38651 (Основи журналістикознавчих досліджень. Українська школа журналістикознавства та теорії масової комунікації), страница 4

1 Наукова діяльність передбачає декілька можливих прийомів викладу наукових матеріалів. Зрозуміло, що кожен дослідник намагається донести свої думки, точки зору, напрацювання у найбільш прозорому вигляді.

Одні вважають, що для цього досить лише коротко описати хід дослідження і детально викласти кінцеві результати. Інші ніби вводять читача до своєї творчої лабораторії, не поспішаючи, ведуть його від етапу до етапу, детально і послідовно розкриваючи методи своєї роботи, її успіхи і невдачі, весь хід процесу дослідження. Так перед реципієнтом проходить весь важкий шлях пошуку дослідника від творчого задуму до заключного етапу роботи – підведення підсумків, формулювання висновків і пропозицій.

Для студентської наукової роботи більш прийнятним є другий варіант викладення, який дає змогу краще виявити спроможність студента до самостійної науково-дослідної роботи. Це сприяє повнішому виявленню глибини його наукової ерудиції в галузі науки про журналістику і спеціальних знань з питань журналістикознавства.

Відтак в арсеналі студентів, які виконують студентські наукові дослідження, є кілька методичних прийомів викладу наукових матеріалів: послідовний, цілісний, вибірковий. Послідовний виклад матеріалу дисертації потребує більших витрат часу, бо автор не може переходити до наступного розділу, не закінчивши роботу над попереднім. А для обробки одного розділу необхідно часом перевірити кілька варіантів, аби знайти кращий з них. Водночас матеріал, який майже не потребує чорнової обробки, чекає черги і лежить без руху.

Цілісний прийом. Тут знадобиться майже вдвічі менше часу на підготовку кінцевого варіанта рукопису, бо спершу пишеться чернетка всього твору, ніби грубими мазками, потім відбувається його обробка в частинах і деталях.

Вибірковий виклад матеріалів також часто застосовується здобувачами. У міру готовності фактичних даних автор обробляє матеріали у будь-якому зручному для нього порядку, подібно до того, як художник пише картину, – не обов’язково з верхньої або нижньої частини. Тому обрати можна саме той прийом викладання, який видається найбільш прийнятним для перетворення так званого чорнового рукопису на проміжний або остаточний.

Перед тим, як переходити до остаточної обробки чорнового рукопису, корисно обговорити основні положення його змісту з науковим керівником.

Коли основний текст чорнового рукопису готовий, зібрано всі необхідні матеріали, зроблено відповідні узагальнення та є схвалення наукового керівника, починається докладне редагування тексту рукопису. Студент ще раз перевіряє відповідність назви роботи її змісту, уточнює композицію наукової розвідки й перевіряє переконливість аргументів на захист своїх наукових висновків.

Слід зазначити, що важливе значення має поділ тексту на складові частини, які віддзеркалюють схему наукового дослідження й позначаються абзацом. Абзац – композиційний прийом для об’єднання кількох речень, які передають нову спільну думку та увиразнюють її, надаючи довершеності. Абзац, із притаманною йому цілісністю виразу, забезпечує послідовність викладу фактів, внутрішню логіку їх висвітлення. Тому правильне розбиття наукової роботи на абзаци суттєво полегшує її читання й сприйняття.

2 Важливе значення в науковому дослідженні має заголовок, який націлює на досліджувану проблематику.

Заголовок не може скорочувати або розширювати обсяг закладеної наукової інформації. Не рекомендується до заголовків вводити слова на позначення загальних понять, вузькоспеціальних чи місцевих термінів, скорочені слова чи абревіатури.

Заголовок у науковому дослідженні має бути по можливості коротким, але й не надміру лапідарним. Чим коротший заголовок, тим він ширший за своїм змістом. Особливо небажані заголовки з одного слова, оскільки не дають уявлення про тему розміщеного під ним наукового тексту. Намагання докладно передати в заголовку зміст наукової розвідки суттєво ускладнює її смислове сприйняття.

8. Мова й стиль наукової роботи

1 Мовно-стилістична культура наукової роботи чи не найкраще демонструє загальнокультурний рівень її автора.

Мова і стиль дослідження має відповідати нормам та критеріям сучасної української літературної мови, зокрема її науковому стилю, що склався під впливом так званого академічного мовного етикету, сутністю якого є інтерпретація власної й аналітично опрацьованої запозиченої точок зору з метою встановлення наукової істини.

Найхарактернішою ознакою писемної наукової мови є формально-логічний спосіб викладу матеріалу, що знаходить своє відображення у всій системі мовних засобів. Науковий виклад складається головним чином з роздумів, метою яких є доведення істини, виявлених у результаті дослідження фактів дійсності.

Особливістю наукової мови є відсутність емоційно-експресивної лексики. Звідси домінуюча форма оцінки – констатація ознак, притаманних слову, яке визначають.

2 Науковий текст характеризується смисловою завершеністю, цілісністю й логічною послідовністю. Найважливішим засобом вираження зв’язків є специфічна фразеологія, що вказує на послідовність розвитку думки (спочатку, насамперед, потім, по-перше, по-друге, отже і т. ін.), заперечення (проте, тимчасом, але у той час як, тим не менше, аж ніяк), причинно-наслідкові відношення (таким чином, тому, завдяки цьому, відповідно до цього, внаслідок цього, крім того, до того ж), перехід від однієї думки до іншої (відтак раніше ніж перейти до, звернімося до, розглянемо, зупинимось на, розглянувши, перейдемо до, необхідно зупинитися на, необхідно розглянути), результат, висновок, підсумовуючи, слід сказати). Засобами логічного зв’язку можуть виступати також займенники, прикметники, дієприкметники (цей, той, такий, зазначений, названий, вказаний тощо).

Не завжди ці та подібні їм слова прикрашають наукову працю, але вони є своєрідними дороговказами, які попереджають про повороти думки автора, інформують про особливості його творчого шляху. Слова «дійсно», «зрозуміло», «насправді» вказують, що наступний текст повинен бути доведенням, «з іншого боку», «навпаки», «але» готують читача до сприйняття протиставлення, «бо», «оскільки» – пояснення.

До обов’язкових вимог об’єктивності викладу матеріалу належить посилання на джерело повідомлення, автора висловленої думки. У тексті цю умову можна реалізувати за допомогою спеціальних вставних слів і словосполучень (на думку, за даними, за словами, як слушно зазначає).

Інколи зазначені словосполучення не тільки допомагають окреслити хід думки дослідника, а й сприяють удосконаленню композиції роботи. Вони, відіграючи роль невиділених частин, роз’яснюють внутрішню послідовність викладу, а тому в науковому тексті дуже потрібні.

Фразеологія наукової прози є вельми специфічна. Вона покликана, з одного боку, визначати логічні зв’язки між частинами висловлювань («як показав аналіз», «на підставі отриманих даних», «підсумовуюче сказане», «звідси випливає, що» тощо), з іншого боку, позначити певні поняття, будучи, по суті, термінами.

3 Серед особливостей наукової мови, котрі суттєво впливають на мовно-стилістичне оформлення дослідження слід відзначити наявність великої кількості іменників із абстрактними значенням, а також віддієслівних іменників (дослідження, розгляд, вивчення тощо.).

У науковій прозі широко використовуються відносні прикметники, оскільки саме вони на відміну від якісних дають змогу з граничною точністю називати достатні і необхідні ознаки понять.

Використовуючи якісні прикметники, перевагу віддають аналітичним формам вищого та найвищого ступенів. Для утворення найвищого ступеня часто використовують слова «найбільш», «найменш».

Дієслово і дієслівні форми несуть особливе інформаційне навантаження. Дієслівні форми служать для окреслення постійної ознаки предмета (у наукових законах, закономірностях, встановлених раніше або в процесі даного дослідження), вони використовуються також при описі ходу дослідження, доведення, в описі будови приладів і машин.

Широко вживаються також дієслівні форми недоконаного виду минулого часу дійсного способу, бо вони не фіксують відношення до дії, яка описується, на момент висловлювання. Рідше – дієслова умовного і майже ніколи – наказового способу. Часто використовуються зворотні дієслова, пасивні конструкції, що обумовлено необхідністю підкреслити об’єкт дії, предмет дослідження ( «У цій статті розглядаються»).

У науковій мові особливо поширені вказівні займенники «цей», «той», «такий». Вони не тільки конкретизують предмет, але й визначають логічні зв’язки між частинами висловлювання (наприклад, «Ці дані служать достатньою підставою для висновку...»). Займенники «щось», «дещо», «що-небудь» через неконкретність їх значення в науковій роботі не використовуються.

За традицією у наукових працях замість «я» використовувати «ми», з огляду на те, що вираз суб’єкта авторства як колективу додає об’єктивізму. Справді, вираз авторства через «ми» дає змогу відобразити власну думку як думку певної групи людей, наукової школи чи наукового напряму.

4 Синтаксис наукового стилю також має свої особливості. Окремі речення і частини складного синтаксичного цілого, всі компоненти (прості та складні), як правило, дуже тісно пов’язані один з одним, кожен наступний випливає з попереднього або є наступним ланцюжком. Для тексту дослідження, який потребує складної аргументації й виявлення причинно-наслідкової залежності, властиві складні речення різних видів з чіткими синтаксичними зв’язками. Звідси розмаїття складених сполучників підрядності: завдяки тому, що; між тим як; тому що; замість того, щоб; з огляду на те, що; зважаючи на те, що; внаслідок того, що; після того, що; в той час, як тощо.

У науковому тексті частіше зустрічаються складнопідрядні, ніж складносурядні речення, оскільки підпорядковуючі конструкції відбивають причинні, часові, наслідкові, умовні зв’язки, а окремі частини у складнопідрядному реченні тісно пов’язані між собою. Частини ж складносурядного речення немов би нанизуються одна на іншу, утворюючи своєрідний ланцюг, окремі елементи якого мають незалежність і легко піддаються перегрупуванню.

Безособові, неозначено-особові речення вживаються при описі фактів, явищ та процесів.

Писемна форма наукової мови має й суто стилістичні особливості. Об’єктивність викладу – основна її риса. Звідси наявність у тексті наукових праць вставних слів і словосполучень на позначання ступеня достовірності повідомлення. Завдяки таким словам той чи інший факт можна подати як достовірний (дійсно, насправді, зрозуміло), припустимий (треба гадати, як видно), можливий (можливо, ймовірно).

5 На рівні цілого тексту для наукового стилю важливою прикметою є цілеспрямованість і прагматизм. Науковий текст характеризується тим, що його складають лише точні, отримані в результаті тривалих спостережень і наукових експериментів відомості та факти. Це обумовлює точність їх словесного виразу і, таким чином, використання спеціальної термінології.

Завдяки спеціальним термінам з’являється можливість у короткій та економічній формі давати розгорнуті визначення й характеристики наукових фактів, понять, процесів, явищ. Як відомо, термін – це не просто слова, а втілення сутності даного явища. Отже, добирати наукові терміни і визначення необхідно дуже уважно. Не можна довільно змішувати в одному тексті різну термінологію, пам’ятаючи, що кожна галузь науки має свою, притаманну тільки їй термінологічну систему.

Не допустиме використання в науці професіоналізмів. Професіоналізми – це не наукові поняття, а умовні, у вищому ступені диференційовані найменування реалій, які використовуються в середовищі вузьких фахівців і зрозумілі тільки їм. В основі професіоналізмів лежить побутове уявлення про наукове поняття.

Рисами, які визначають культуру наукової мови, є точність, ясність і стислість. Смислова точність – одна з головних умов забезпечення наукової та практичної значущості інформації, вміщеної в тексті наукової праці. Недоречно вжите слово може суттєво викривити значення написаного, призвести до подвійного тлумачення тієї чи тієї фрази, надати всьому тексту небажаної тональності.

Точність наукової мови забезпечується ще й дотриманням стилістичних норм і зв’язків слів у реченні. Порушення їх породжує неправильне тлумачення висловленої думки.

Ще одна вимога наукового стилю – його ясність, тобто доступність і дохідливість написаного. Практика показує, що багато непорозумінь виникає там, де автор використовує багатозначні слова і словосполучення.

Простота викладу сприяє розумінню наукової роботи. Проте не можна ототожнювати простоту з примітивністю.

Слід пам’ятати й про таку рису, як стислість, реалізація якої потребує уникнення зайвих слів, іншомовних, які дублюють українські, невиправданих повторів, надмірної деталізації. Кожне слово і вираз служать меті, яку можна сформулювати так: якомога точніше й стисліше донести сутність дослідження.