37152 (Історичний розвиток міжнародного публічного права в середні віки (від падіння Римської імперії до Вестфальського мирного договору 1648 р.))

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

Історичний розвиток міжнародного публічного права в середні віки (від падіння Римської імперії до Вестфальського мирного договору 1648 р.)

План

Вступ

1. Особливості розвитку міжнародного права після розпаду Римської імперії

2. Дипломатичне і консульське право в феодальний період

3. Розвиток права міжнародних договорів

4. Міжнародне морське право

5. Право ведення війни і вирішення спорів

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Феодальний період датується з часу розпаду Римської імперії до моменту укладення Вестфальського мирного договору.

І хоча ще тривалий час існувала Східна Римська імперія на чолі з Візантією, в якій зберігалося рабство, у Європі починали переважати феодальні відносини. Такі відносини характеризувались наявністю двох загальних суб’єктів землеволодіння: феодала (в особі правителів держав, вищих церковних діячів тощо) і його васалів. Цей період називають феодальною роздробленістю, адже юридичної рівністі між державами не існувало.

В середні віки ще досить поширеним було римське право, зокрема його норми щодо права війни, дипломатичного права, права міжнародних договорів.

Діалог цивілізацій у період стародавнього світу, середніх віків та нового часу відбувався двома основними шляхами: через ведення торгівлі і через ведення війн. Однак, справжнього діалогу між цивілізаціями не може відбутися без зміни парадигми міжнародного права: від проголошення війни суверенним правом кожної держави до її повної заборони.

Із поширенням християнства на межі стародавнього світу та середніх віків, набуває поширення ідея про відмову від ведення війни (Климент Олександрійський, Тертуліан, Оріген, Лактацій, Василій Великий), однак проголошення християнства державною релігією змінили погляди церкви на війну [4, с. 5].

Переважна більшість істориків міжнародного права приходять до висновку, що війна в середні віки вважалася цілком нормальним явищем. І обмежувалася вона правилами більше морального, ніж юридичного характеру. У період середніх віків ідея припинення війни привертає все більшу увагу вчених. Хоча в цей же період частина науковців і керівників держав притримувалась поглядів про нездійсненність цієї мети (Вольтер, Пуфендорф, Фрідріх ІІ, Людовік ХIV) [2, с. 20].

1. Особливості розвитку міжнародного права після розпаду Римської імперії

Процеси, що відбувалися всередині наймогутнішої з монархій стародавнього світу – Римської імперії, призвели до її занепаду. Уже в період республіканського правління римські громадяни стали виявляти огиду до військової служби. Тому Юлій Цезар був змушений звертатися до своїх ворогів – варварів, або формувати з них легіони найманців. А в період імперії такі германські дружини стали чи не єдиною опорою Риму. Наслідком цього було заселення західних земель Римської імперії колоністами з поміж варварів, які почали фактично розпоряджатися західними землями. У 395р. відбувся остаточний політичний поділ раніше єдиної середземноморської імперії на два державні утворення: Західну Римську імперію і Східну Римську імперію (Візантію) [1, с. 79].

Феодальні відносини, що зароджувались у надрах рабовласницького ладу, сприяли розпаду оплоту рабовласників Римської імперії. Період цього розпаду був тривалим, але основні події відбувалися наприкінці IV-V ст [2, с. 21].

У 476 р. останній імператор Західної Римської імперії Рому Август був позбавлений варварами влади. У V столітті Західна Римська імперія впала. Східна ж імперія, особливо після відокремлення грецької церкви від римської, реалізувала свої політичні наміри у Східній Європі та Азії, ізолювавшись певною мірою від західноєвропейських народів [1, с. 78].

Такий розвиток подій не міг не позначитись на розвитку міжнародного права. Насамперед це позначилося на зміні кола суб'єктів міжнародного права. За рахунок визволення від римської залежності ряду держав, з одного боку, і в силу розвитку воєнної могутності ряду державних утворень, які раніше не відігравали помітної ролі на міжнародній арені, з іншого, кількість суб'єктів міжнародного права стала швидко збільшуватися. Так, поряд із Персією, Карфагеном та іншими, раніше відносно самостійними, державами з'явилися на основі воєнного союзу етнічно близьких племен такі державні утворення, як царства гунів, вестготів, аварів та ін. [2, с. 37]. Поява нових суб'єктів міжнародного права сприяла розвитку і вдосконаленню старих і появі нових інститутів міжнародного права.

Оскільки нові суб'єкти міжнародного права у своїй основі були варварськими і раніше залежними від Риму, то вони найчастіше використовували інститути, що вже існували в Римському праві народів: право договорів, посольське право, право війни та ін. Однак згодом під впливом релігії, особливо християнської, зміст названих інститутів Римського права народів розширювався, деталізувався, видозмінювався і з'явилися нові інститути [1, с. 77].

Насамперед це стосувалося обсягу правосуб'єктності суб'єктів міжнародного права, особливо нових, оскільки період раннього феодалізму характеризувався великою роздробленістю феодальних володінь і дуже розвиненою ієрархією, продиктованою дією інститутів сюзеренітету і васалітету. Це зумовило відхід від принципу рівності суверенів і, хоча на Карфагенському соборі 438 р. й обговорювалися ці питання, своєрідна феодальна вольниця ще довгий час перешкоджала становленню принципу суверенної рівності держав [2, с. 38]. Найбільш визнаним сюзереном і, отже, верховним світським главою всіх християнських держав був імператор Західної Римської імперії (поки вона існувала і зберігала силу). Поряд із ним визнавалася влада Римського папи [1, с. 83]. Поряд із папою як суб'єкти міжнародного права визнавались і деякі високопоставлені священнослужителі - прелати. Все це ускладнювало розвиток принципу суверенної рівності держав. Феодальна роздробленість не сприяла також і розвитку інших інститутів міжнародного права, оскільки найбільш значні феодали самостійно вели свої справи на міжнародній арені, використовуючи при цьому, насамперед, силовий тиск, і навіть вели приватні війни, у яких діяли винятково в особистих інтересах, нехтуючи будь-якими правилами ведення воєнних дій [3, с. 18]. Сваволя дрібних феодалів поступово скорочувалась, і в Європі розвивався процес зміцнення суб'єктів міжнародного права. Маються на увазі, з одного боку, утворення сильних держав (наприклад, держава франків), з іншого - поява ряду державоподібних об'єднань германських князівств, посилення впливу короля Англії, розвиток торговельно-військових союзів італійських міст на чолі з Генуєю, Венецією, а також вихід на міжнародну арену Київської Русі (X ст.) тощо.

1. Дипломатичне і консульське право в феодальний період

У цих умовах подальшого розвитку набуває дипломатичне право, що виростає з посольського права, зміцнюється принцип недоторканності послів і посольських місій, розширюється географія їхньої акредитації в різних державах на постійній основі, що сприяє утворенню постійного дипломатичного корпусу з визначенням його прав, пільг і привілеїв. Це зумовлено виникненням у Європі після інституту постійних дипломатичних представників [3, с. 18]. Велике значення надавалося питанням безпеки та особистої недоторканності посла. Порушення цих правил завжди тлумачилося і розцінювалося як порушення загальноприйнятих міжнародних норм. Особлива увага приділяється розвитку дипломатичного церемоніалу, в розробці якого тон задає Візантія.

Починаючи з IX століття, вищі дипломатичні представники стали одержувати різні ранги: легатів, нунціїв - представників Римського папи, прокураторів, послів, повноважних представників, комісарів і т.п [2, с. 37].

З середини XIII ст. починає розвиватися консульське право (як частина дипломатичного права), у функції якого став входити захист інтересів своїх громадян на території іноземної держави. Однак, на відміну від послів, що представляють державу і призначаються нею, консули спочатку призначалися окремими органами купців, мореплавців та ін. Діяли консули за згодою місцевої влади й особливими привілеями не користувалися. їхній імунітет став визнаватися після того, як консульства були визнані державними установами [3, с. 19].

Так, основним осередком виникнення консульського права слід вважати Венецію, та Північне Середземномор’я. Там, основним призначення консулів був захист об’єднань купців, які активно вели торгівельну діяльність.

1. Розвиток права міжнародних договорів

міжнародне право дипломат договір

Розширення торговельних зв'язків сприяло розвитку права міжнародних договорів. На базі цих договорів виникають союзи в торговельних цілях. У такі союзи стали об'єднуватися міста-республіки, спочатку італійські, потім - на півночі Європи. Договори, особливо між державами, спочатку - з метою забезпечення, скріплювалися клятвами, потім особистими печатками правителів та обміном заручниками з членів правлячої династії. Так, у 1526 р. під час підписання Мадридського миру іспанський король Франциск І віддав французькому королю Карлові V в заставу своїх синів (через три роки їх викупив) [3, с. 38]. Як заставу іноді використовували і території. Відомо, що Генуя в забезпечення своїх договірних зобов'язань віддала Франції в заставу острів Корсика, який після невиконання Генуєю умов договору залишився у володінні французького короля.

Поряд із цими видами забезпечення міжнародних договорів розвивалася практика гарантій із боку третіх осіб (держав). Особливо шанувалися гарантії, дані Римським папою, який своєю буллою 1493 р. підтвердив договір Іспанії та Португалії про поділ сфер впливу в Атлантичному океані [2, с. 22].

У питанні про правове положення територій феодальний період розвитку міжнародного права дав велику розмаїтість правових способів (форм) поводження з ними. В доповнення до існуючих на той час форм зміни статусу тієї або іншої території, практика феодальних відносин породила такі форми як застава території, обмін територіями або на щось інше, купівля-продаж, дарування, спадкування за заповітом, передача в якості приданого, передача у вигляді відшкодування боргу та ін. У подальшому, особливо в епоху великих географічних відкриттів, широкого поширення набула така форма придбання територій, як оволодіння на основі права першовідкривача і воєнна окупація так званих нічийних територій. Феодальний період породив також такий міжнародно-правовий інститут, як сервітути, відповідно до якого володар (власник) землі (держава, феодал) дозволяв на певних умовах (за мито) проїзд, прохід через свої володіння [2, с. 23].

1. Міжнародне морське право

У питанні про розвиток міжнародного права у феодальний період взагалі й особливо у питанні про правове положення територій важливе місце займає правове положення морських просторів і, зокрема, вод відкритого моря.

Незважаючи на теоретичні положення Римського права народів про свободу відкритого моря, феодальні держави й окремі феодали, використовуючи постулати Римського права, розглядали морське дно як продовження суші і на цій основі часом поширювали на нього свою владу до невизначених меж [2, с. 24]. Ця ж влада, на їхню думку, повинна була поширюватись і на води, що покривають це дно. Водночас плавання по морях усе-таки визнавалося вільним і безперешкодним (якщо не зважати на піратів і воєнні дії).

При здійсненні мореплавання в період раннього середньовіччя користувалися положеннями Родоського права (збірник морських звичаїв, що з'явився у II ст. до н. є. на острові Родос, домінуючому острові Родоського архіпелагу – Дозеканезькі острови на південному сході Егейського моря), кодексом Візантійського права – Базилікою (VI ст. н. е.), що багато в чому базувався на положеннях Родоського права, а також Єрусалимськими асизами періоду перших походів хрестоносців (IX ст.) [3, с. 23]. З середини XI ст. мореплавцями стали швидко поширюватися і використовуватися Олеронські сувої (збірник постанов морського суду острова Олерон (Біскайська затока, біля м. Бордо). Потім (XII ст.) великого поширення набули Закони Вісбі (о. Готланд у Балтійському морі). У XIII ст. у Середземномор'ї широко використовувався Збірник добрих звичаїв моря (Consolato del маге), що склалися в Марселі та Барселоні [3, с. 24].

Однак, незважаючи на те, що вказані джерела звичайного морського права виходили з визнання свободи відкритого моря, великі морські держави (Англія, Іспанія, Португалія, Генуя, Венеція та ін.) протягом тривалого часу розглядали прилеглі до їхніх берегів моря й океани як свої вотчини [3, с. 24].

З середини XIV ст. у питанні про правове положення морських територій з'явилися новації. Насамперед вони були пов'язані з практикою прибережних держав поширювати свій державний суверенітет на смугу морських вод, що прилягають безпосередньо до їхнього узбережжя. Так з'явилося поняття "територіальні води", і їхній зовнішній кордон, згідно з думкою, що з'явилася пізніше, визначався дальністю дії берегової зброї, зокрема, польоту гарматного ядра (тобто, до меж, де закінчувалася реальна сила зброї). У той час це складало три морські лінії (Бейнкерсхук "Про панування на морі", 1703 р.) [2, с. 25].