37877 (Особисті немайнові права за новим Цивільним кодексом), страница 2

Можна також взяти за основу поділу порядок виникнення особистих немай­нових прав: на такі, що належать фізичним особам від народження, і такі, що їм належать за законом. (ч.І ст. 270 ЦК України).

Так. різні види особистих немайнових прав можна зібрати у три правові ін­ститути:

1) права на немайнові блага, втілені у самій особистості;

2) право на особисту недоторканність, свободу; право на життя та охорону здоров'я;

3) право на недоторканність особистого життя.

За цільовим спрямуванням особисті немайнові права пропонується класифі­кувати на:

1) особисті немайнові права, спрямовані на індивідуалізацію особистосте (право на ім'я, право на честь, гідність, ділову репутацію та ін.);

2) особисті немайнові права, спрямовані на забезпечення фізичної недоторкан­ності особи (життя, свобода, вибір місця перебування, місця проживання тощо);

3) особисті немайнові права, спрямовані на недоторканність внутрішнього світу особистості та її інтересів (особиста та сімейна таємниця, невтручання у г.ріїватне життя, честь і гідність).

1. Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи

До особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, відповідно до глави 21 ЦК України, слід відносити:

• Право на життя;

• Право на здоров`я;

• Право на безпечне довкілля;

• Право на свободу та особисту недоторканість;

• Право на сім`ю, опіку, піклування та патронатне виховання.

Головним, фундаментальним правом людини є право на життя. Існування цього права обумовлено самим існуванням людини, воно є найбільш природним.

Невід'ємне право на життя кожної людини проголошено на міжнародному рівні. Вперше міжнародно-правова регламентація права на життя була дана у За­гальній декларації прав людини 1948 р. Стаття 3 Декларації проголошує, що кожна людина має право на життя, свободу та особисту недоторканність, однак не містить тлумачення цього права. Європейська конвенція про захист прав лю­дини і основних свобод 1950 р. у ст. 2 закріплює положення про те, що право кожної особи на життя не тільки проголошується, а й охороняється законом. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. в ст. 6 вста­новлює, що право на життя є невід'ємним правом будь-якої людини, яке охоро­няється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Стаття 27 Конституції України проголошує: "Кожна людина має невід'ємне право на життя. Обов'язок держави — захищати життя людини." ЦК України у ст. 281 "Право на життя" закріплює невід'ємне право на життя кожної фізичної особи. Відповідно до ч. 2 цієї статті особа не може бути позбав­лена життя і має право його захищати від протиправних посягань будь-якими за­собами, не забороненими законом.

Складним і дискусійним завжди було саме поняття життя. Можна сказати, що життя — це фізичне, духовне та соціальне функціонування людини як ком­плексного біосоціального організму. Життя є триваючим процесом, а тому важ­ливе значення має визначення моменту появи життя і моменту його припинен­ня. Для права ці проблеми пов'язані із визначенням юридичне значимих фактів та їх правовими наслідками.

Характерною особливістю права на життя є те, що його виникнення чи при­пинення у більшості випадків не залежить від волі управомоченої особи.

Народження та смерть людини — особливий різновид юридичних фактів, що належать до подій. Під юридич­ним фактом народження розуміється початок самостійного дихання дитини.

Частина 6 ст. 281 ЦК України приділяє увагу питанням штучного перериван­ня вагітності. Перспективне законодавство визнає суб'­єктом права лише ту дитину, яка народилася живою, а до народження дитина є лише можливим майбутнім суб'єктом права.

Початок і кінець життя людини являють собою юридичний факт — подію, з якою пов'язані виникнення, зміна, припинення правовідносин.

Щодо смерті, то розрізняють смерть клінічну та біологічну. Клінічна смерть передбачає можливість відновлення життєдіяльності, але в суворо обмежений період.

У стані клінічної смерті громадянин є суб'єктом права. Це означає, що ме­дичні працівники зобов'язані надавати йому допомогу. Моментом смерті, таким чином, є незворотне припинення діяльності мозку, яке визначається медиками за спеціально розробленими ознаками.

Людина може передчасно припинити своє життя шляхом самогубства.

У нинішній час юристів, медиків і усе суспільство хвилює проблема евтаназії. Термін "евтаназія" у перекладі з грецької означає "легка, щаслива смерть". Так звана Цюріхська декларація, прийнята на міжнародному симпозіумі Сві­тової федерації "Право померти" від 14 жовтня 1998 р. містить таке визначення евтаназії: "дієздатні дорослі особи, які переносять жорстокі та нестерпні страж­дання, мають право на отримання медичної допомоги з метою покінчити з жит­тям, якщо це їхня постійна, добровільна і усвідомлена вимога".

ЦК України у ч. 4 ст. 281 закріплює положення, яке забороняє задовольнити прохання фізичної особи про припинення її життя. Можливість дослідів визнається ч. З ст. 281 ЦК України та Основами законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. (ст. 45). За ЦК України, медичні, наукові та інші досліди можуть провадитися лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою. Відповідно до ст. 28 Конституції України, жодна людина без її згоди неможе бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам.

Серед особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фі­зичної особи, ЦК України називає право кожної фізичної особи на охорону здоров'я (ст. 283).

Відповідно до ст. 49 Конституції України кожен має право на охорону здо­ров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Міжнародний пакт про еконо­мічні, соціальні і культурні права у ч. 1 ст. 12 визнає право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного та психічного здоров'я, а згідно зі Стату­том Всесвітньої організації охорони здоров'я, який був прийнятий Міжнародною конференцією охорони здоров'я у Нью-Йорку і підписаний 22 липня 1946 р., здо­ров'я є станом повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не лише характеризується відсутністю хвороб чи фізичних дефектів.

Відповідно до ч. 2 ст. 283 ЦК України охорона здоров'я забезпечується сис­темною діяльністю державних та інших організацій, передбаченою Конституцією України та законом. Частина 3 ст. 49 Конституції України передбачає, що у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно, а існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена.

Частина 1 ст. 38 Основ та ч. 2 ст. 284 ЦК України надають фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років і яка звернулася за наданням їй медичної допо­моги, право на вибір лікаря та вибір методів лікування відповідно до його реко­мендацій. Якщо інформація про хворобу особи може погіршити стан її здоров'я, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити їх можливість ознайомитися з окремими медичними документами (ч. З ст. 285 ЦК України).

ЦК України пропонує: якщо інформація про хворобу фізичної особи може по гіршити стан її здоров'я або погіршити стан здоров'я батьків (усиновителів), опі­куна, піклувальника, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити можливість їх ознайомитися з окремими медичними документами. ЦК України забороняє вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи.

Особистими немайновими правами, що забезпечують природне існування фі зичної особи, є право на свободу та право на особисту недоторканність. Згідно зі ст. 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та осо­бисту недоторканність. Статті 3 і 5 Загальної декларації прав людини, ст. 7 та п. 1 ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права також закріп­люють це право кожної людини.

ЦК України присвячує названим правам дві окремі статті — ст. 288 "Право на свободу" і ст. 289 "Право на особисту недоторканність". Свобода включає у себе економічну, політичну та індивідуальну свободу. Під фізичною свободою розуміється можливість належати собі у конкретному фізич­ному світі, рухатися, переміщуватися у просторі. До сфери індивідуальної свобо­ди входять такі блага, як особисте та сімейне життя, задоволення суто індивіду­альних потреб, моральні відносини тощо. Якщо в результаті примусу обмежується фізична свобода особи, то автоматично обме­жується його політична, економічна та індивідуальна свобода.

Право на свободу включає заборону будь-якої форми фізичного чи психічного тиску на фізичну особу, втягування її до вживання спиртних напоїв, наркотич­них та психотропних засобів, вчинення дій, що порушують публічний порядок, а також тримання фізичної особи в неволі (частини 2 ст. 288 ЦК України). Право на особисту недоторканність розкривається у ст. 290 ЦК України як право, згідно з яким фізична особа не може бути піддана катуванню, жорстоко­му, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаран­ню (ч. 2 ст. 289).

10 грудня 1984 р. Генеральна Асамблея 00Н прийняла Конвенцію проти ка­тувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів пово­дження і покарання". Цей документ був підписаний Україною 27 лютого 1986 р.

Частина 3 ст. 289 ЦК України містить положення, згідно з яким фізичне по­карання батьками (усиновителями), опікунами, піклувальниками, вихователями малолітніх дітей та підопічних не допускається.

З 27 вересня 1991 р. набула чинності в Україні Конвенція про права дитини,'' яка була прийнята Генеральною Асамблеєю 00Н 20 листопада 1989р. Цьому міжнародно-правовому акту відповідають положення нового Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 р, а саме статті 7, 150, 164, 170 та ін. Стаття 290 ЦК України закріплює право повнолітньої дієздатної фізичної осо­би бути донором крові та її компонентів. З точки зору суспіль­ства перевагу слід надавати здоров'ю живої людини, хоч слід також поважати пам'ять померлого. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про донорство крові та її компонентів" від 23 червня 1995 р., донорство крові та її компонентів є добро­вільним актом волевиявлення людини, що полягає у даванні крові або її компо­нентів для подальшого безпосереднього використання у наукових дослідженнях.

Право на сім'ю закріплено у ст. 291 ЦК України: фізична особа незалежно від віку та стану здоров'я має право на сім'ю. Частина 3 ст. 16 Загальної декларації прав людини та ч. 1 ст. 23 Міжнародного пакту про громадянські і політич ні права визначають сім'ю природним і основним осередком суспільства та держави.

Конституція України у ст. 51 проголошує: "Сім'я, дитинство, материнство батьківство охороняються законом."

Нині ст. З Сімейного кодексу України ви значає сім'ю первинним та основним осередком суспільства і вказує на те, щі сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом мають взаємні права та обов'язки. Право особи на сім'ю визначено у ст. 4 Сімейного кодексу України і включає: право на створен ня сім'ї; право кожної особи на проживання в сім'ї; право кожної особи на пова гу до свого сімейного життя. Ніхто не має права втручатися у сімейне життя фі зичної особи, крім випадків, передбачених Конституцією України (ч. 4 ст. 291 ЦК України). Це положення збігається зі ст. 32 Конституції, згідно з якою ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, ст. 12 Загально декларації прав людини та ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Відповідно до ч. 2 ст. 291 ЦК України фізична особа не може бути проти ї волі розлучена з сім'єю, крім випадків, встановлених законом, а згідно з ч. і ст. 4 Сімейного кодексу України особа може бути примусово ізольована від сім' лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Стаття 292 ЦК України закріплює право малолітньої, неповнолітньої особи а також фізичної особи, яка визнана недієздатною або цивільна дієздатність яко обмежена, на опіку або піклування. Детальніше норми щодо опіки та піклу вання розкриваються відповідними статтями ЦК України та гл. 19 Сімейного ко­дексу України. Дитина, над якою встановлено опіку або піклування, має право на проживання у сім'ї опікуна або піклувальника, на піклування з його боку; ні забезпечення їй умов для всебічного розвитку, освіти, виховання і на повагу до її людської гідності; на збереження права користування житлом, у якому вонг - проживала до встановлення опіки або піклування; на захист від зловживань з бо­ку опікуна або піклувальника.

Частина 1 ст. 293 ЦК України закріплює право фізичної особи на без­печне для життя і здоров'я довкілля, а також право на достовірну інформа­цію про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її збирання та поширення.

Відповідно до ст. 50 Конституції України кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.

Назване право належить до абсолютних особистих немайнових прав. Це суб'єктивне право відображає перш за все міру можливої поведінки самої управомоченої особи. Право на одержання у встановленому порядку повної та достовірної інформа­ції про стан навколишнього природного середовища та його вплив на здоров'я на­селення закріплене у Законі України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 р.