CIV_RITE (Осуществление и защита гражданских прав), страница 10

Тобто, фактично маємо ситуацію, коли неузгодженість між нормами права або неоднозначне їх застосування потребує втручання Конституційного Суду і це втручання справді обгрунтовано потребами суспільства і людини, яка до нього звернулась. Саме це і є реальний захист прав громадянина, а не спотворене уявлення (або точка зору), що держава зобов’язана задовольнити будь-яку точку зору користувача права.

Статтею 94 Закону про Конституційний Суд визначено, що підставою для конституційного звернення щодо офіційної інтерпретації положень Конституції та законів України є наявність неоднозначного застосування положень Конституції або законів України судами України, іншими органами державної влади за умови, якщо суб’єкт права на конституційне звернення вважає, що це може призвести або призвело до порушення його конституційних прав і свобод.

Виходячи зі змісту положень цієї норми, можна стверджувати, що визначальним моментом в ній є суб’єктивна оцінка людиною ситуації, яка трапилася з нею під час застосування органами виконавчої влади або судами загальної юрисдикції норми чи кількох норм законів або Конституції. Тобто перевага віддається не об’єктивному праву а суб’єктивній оцінці людини щодо правозастосованої діяльності державних органів.

Реалізуючи своє повноваження щодо офіційного тлумачення, Конституційний Суд повинен орієнтуватись на ту норму ст. 94 Закону про Конституційний Суд, яка вказує, що таке звернення до Конституційного Суду можливе лише при неоднозначному застосуванні положень Конституції або законів і вказує, якими саме органами це здійснювалось. Тобто до повноважень Конституційного Суду належить попереднє з’ясування підстав для формального звернення – чи мало місце неоднозначне застосування норм законів. Крім цього, предметом попередньої оцінки Конституційного Суду може бути твердження про те, чи призвело, чи може призвести таке неоднозначне застосування норм законів до порушення конституційних прав і свобод суб’єкта звернення⁷³.

Таким чином, звернення, які громадяни можуть подавати до Конституційного Суду, принципово відрізняються від звичайних скарг як за змістом, так і за формою. Якщо до звернень у державні установи за типом скарг законодавство України не передбачає якихось чітко визначених формальних вимог, крім касаційних скарг у судах загальної юрисдикції, то зовнішні вимоги до конституційного звернення формалізовані і зазначені у ст. 42 Закону про Конституційний Суд. В шістьох пунктах цієї статті викладені формальні вимоги щодо цього документу. Ці норми орієнтують на обгрунтування необхідності в офіційному тлумаченні положень Конституції України або законів України. Звернення іншого змісту просто не можуть бути прийнятими за мотивами непідвідомчості⁷⁴.

Згідно з Конституцією України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини – це орган, який наділений особливою юрисдикцією і на конституційному рівні має за мету охорону Конституції та законів України, забезпечення основних прав і свобод громадян⁷⁵.

Інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини – це новий інститут для нашого законодавства. Згідно з ч. 3 ст. 55 Конституції громадянин України або інша особа, що на законних підставах перебуває на території України, має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, який здійснює парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Проте, це не означає, що до Уповноваженого можна звернутися безпосередньо після порушення права. Як передбачено ст. 55 Конституції, до нього можна звернутися тільки після того, як буде використана можливість звернення за захистом своїх прав до суду. Таким чином, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини – це друга інстанція у системі органів, що здійснюють захист прав і свобод людини і громадянина.

Основною формою здійснення ним захисту є зупинення виконання рішення і звернення до відповідного органу про перегляд рішення чи постанови, які Уповноважений вважає незаконними.

Вступ України до Ради Європи надав можливість громадянам України, після повного використання національних засобів захисту своїх суб’єктивних прав і свобод, використовувати порядок, який застосовується в країнах–членах Ради Європи. Зокрема, ч. 4 ст. 55 Конституції передбачає право громадянина на звернення за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних міжнародних організацій, членом яких є Україна. Це, зокрема, можливість звернень до Європейської комісії з прав людини і до Європейського Суду з прав людини.

Протягом 1998 року до Європейського Суду надійшло з України 1011 скарг, однак, лише 167 з них зареєстровано. Основними причинами відхилення скарг є неправильне оформлення або ж їх безпідставність.

Існує певна процедура звернення до Європейського Суду:

1. Перш за все, потрібно чітко усвідомлювати, що Європейський Суд з прав людини не змінює рішення національного суду, а виносить нове.

2. Європейський Суд розглядає лише ті справи, в яких обвинуваченою стороною є держава, а не особа чи група людей.

3. Необхідна умова розгляду справ – використання скаржником усіх національних засобів захисту, доступних у країні, та подання позову протягом шести місяців після винесення вироку.

4. Не допускаються до розгляду скарги-анонімки; скарги, ідентичні тим, що були розглянуті раніше; скарги, досліджені іншими міжнародними органами охорони прав людини. Також не приймаються до розгляду позови, які не мають відношення до положень Європейської конвенції з прав людини.

5. Скарга повинна подаватися мовою оригіналу. До неї треба додати рішення усіх судових інстанцій.

Щойно позов зареєстровано, Європейський Суд надсилає запит про факти до уряду держави, який має відповісти протягом місяця. Залежно від відповіді справа або владнується, як кажуть, “полюбовно”, або передається на подальший розгляд суду.

Термін розгляду справи – в середному 3–5 років.

Після остаточного рішення суду Комітет міністрів Ради Європи визначає суму відшкодування для позивача⁷⁶.

Крім Європейського Суду з прав людини, скарга може бути подана також і до Комісії з питань прав людини ООН. В 1993 році була створена посада Верховного комісара ООН з прав людини.

§ 4. Право на самозахист (самооборону).

Отже, захист цивільних прав забезпечується відповідними способами, у відповідній процесуальній формі, відповідними державними і громадськими організаціями.

Однак, можлива така ситуація, коли управомочена особа змушена, з метою захисту своїх прав та інтересів, застосовувати засоби самозахисту (самооборони). Це можливо у випадку крайньої необхідності і необхідної оборони.

Такі випадки докладно регламентовані Кримінальним кодексом України. Однак, згадування про них, як про способи самозахисту знаходиться у Цивільному кодексі України. Так, згідно ст. 444 ЦК України, не підлягає відшкодуванню шкода, заподіяна в стані необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі.

Згідно зі ст. 15 Кримінального кодексу України кожна особа має право на необхідну оборону від посягання незалежно від можливості уникнути його або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади. Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту інтересів чи прав особи, яка захищається, або іншої особи, інтересів суспільства або держави від суспільно небезпечного посягання шляхом завдання шкоди тому, хто посягає, якщо такі дії були зумовлені потребою негайного відвернення чи припинення посягання⁷⁷.

Самозахист (самооборона) – це застосування засобів примусу особою без втручання відповідних державних та інших органів.

Способи, засоби самозахисту та самооборони можуть бути передбачені законом або договором.

Самозахист здійснюється особою після вчинення правопорушення. Прикладами самозахисту можуть бути: право кредитора, в разі прострочення боржником виконання обов’язку, відмовитися від прийняття виконання, якщо воно втратило для нього інтерес і вимагати відшкодування збитків (ст. 213 ЦК); право продавця відмовитися від договору купівлі–продажу, якщо покупець відмовився від прийняття речі (ст. 232 ЦК); право наймача за договором майнового найму, у випадку відмови наймодавця провести капітальний ремонт, провести його самому, зарахувавши, при цьому, вартість ремонту в рахунок плати за користування майном, або розірвати договір і стягнути збитки (ст. 264 ЦК).

На відміну від самозахисту, самооборона виникає в момент суспільно небезпечного посягання або за наявності реальної загрози заподіяння шкоди тому, хто охороняється.

Норма ст. 15 Кримінального кодексу України у повній мірі стосується і цивільних відносин, не пов’язуючись із вчиненням злочину і з обов’язковим заподіянням шкоди нападників.

Насамперед, важливого значення набуває проблема способів і засобів самозахисту та самооборони. На жаль, у чинному Цивільному кодексі це питання достатньо не розроблене. Тому у проекті Цивільного кодексу України внесено значний перелік критеріїв правозгідності засобів самозахисту, а саме:

1. відповідність засобів самозахисту змісту права, яке порушене;

2. відповідність засобів самозахисту характеру дій, яким ці права порушені;

3. засоби самозахисту не повинні суперечити вимогам закону та моральним засадам суспільства.

Тому, наприклад, якщо власник, дізнавшись про місце, де знаходиться викрадена у нього річ, повертає її у своє володіння – ці дії мають правозгідний характер.

Правозгідний характер будуть мати дії орендатора, який затримує у себе річ, що була предметом договору оренди, якщо орендодавець не повертає гроші, отримані ним за договором позики.

Згідно зі ст. 15 Кримінального кодексу України не є злочином застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів, незалежно від наслідків, якщо вони здійснені для захисту від нападу озброєної особи, відвернення протиправного насильницького проникнення у житло чи інше приміщення і т.ін.⁷⁸

Тому, якщо власник будинку самообороняється за допомогою мисливської зброї від осіб, які вчинили напад на його оселю – ці дії є правозгідними.

Тут необхідно підкреслити, що питання про вогнепальну зброю як засіб замозахисту громадян від злочинних посягань сьогодні в Україні є надзвичайно актуальним і в той же час складним для вирішення. Щодо вирішення цього питання виражаються різні погляди, які можна звести до таких двох протилежних точок зору: перша – легалізувати короткоствольну вогнепальну зброю, і друга – не допустити володіння такою зброєю цивільним населенням.

На цей час у Верховній Раді України на розгляді є три проекти закону “Про зброю”. У першому законопроекті, розробленому Міністерством внутрішніх справ України, передбачено надання громадянам права тільки на мисливську гладкоствольну і нарізну вогнепальну зброю. Автори ж двох інших законопроектів відстоюють право громадян не тільки на мисливську, а й на короткоствольну нарізну вогнепальну зброю. При цьому наводяться слідуючі доводи “за” і “проти”:

1. “за” – це стане засобом реалізації конституційного права громадян на самозахист від протиправних посягань; найбільш розвинені демократичні держави надали право володіння короткоствольною вогнепальною зброєю своїм громадянам і це справило стабілізуючий вплив на громадський порядок – зменшилася кількість насильницьких злочинів проти особи і проти власності і т.ін.;

2. “проти” – законодавчо не врегульовані питання використання, застосування вогнепальної зброї цивільним населенням з метою самозахисту та ін.

Безумовно, аргументи кожної зі сторін досить вагомі. Тому доцільно буде проаналізувати, як це питання вирішене в інших країнах, наприклад, у Росії.

Федеральний Закон Росії “Про зброю” від 13 листопада 1996 року поділяє всю зброю, залежно від її призначення, на цивільну, службову і бойову. Цивільною є зброя, яка використовується громадянами з метою самооборони, для занять спортом і для полювання.

З метою самооборони громадянам Росії дозволено мати тільки гладкоствольну, довгоствольну вогнепальну та газову зброю.

Вказаним вище Законом громадянам Росії заборонено носіння вогнепальної зброї з метою самозахисту за винятком випадків її перевезення або транспортування.

Громадяни Росії мають право застосовувати вогнепальну зброю, якою вони володіють на законних підставах, для захисту життя, здоров’я і власності в стані необхідної оборони або крайньої необхідності. Застосуванню зброї має передувати висловлене попередження про це особи, щодо якої вона застосовується, за винятком випадків, коли зволікання із застосуванням зброї безпосередньо загрожує життю чи здоров’ю людей. При цьому її застосування не повинно спричинити шкоду третім особам.

Забороняється застосовувати вогнепальну зброю щодо жінок, осіб з явними ознаками інвалідності, неповнолітніх, за винятком випадків вчинення цими особами збройного або групового нападу⁷⁹.