

Лише свободу слід вважати сферою істинного буття людини.

З точки зору філософії свободу можна визначити як :

Подолання зовнішнього примусу і внутрішньої сваволі людини. Це подолання здійснюється у нерозривній єдності з прагненням до істинного. Саме у пошуках істинного (які завжди є незавершеними, а тому і свобода реалізується лише як процес) людина йде до свободи. Причому свобода одного індивіда неможлива, це поняття завжди має місце лише в сукупності людей. Елемент самообмеження є необхідною передумовою свободи. Тобто людина робить не те, що їй хочеться (це свавілля), а те, що є істинним, правильним не лише для неї одної, але і для тієї сукупності, в межах якої вона себе реалізовує.

Свобода розкривається у світі , де існують і змагаються полярності, протилежності. Не може бути свободи там, де немає можливості до вибору, де немає внутрішньої боротьби в людині. Вона має місце лише в умовах максимальної відкритості, - замкнена система не знає свободи.

Свобода усвідомлює свої межі. Це не означає, що вільна людини відчуває себе в’язнем, але ця людина повинна розуміти сутність свободи, її обмеженість для кожного конкретного індивіда.

Свобода - це завжди процес, він має діалектичний характер, це рух. Так само як не існує абсолютної істини у повній її реалізації, так і не існує абсолютної свободи. Справжня свобода виникає лише у процесі комунікації між людьми, яка спрямована на пошук істини.

Ця проблема завжди виступає предметом дискусій, але насамперед людство турбує питання, пов’язані з політичною свободою, адже її збереження в сучасних умовах - критичне питання. На думку автора, політична свобода - це свобода людини у правовій і суверенній державі. . Сила внутрішньої політичної свободи виростає лише з політичного самовиховання нації, вона завжди перебуває у протистоянні зі владою, подолання свавілля якої можливе лише за допомогою закону, через впровадження принципу легітимності. Легітимність - це єдиний шлях, на якому людина не відчуває страху. Там, де її немає, знищується свобода.

Внутрішньополітична свобода забезпечується побудовою правової держави (яка через регламентацію законами усіх сфер суспільного життя, закріплення прав, свобод і обов’язків суб’єктів, здійснює захист населення від свавілля) та пануванням демократії ( народовладдя, завдяки існуванню різних механізмів реального волевиявлення народу, гарантує значущість поглядів і волі кожної окремої людини). Оскільки прагнення до захисту від насилля і до реалізації своїх поглядів і волі властиві і є важливими для людини, то політична свобода виступає як гарантія реалізації людини.

Свобода вимагає дискусії, існування різних поглядів. Такий плюралізм думок забезпечується існуванням різних політичних партій, які ведуть боротьбу і на законних началах приходять до органів влади. Найважливішим джерелом легітимності у цьому випадку є, звичайно, вибори.

Ясперс виступає прихильником державно-правової теорії еліт у її демократичній інтерпретації. Він вважає, що при визначенні кола осіб, які приходять до влади, перевага повинна надаватись аристократичному прошаркові ( на противагу засуджуваної ще філософами античності охлократії - влади натовпу). При цьому аристократія - це не спадковий, замкнений стан, а контрольований через вибори, відкритий для прийняття нових і нових членів прошарок, перевага якого - у високому рівні освіти, професіоналізму, духовного розвитку.

Підгрунтям політичної свободи є, звичайно, відповідний суспільний лад, відповідна суспільна свідомість, для яких характерні відокремлення політики від релігії і взагалі світосприйняття, етос спільного життя, гуманність і т.п.

Ідею про глобальне значення свободи Ясперс висловлює так : “Бути людиною - означаю бути вільною, стати справжньою людиною - це смисл історії.”

Завершуючи розділ, присвячений сучасному і майбутньому людства, філософ підсумовує його думкою про те, що людство йде у майбутнє, захищаючись від ворогів істини і прислуховуючись до думок пророків. У поєднанні з філософствуванням це приведе нас на шлях, де любов отримує свою глибину у справжній комунікації, де люди побачать істину, що нас об’єднує.

Перед обличчям можливого встановлення світової тоталітарної імперії та відповідній їй тоталітарної істини окремій людині залишається лише надія зберегти сферу філософського мислення, якою б вузькою вона не залишалась. Тоді останнім притулком людини стане її глибока внутрішня незалежність від держави і від церкви, свобода його душі, що почерпує силу у великих традиціях минулого.

Частина третя “Смисл історії”.

Вже з самої назви легко визначити коло питань, про які йдеться у цьому розділі: це, насамперед, роль і значення історії, її характерні риси.

Ясперс розкриває свою тезу про значущість історії. За його словами, вона являє собою основу, зв’язок з якою ми зберігаємо, якщо не хочемо зникнути безслідно. Лише у контексті історичного знання можливо прийти до розуміння природи людини. Саме тому історичне не є для нас чимось байдужим, а виступає моментом нашого життя.

Такий зв’язок проявляється, зокрема, у тому, що разом з історією змінюється і наше історичне мислення. Так, сьогодні воно визначається усвідомленням кризи (мова про цю кризу вже йшла у попередній частині книги). Зрозуміти, відчути цю кризу допомагає нам знання історії.

Одне повинно зберегтися в усіх катаклізмах: людина, як така, і її самоосмислення в філософствуванні, яке в пошуках своєї основи дивиться у майбутнє, не пророкуючи, але вірячи.

Історія - це те, що відбувається. Воно перетинає час, знищує його і сягає вічного. Історія - це завжди процес, і все повинно постійно змінюватись. Історія не може бути завершеною.

Ясперс виділяє три, на його погляд, найважливіші властивості історії:

• історія має межі, що відокремлюють її від інших реальностей : природи і Космосу.

Природа. Історія існує не сама по собі, а на основі природи. Але природа - неісторичне явище, її розвиток являє собою лише просте повторення одного й того ж ( в той час як історичним є лише перетворення явища у свідомо проведених смислових зв’язках). Поєднанням цих двох феноменів є людина. Адже вона є одночасно і природою, і історією. Так, у сутності людини стабільності спадкування (природне) протистоїть мінливість традиції (історичне). Ясперс переконаний, що історичний процес перерветься, якщо досягнуте нами протягом історії зникне з життя.

Космос. Основним фактом нашого існування є наша можлива ізоляція в Космосі. Ця ізольованість становить реальну межу історії (поза людським життям на Землі існує лише пуста у духовному розумінні світобудова).

2) в історії є внутрішні структури, що формуються шляхом перетворення індивідуального. Історія являє собою перехід.

Ми називаємо історією те, що відбувається у просторі і часі в певному місці. Для того, щоб бути історичним, індивід повинен бути одиничним, неповторним. Таку одиничність можна знайти лише в людині - у розумінні людини не як природної, біологічної, а насамперед як духовної істоти. Людина природна виступає лише предметом вивчення, а людина у повному значенні цього слова є носієм свободи і незалежності, втіленням екзистенції, духу.

Історичне - це не просто реальний індивідуум, сосуд всезагального, - це дійсність, яка одухотворяє це всезагальне. Те, що ми пізнаємо як історично особливе, дозволяє нам рухатися до історії як єдиного індивідууму.

Історія являє собою рух, і чим радикальніший є цей рух, тим глибші пласти істини відкриваються нам. Найбільш яскравим підтвердженням цієї тези філософа є перехідні епохи, коли у момент найвищого напруження людство створювала визначні духовні досягнення. Так, неповторна грецька трагедія є породженням епохи, коли відбувався перехід від міфології до філософії як нової форми суспільної свідомості, нового способу осягнення. світу. Німецький ідеалізм (класична німецька філософії) створений на зламі між вірою і безвір’ям. Але, на думку автора, перехід не локалізується виключно на якихось певних етапах історії, - він присутній завжди. Будь-яка, навіть велична, звернена у вічність подія, є лише перехідним явищем. Саме тому ми не можемо знайти для себе зразки досконалості чи абсолюту у досягненнях попередніх епох; вони створювались у час, коли їхні творці вже відчували наближення нового і навіть в момент створення починали свою загибель. Історії взагалі не властива тривалість, вона сама є перехід. З цього можна зробити висновок, що існуватиме кінець історії, як колись існував її початок.

• єдність історії.

Ця властивість історії є об’єктом найбільшої уваги Ясперса, вона лежить в основі всієї його історичної концепції. Він наголошує на тому, що при всьому розмаїтті людей, культур, історичних епох існує дещо істотне, що їх об’єднує: люди значущі одне для одного. Зустрічаючись, люди пізнають себе в іншому і саме явище “людина” є рух до єдиного. Філософ пропонує цілий ряд фактів, які, на його думку свідчать про існування такої єдності. Жоден з них його до кінця не влаштовує, але у кожному він знаходить певний аспект загальної єдності:

єдність людської природи, яка не змінилась протягом історії. У це поняття входять нетільки і не стільки біологічна чи психологічна єдність, але явище вищого порядку, яке символічно відображається в ідеї створення Богом людини за своїм образом і подобою і в ідеї гріхопадіння. Саме ці витоки людства штовхають нас до комунікації. Проявами цього є те, що а) людина утверджує себе в історії, виходячи за межі природної данності і рухаючись до єдності; б) кожна людина є одиничною в дійсності, але за своїми можливостями вона може все; в) етапами на шляху до єдності є певні творчі акти, прориви.