24685-1 (Входження Північного Причорномор’я Криму та Правобережної України до складу Росії укр), страница 4

Багато представників української старшини посіли видатні пости в Україні — в російських установах: І. Гудович з 1798 року був губер­натором Малоросійської губернії; А. Милорадович з 1781 року — пра­вителем Чернігівського намісництва; ПІ. Коропчевський року 1797 дій­шов до посади віцегубернатора Малоросійської губернії: М. Микла­шевський з 1797 року був цивільним губернатором Малоросійської губернії; з року 1785 намісником Новгородсіверським був колишній генеральний суддя І. Журнал; віцегубернатором — поручником правителя став В. Туманський, колишній член Малоросійської Ко­легії, а після нього, з 1785 року — останній полковник Стародуб­ський, Я. Завадовський."

Губерніальними маршалами були: Катеринославським — М. Кап­ніст (1795); Київським — В. Капніст ,(1785). Новгородсіверським мар­шалом був поет О. Лобисевич, а Чернігівським — А. Полетика. Це було в 1785-1788 роках."

Суспільний лад України за російської окупації

Шляхетство. Поруч з ліквідацією автономії України й пере­творення її на звичайну російську область, ішло перетворення укра­їнської старшини на загальноросійський стан — на “шляхетне ро­сійське дворянство”. У цьому дуже сприяла сама старшина, яка про­тягом багатьох років вимагала надання їй прав російського дворян­ства. У попередній частині була вже мова про ті категорії старшини, які оформилися у XVIII ст. Найвищі з цих категорій без заперечень були визнані російським урядом за шляхетські. Року 1781 було вста­новлено, що значкові товариші належать до шляхетського стану. Цим встановлювалося межу між “рядовим” козацтвом і його верхів­кою, яка протягом понад сто років викристалізовувалася, набувала різного роду привілеї та права. У наслідок цієї еволюції “Україна мала зверхній стан суспільства”.

Року 1785 Катерина II поширила на Україну права російського дворянства. Це було логічним наслідком позбавлення України авто­номних прав: оскільки Лівобережна Україна ставала органічною частиною Російської імперії — становий поділ населення був при­рівняний до станового поділу населення Росії, з додатком козацтва, якому не відповідали стани Росії.

Претендентам на дворянство треба було довести свої права. В кін­ці XVIII ст. і на початку XIX ст. українська старшина гарячкове роз­шукує докази своїх дворянських прав. Щоб одержати ці права, треба було довести претендентові своє походження або від справжніх дідичів, шляхти польських часів, або — від вихідців-дворян з інших країн, або довести, що ще в Польщі визнавали за ним шляхетську гідність," або виставити 12 свідків “благородного образу жизни”. В останній стадії питання вирішував департамент герольдії Сенату.

У цьому питанні знову поділилися старшини південних і північ­них полків. У південних полках справа стояла зле: старшині тяжко було довести походження від “шляхетних” предків, отже залиша­лося або доводити службу предків в рядах козацької старшини, або виставляти 12 свідків. Наслідки були сумні: дуже багато старшин, особливо значкових товаришів, не дістали дворянства. Краще було в північних полках: там доводили головним чином переходи пред­ків, білоруських шляхтичів із Могилівського та Мозирського повітів до Стародубського та Чернігівського полків.

Тільки в 1835 році справа була закінчена: дворянство було при­знане бунчуковим та військовим товаришам, але значкові товариші цих прав не здобули. Правда, за довгий час клопотань чимало знач­кових товаришів здобули право дворянства персональною службою, все ж число, яким не надано дворянства, було велике. З цього кола вийшли “різночинці” — службова інтелігенція, духовенство, а дехто був приписаний до козацтва.

На Лівобережній Україні діяли особи, які ставили своїм зав­данням допомагати сучасникам доводити свої права на дворянство. Цю справу вважали вони за “подвиг” для слави України. Відомо ба­гато людей, які присвятили себе цій справі: А. Чепа, В. Полетика, Р. Маркевич, В. Чарниш, М. Милорадович, Т. Калинський та ін. Чепа казав, що робить це “по усердию и любови к нации”, Т. Калинський — “от безпристрастного к отечеству поревнования”. Здебільшого були вони самі безперечні дворяни, значні дідичі, матеріяльно не за­інтересовані наслідками праці, а робили це тільки для “блага нации”.

Цей рух мав дуже велике значення: особи, що розшукували до­кази прав на дворянство, вивчали літописи, хроніки, універсали і т. п. джерела історії України. Питання “нації” стало основним, і воно об'єднувало людей з різних таборів."

Інші умови були на Правобережній Україні, де дідичі були май­же виключно поляки. Російський уряд не визнавав національного питання; ввесь суспільний лад залишився недоторканим, і польське шляхетство зберегло всі свої права.

Селянство. Різко змінилося становище селян. Уже зверта­лося увагу на те, що протягом цілого XVIII ст. воно погіршувалося. Зникали вільні посполиті, які або ставали економічно залежними від землевласників, або тікали на Запоріжжя, на Південну Україну, на Дін. Року 1735 вільних селян залишалося тільки 35%. Року 1763 російський уряд, щоб покласти край переходам селян, видав наказ, яким заборонялось переходи селян без дозволу пана. Проте, після того втеча селян ще більше підсилилась, бо вони побачили в тому на­казі початок закріпачення.

Року 1783, після зруйнування Запорізької Січі, заборонено селя­нам переходити з того місця, на якому застала їх ревізія. Цим закріпачено селян і зрівняно їх із російськими селянами. Але мета не була досягнута: хоч не було вже Запоріжжя, залишилися запорізькі сте­пи, що, після зруйнування Січі, перейшли під управління Катерино­славського намісництва, правитель якого, Потьомкін, вже в 1776 році наказав не повертати втікачів. І дійсно, до Катеринославського намісництва стягалися втікачі з усієї України.

Наказ 1783 року позбавив селян права переходу. Це ще не було кріпацтво, пан ще не мав прав на особу селянина, не міг продати його без землі, перевести до іншого маєтку, але де факто це було кріпацт­во, бо селянин був позбавлений можливости покинути свою садибу свого пана, а в умовах станової держави все управління, суд, перебу­вали в руках шляхетства, і скарги до якої б то не було інстанції мог­ли тільки погіршити становище селянина. Залишалися, як було завжди перед тим, два шляхи: втеча світ-заочі, на Південну Україну, Дін, пізніше — на Кубань (Правобережна Україна перестала бути місцем для втечі) або — повстання, число яких збільшувалося в кінці XVIII ст.

Року 1795 приєднано до Росії Правобережну Україну. Надії там­тешніх селян, що єдиновірна, православна Росія звільнить їх з-під влади польських панів, не справдилися. Навпаки, становище селян стало ще гіршим. Російський уряд підтвердив права польських па­нів і навіть збільшив їх. Ніколи за польського панування не мали вони такої влади над селянами, яку дістали від російського уряду.

До того ж селяни позбавлені були тепер можливости робити повстан­ня, бо не було Запоріжжя.

Козацтво. Головна маса козацтва не дістала дворянських прав і створила окремий стан, який зайняв місце між дворянством і селянством. Козаки в Чернігівській та Полтавській губерніях зали­шилися як вільна сільська людність. Козаки мали свої окремі права, які були застережені законами Російської імперії і в майбутньому ввійшли до “Своду законов Российской Імперии”. Так існували ко­заки протягом цілого XIX ст. і тільки революція 1917 року знищила козаків як стан і скасувала їх права та привілеї. Характеристичне побутове явище: козаки здебільшого не зливалися з селянством, пи­шалися своїм козацтвом і рідко мали шлюбні зв'язки з селянами."

Але не всі козаки зберегли свої права. Вже була мова про те, як у середині XVIII ст. багато козаків “зубожило”. Тяжкі війни, а го­ловно — примусова праця то на каналах, то на будуванні фортець, безправне становище супроти власної сотенної старшини, зменшення земельних володінь внаслідок поділу їх між спадкоємцями, тощо, призводили до того, що козаки переходили до панів, як вільні поспо­литі, виконували для них різні повинності, відбували панщину, але почували себе вільними й могли в перший-ліпший час покинути пана.

На цьому ґрунті йшла вперта боротьба, бо козаки не відмовляли­ся від своїх прав, а дідичі вважали їх за своїх посполитих нарівні з селянами. Справа ускладнювалася тим, що були села, в яких ко­зацькі та селянські дільниці або двори селян та козаків стояли суміжно. Вже “Румянцевський” опис викликав велику тривогу серед козацької маси: вважалося, що записаний до опису був уже прикріп­лений до певного місця. Але опис не набув практичного значення.

80-ті роки внесли багато хвилювання: з одного боку козацька стар­шина діставала права російського дворянства, а з другого — селян, а разом із ними й козаків, що жили на поміщицьких землях, позбав­лено права переходу. Рядові козаки занепокоїлись, і посипались від них скарги та домагання до “депутатських комісій” та до Сенату про надання дворянських прав.

У той же час в Україні почалися повстання, ініціаторами яких були закріплені панами козаки. Вище була мова про повстання в Кліщинцях 1761-1770 рр. Але найбільшого значення набуло повстан­ня в с. Турбаях. Там закріпачені дідичами, братами Базилевськими, козаки почали легальне добиватися прав, але, не знайшовши захисту в суді, перейшли до активної боротьби. Вони забили дідичів і зоргані­зували самоврядування на зразок козацького. Протягом 4-ох років військова сила не могла подолати повстанців. Потьомкін звернувся до Катерини II з листом, в якому писав, що вважає за шкідливе вжи­вати військову силу проти “своїх і внутрі землі”, бо, мовляв, вістки про це можуть викликати за кордоном погані чутки." Потьомкін до­бився включення до Катеринославського намісництва села Турбаї, разом з іншими селами Градижського повіту. Він запропонував влас­никам продати маєток і мав на меті переселити козаків на південь — до Очаківського степу, але цей план зреалізовано вже після його смерті, а саме переселення відбулося після жорстокого покарання ватажків повстання.

Південна Україна. Південна Україна мала винятково становище серед інших частин України. Після ліквідації Запорізької Січі вся територія Вольностей, разом із Новоросійською губернією, перейшла під владу Г. Потьомкіна. Уся величезна територія Запо­різьких Вольностей, яка охоплювала понад 13 мільйонів десятин землі — разом із Новоросійською губернією та новопридбаним за Кучук-Кайнарджійським мировим договором районами трикутником між Богом та Дністром, трикутником між Ноном та рікою Еєю і Єгор-ликом були поділені на дві губернії: Новоросійську - на правому березі Дніпра та Озівську— на лівому. Року 1782 вони об'єдналися в намісництво Катеринославське, під владою намісника та генерал-губернатора Потьомкіна. Влада його ще більше зросла після приєд­нання до Російської імперії Кримського ханства: Крим, під назвою Таврійської области, також був переданий під владу Потьомкіна.

Особа Потьомкіна дуже цікава й багато дечого пояснює в дальшій історії Південної України. Потьомкін мав великий вплив на Кате­рину II, користався її пошаною і необмеженим довір'ям в управлінні колосальною країною — від Бога до Кубані, від Полтави до Криму він залишався весь час необмеженим володарем: у розпорядження його не втручалися ні цариця, ні Сенат, і він міг витрачати на Пів­денну Україну величезні кошти.

Головною метою правління Потьомкіна було — якомога скоріше заселити Запорізькі Вольності, на яких за приблизним обрахунком сучасників було понад 100.000 душ чоловічої статі. В одному з перших наказів Потьомкіна, року 1776, сказано: “втікачів не повертати”, і цей наказ залишався в силі до його смерті в 1791 році. Наслідки цьо­го наказу були величезні: до Південної України посунули втікачі з всіх частин України: посполиті кріпаки, скарбові селяни. На те, що з Катеринославського намісництва не повертають утікачів скаржи­лися поміщики своїм маршалам, губернаторам Катеринославського намісництва, Сенатові, самому Потьомкінові. Але його наказ був міцніший за всі скарги, і втікачі залишалися на місцях. Потьомкін у своїх листах до Катерини II пояснював, що, якби почати видавати втікачів, то вони втікатимуть до Польщі. В іншому випадку черні­гівським дідичам, які подали колективну скаргу про те, що їм не повертають втікачів, він відповів так: “Ці люди в Херсонському повіті стали корисними для держави селянами. Чому ж примушені були вони тікати з батьківщини? Очевидно, жорстокість панів при­мусила їх покинути свої села та землі й тікати.

Колонізацію за Потьомкіна можна поділити на три роди: помі­щицьку, селянську та міську.

Поміщикам роздавали землі за планом, який був укладений для Новоросійської губернії в 1764 році, але його трохи змінено. Усі землі були відмежовані, і в кожному повіті була докладна мапа із позна­ченням кожної дільниці. Розмір дільниць збільшено: на один селянський двір давали по 60 десятин землі. Поміщикам давали не менше як 1.500 десятин, на яких він мусів оселити 25 селянських дворів, і не більше як 12.000 десятин — на 200 дворів. Полегшено й реченець заселення: половину належного числа селян треба було заселити про­тягом 5-ти років, а повне число —протягом 10-ти.