31705 (Правові дефініції у законодавстві)

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ВНУТРІШНІХ СПРАВ

РЕФЕРАТ

на тему: "ПРАВОВІ ДИФІНІЦІЇ У ЗАКОНОДАВСТВІ"

Виконала: слухач 3 групи

магістратури ЦПО КНУВС

м. Київ, 2009 р

Вступ

Актуальність зазначеної теми обумовлена процесом розвитку теорії та практики нормопроектування в Україні, необхідністю утворення наукового підґрунтя для формулювання дієвих методичних рекомендацій з розробки проектів нормативно-правових актів, доцільністю врахування позитивного досвіду зарубіжних держав в сфері вироблення правил законодавчої техніки.

У вітчизняній юридичній літературі питанню використання визначень понять в законодавчих текстах (правових дефініцій) приділено незначну увагу. В більшості джерел зазначене питання розглядається лише в контексті правил юридичної техніки, наводяться окремі приклади невдалих (з точки зору логіки та юридичної мови) дефініцій.

Однак, на нашу думку, проблема використання визначень окремих понять в текстах нормативно-правових актів є значно ширшою і охоплює, окрім суто технічних правил конструювання дефініції, ще і проблему доцільності та необхідності законодавчих дефініцій, значення таких дефініцій для ефективної реалізації правових приписів, ролі нормативних дефініцій в забезпеченні реалізації принципів правової визначеності, стабільності правової системи і, одночасно, гнучкості права та інші питання.

У рефераті аналізуються загальнотеоретичні, філософсько-правові та юридико-методологічні аспекти питання визначеності законодавчої дефініції та її ролі у процесі виявлення та дотримання духу та букви закону. На основі аналізу підходів, сформованих західною юридичною наукою, досліджується значення законодавчих дефініцій у контексті ефективності втілення наміру законодавця в законодавчому тексті, а також реалізації принципів правової визначеності, "гнучкості" права та досягнення балансу між ними.

Останнім часом в Україні та інших державах пострадянського простору інтерес до наукового дослідження законодавчих дефініцій, викликаний, зокрема, розвитком теорії та практики нормотворення та нормопроектування, зростає (за значимо, наприклад, роботи українських дослідників Р.О. Гаврилюк, Ю. Є. Зайцева, А. Ткачука, В.І. Риндюк, російських учених Л.Ф. Апт, Т.В. Губаєвої, Д.І. Шакірової, В.М. Баранова, О.А. Курсової, А.С. Піголкіна, Д.А. Керімова, Д.С. Кондакова та інших). Значним є доробок науковців у площині аналізу законодавчих дефініцій як одного з прийомів юридичної техніки, вироблення практичних рекомендацій щодо конструювання визначень та їх розміщення в текстах нормативно-правових актів, аналізу сучасного стану законодавства з точки зору його юридико-технічної якості та шляхів його вдосконалення. Разом з тим малодослідженими залишаються загальнотеоретичні, методологічні, філософсько-правові аспекти використання законодавчих дефініцій у праві (в тому числі недостатньо уваги приділено аналізу теоретичних підходів, сформованих зарубіжними вченими), бракує і порівняльно-правових досліджень. Саме з точки зору зазначених підходів у цій статті пропонуємо розглянути питання важливості визначеності законодавчих дефініцій, їх ролі у процесі виявлення і дотримання букви та духу закону, а також забезпечення реалізації засадничих правових принципів.

Чіткість законодавчої мови та вимоги правової визначеності

Одним із основних принципів правової системи вважається принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що для ефективної реалізації особою своїх прав та виконання обов'язків важливою є можливість передбачення нею правових наслідків своїх дій. Цьому, у свою чергу, сприяє чіткість і зрозумілість законодавчого регулювання, однозначність і відносна стійкість значень понять, які використовуються в законодавстві. Враховуючи те, що будь-який правовий припис виражається за допомогою мовних засобів, зокрема за допомогою термінів як основних мовних одиниць, ці терміни мають бути зрозумілими для всіх осіб, яким адресований припис. Крім того, юридичні норми мають бути сформульовані чітко й однозначно, щоб запобігти можливості свавілля у процесі правозастосування. Чіткість законодавчої мови передбачає, зокрема, що юридичні терміни мають вживатися в текстах законодавчих актів логічно та послідовно. Разом з тим, відповідно до результатів порівняльних (синхронних та діахронних) досліджень, в реальності законодавча мова не завжди є абсолютно логічною та послідовною щодо вживаної термінології [1].

Враховуючи наведені особливості юридичної мови, використання в текстах нормативно-правових актів законодавчих дефініцій, таким чином, може розглядатися як один зі способів забезпечення правової визначеності та зрозумілості правових норм, а також ефективного втілення в тексті нормативно-правового акта наміру законодавця.

Визначеність законодавчих дефініцій та тлумачення закону відповідно до "букви" та "духу"

Забезпечуючи чіткість законодавчої мови та визначеність правових норм, законодавчі дефініції можуть не лише сприяти несуперечливому, гармонійному поєднанню духу та букви закону на стадії нормотворення, а й допомагати віднайти та зіставити "букву" та "дух" закону у процесі тлумачення законодавчих текстів. Так, незалежно від обраної комбінації способів тлумачення правової норми одними з базових, загальних способів є граматичний і логічний. Ці способи дозволяють здійснити перший крок у процесі тлумачення правового припису - встановити словесну вихідну базу ("букву") тексту норми, що тлумачиться. Одним із елементів, використання яких спрямоване на досягнення зазначеної мети, є нормативні дефініції, що розкривають зміст і визначають обсяг понять, застосованих у текстовому вираженні правової норми.

Термін „дефініція" належить до слів іншомовного походження (англійське definition, латинське definition) і етимологічно означає „встановлення меж", „визначення". В логіці операція, що розкриває зміст поняття, називається визначенням. При цьому результатом такої логічної операції є судження, що розкриває зміст поняття, або дефініція.

При цьому будь-яке визначення не повністю відображає предмет, воно бере у предмета тільки істотні ознаки і полишає поза своїм змістом низку інших ознак, якими він наділений. Водночас сукупність таких істотних ознак має бути достатньою для виконання двох пізнавальних (гносеологічних) завдань, що виконує визначення: з’ясування властивостей визначуваного предмета та відмежування його від інших суміжних предметів чи явищ.

Визначення „правової дефініції" як прийому законодавчої техніки походить від її логічної сутності. Так, наприклад, Л.Ф. Апт, зазначаючи, що розміщення дефініцій в статтях та інших структурних одиницях тексту нормативних правових актів є одним із найрозповсюдженіших прийомів нормотворчої техніки, що використовуються в законотворчій діяльності, пропонує визначати законодавчу дефініцію як коротке визначення певного поняття, що відображає суттєві, якісні ознаки предмета чи явища [7].

На думку В. Кнаппа та А. Герлоха, легальні (правові) визначення - це визначення, що містяться безпосередньо в тексті правової норми; вони є обов’язковими, оскільки є частиною правової норми.

Історично правові дефініції пройшли доволі цікавий шлях розвитку. Досить розповсюдженими були правові дефініції вже в римському праві. Наведемо лише декілька прикладів.

Як зазначає німецький філософ права професор Райнгольд Циппеліус, у конструюванні словесної вихідної бази для тлумачення насамперед використовують логічні елементи. До цих елементів передусім належить синтаксичний взаємозв'язок, у який поєднані слова того чи іншого правового припису. Крім того, логічним елементом є створена за допомогою засобів логіки конструкція "повної" норми права, тобто норми, сконструйованої з урахуванням усіх обставин, починаючи від основного юридичного складу і аж до доповнювальних норм з інших законів та додаткових положень, що містять необхідні визначення, уточнення тощо [2].

До визначень, які необхідно враховувати, встановлюючи коло ознак складу тієї чи іншої норми, належать і правові дефініції. Дефініція, на думку Р. Циппеліуса, "перекладає" певний термін рівнозначною йому комбінацією (поєднанням) багатьох ознак, яка забезпечує більш точне відмежування цього терміна від інших понять і таким чином "визначає" його. Усі подальші зусилля щодо тлумачення відштовхуються від структури, створеної словами норми і заснованої на синтаксичних та інших логічних відносинах між її елементами. Треба намагатися відтворити цю структуру якнайдетальніше, і зупинитися слід лише тоді, коли виявиться, що вона не піддається глибшій деталізації правовими дефініціями чи іншими положеннями закону [3].

Італійський дослідник Клаудіо Лудзатті у своїй монографії "Невизначеність норм. Аналіз юридичної мови", аналізуючи поняття правової невизначеності, непевності та неоднозначності правових норм, розглядає методи подолання цих явищ, наголошуючи, що саме правові дефініції є одним з основних інструментів зменшення такої невизначеності; звернімо увагу, що, досліджуючи роль правових дефініцій у процесі тлумачення, автор розглядає питання законодавчих дефініцій у контексті тлумачення саме відповідно.

На думку автора, ця роль є досить суттєвою, навіть якщо в багатьох випадках доводиться говорити про так звані імпліцитні дефініції, тобто визначення, які не є сформульованими як такі, але які можна вивести непрямим способом з аналізу вживання того чи іншого терміна [6].

Загальнотеоретичні положення стосовно співвідношення методів тлумачення та місця буквального тлумачення серед них можна віднайти в рішеннях окремих європейських судів. Так, наприклад, Федеральний Суд Швейцарії у справі зазначив, що там, де це можливо, закон має тлумачитися відповідно до "букви" (буквальне тлумачення). Якщо ж законодавчий текст недостатньо чіткий та існує декілька можливих тлумачень, суд має намагатися встановити дійсний обсяг закону, застосовуючи також інші методи тлумачення в системі [6].

Узагальнюючи практику судів США, можна сказати, що більшість із них виходить із необхідності інтерпретувати текст законодавчих актів таким чином, щоб його положення застосовувались найбільш ефективно, стали ще більш довершеними; при цьому найкращим виявом мети, що її ставив собі законодавець, вважається сам текст законодавчого акта. Одним із найбільш розповсюджених підходів до тлумачення є так зване правило "ясного значення". Згідно з цим правилом суд повинен так тлумачити законодавчий акт, щоб його слова набули ясного (адекватного) змісту, за винятком, коли це може призвести до абсурдного результату. Противники правила "ясного значення" вважають, що воно "базується на помилковому твердженні, ніби слова мають фіксований зміст", і наголошують, що вони "є лише загальними символами, що вживаються для спілкування - тобто їх застосування не обмежується законодавчим процесом".

Як стверджував суддя Холмс, "слово є не кристалом прозорим та незмінним, а лише шкірою живої думки, його зміст може змінюватись відповідно до обставин і часу, в яких його вживають", а при встановленні змісту закону "важливо не те, що законодавець мав на увазі, а те, що означає законодавчий акт" [4].

Враховуючи практику тлумачення судами правових норм, що склалась у США, для досягнення найбільшої ясності і чіткості законодавчих актів у процесі нормотворення дуже широко застосовується такий юридико-технічний прийом, як законодавчі дефініції. Зазначимо, що загалом для законодавчих актів у державах common law притаманне використання великої кількості деталізованих дефініцій. Характерною рисою законно давства Англії є наявність Закону про тлумачення [5], в якому містяться законодавчі дефініції загального застосування, які вживаються кожного разу, "якщо немає протилежного наміру"; аналогічні застереження містяться і в інших за¬ конах, що впроваджують ad hoc дефініції [6].

Із встановлення словесної вихідної бази починається процес тлумачення і в Суді ЄС [7], хоча цей метод тлумачення в даному випадку має свої особливості через офіційну багатомовність законодавства ЄС [7] ; у контексті багатомовності, коли важко встановити дійсне значення термінів, які вживаються, особливого значення набувають дефініції, що містяться у відповідних нормативних актах.

Узагальнюючи, зазначимо, що закріплені в законодавстві правові дефініції у процесі тлумачення допомагають більш чітко встановити обсяг і зміст понять, що входять у структуру норми. Однак, на нашу думку, необхідно звернути увагу і на те, що й самі норми-дефініції також часто підлягають тлумаченню. Інтерпретативна функція законодавчих дефініцій може бути ускладнена через невизначеність слів та їх неоднозначність.

Оскільки, як зазначалося вище, законодавчі дефініції є одним зі способів забезпечення правової визначеності та зрозумілості правових норм, а також адекватного відтворення в тексті нормативно-правового акта наміру законодавця, необхідно наголосити, що для ефективного виконання цієї функції дефінітивна норма сама має відповідати вимогам чіткості та визначеності.

Досліджуючи теоретичні та практичні питання використання дефініцій у законодавстві Італії, А. Мартіно зазначає, що хоча "щодо дефініцій (як і щодо правових норм - про що зазначає Остін) неможливо досягти абсолютної повноти, це не означає можливості допущення ситуації абсолютної невизначеності". Мартіно наголошує на важливості правової певності (визначеності), посилаючись на твердження засновника італійської аналітичної школи Норберто Боббіо про притаманність ознаки "чіткість" праву як такому.

Можливі випадки відсутності дефініцій він пояснює таким чином:

1) законодавець презюмує відомість значення терміна для суб'єктів права;