31167 (Поняття банкрутства в історичному та практичному значенні)

Поняття банкрутства в історичному та практичному значенні,

1. Зародження інституту банкрутства в процесі розвитку суспільних відносин і становлення товарного виробництва та грошово-кредитних відносин. Економічні та правові підстави створення законодавчої бази про банкрутство в Україні.

1. Основні принципи банкрутства в Законі України "Про банкрутство" (у редакції від 1992 р.):

• порушення провадження у справі про банкрутство;

• визнання боржника банкрутом;

• санація;

• ліквідаційна процедура.

3. Деякі аспекти правових та економічних умов для реформування інституту неплатоспроможності у 1999 р. Основні положення Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом":

• основні принципи державного регулювання неплатоспроможності боржника;

• поняття банкрутства як засобу відновлення платоспроможності боржника;

• особливості санаційної процедури;

• принципи ліквідаційної процедури;

• мирова угода як засіб відновлення платоспроможності боржника;

• особливості банкрутства деяких суб'єктів господарювання.

1. Законодавство, що регулює питання неплатоспроможності та банкрутства.

1. Повноваження державного органу з питань банкрутства. Особливості введення в дію Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом

1. З моменту виникнення приватної власності закони ніколи не були милосердні до неспроможних боржників. У середньовіччі, наприклад, гарантом забезпечення повернення боргу було не майно, а сама особа боржника: його життя, особиста свобода та недоторканість. Розвиток капіталістичних відносин потребував інших засобів боротьби з цим явищем. Поступово в цивільному та торговому законодавстві більшості країн було запроваджено нор­ми, спрямовані не на тілесне покарання банкрута, а на стягнення його майна з метою задоволення позовів та претензій кредиторів. Ці питання регулюються, як правило, спеціальним законом про банкрутство.

У світовій практиці законодавство про банкрутство розвивалося за двома принципово різними напрямками. Один із них базувався на принципах британської моделі, яка розглядала банкрутство як засіб повернення боргів кредиторам, що, відповідно, супроводжувалося ліквідацією боржника. Інші основи були закладені в американській моделі, основна мета якої полягає, у реабілітації підприємства і відновленні його платоспроможності.

Наразі точиться також дискусія про те, який шлях є більш ефективним: ліквідація підприємства та розпродаж його активів чи реструктуризація цього підприємства. Швидка ліквідація може скоротити витрати часу, особливо для кредиторів, які, можливо, не мають достатньо інформації та ресурсів для того, щоб дочекатися більш виграшного закінчення справи. Окрім цього, ліквідація може сприяти прискореній передачі ресурсів більш ефективному власнику. Ліквідація підприємств є менш прийнятною у країнах з перехідною економікою, тому що звільнені таким чином ресурси часто не можуть достатньо швидко знайти іншого власника та бути використаними у інших видах господарської діяльності. Через недостатньо розвинутий ринок вільні капітали, земельні та трудові ресурси можуть залишатися без використання протягом тривалого часу, про що ми говоритимемо нижче у цьому дослідженні. Наявність розвинутого ринку капіталів є необхідною умовою для ефективного застосування закону про банкрутство. У протилежному випадку найбільш ефективні потенційні інвестори, які належним чином оцінюють відповідне підприємство і здатні вивести його з фінансової кризи, можуть не отримати необхідні фінансові ресурси. Натомість, прихильники реорганізації твердять, що активи відповідних підприємств будуть приносити більше користі, якщо вони і надалі будуть працювати. Також у відповідний час мо­жуть бути відсутні потенційні покупці, які в змозі належним чином оцінити відповідне майно та заплатити відповідну ціну за нього. У цьому випадку більш прийнятним рішенням для усіх сторін може бути збереження підприємства та його подальша робота, що принесе їм вищі надходження, ніж від продажу неплатоспроможного підприємства.

Однак, останнім часом у законодавстві розвинутих країн спостерігається тенденція до зближення і поєднання обох зазначених принципів. Особливість даної галузі законодавства полягає в тому, що це одна з найбільш динамічних сфер правового регулювання. Завдання, яке має вирішувати законодавство про неплатоспроможність, є або відновлення платоспроможності (оздоровлення) боржника, або, як у випадку неможливості його вирішен­ня, проведення справедливого розподілу майнових збитків серед усіх суб'єктів права, чиї інтереси можуть бути заторкнуті неплатоспроможністю боржника.

У світовій практиці існують наступні підходу до визначення цілей процесу банкрутства, основними з яких є:

- стимулювання розвитку бізнесу (підприємництва) і зростання ефективності економіки. Загроза банкрутства суттєво впливає на поведінку ринкових суб'єктів, змушуючи підприємців обережно приймати господарські рішення і підтримувати рівень рентабельності, достатній для обслуговування боргу;

• контроль господарських відносин між окремими суб'єктами ринку, забезпечення рівності прав, зобов'язань та відповідальності. Банкрутство повинно мати загальний характер, поширюючись на всіх без винятку суб'єктів ринку незалежно від організаційно-правових форм господарювання, розмірів, форм власності кредиторів;

• очищення ринку від недієздатних учасників. Інститут банкрутства є одним з інструментів регуляції розвитку ринку, надає завершеність цьому механізму. Саме ринок щоденно змушує одних власників поступатися місцем перед сильнішими конкурентами. Звільняючи ринок від банкрутів, держава захищає суб'єктів ринку від фінансових втрат, навмисного нанесення збитків;

• справедливий розподіл грошових коштів, отриманих від продажу майна банкрута, між кредиторами. Це сприяє ранжуванню кредиторів, тобто визначенню пріоритетів для задоволення їхніх претензій при недостатній кількості майна боржника. Пріоритетність задоволення претензій встановлюється з врахуванням необхідності і ступеня захисту окремих кредиторів, виходячи з інтересів держави (оплата судових витрат і податків), населення (виплата заробітної плати, соціальної допомоги, компенсаційних збитків життю і здоров'ю);

- створення умов для відновлення бізнесу у випадку доцільності і бажання власників підприємства. Як було зазначено, фінансова неспроможність підприємства, по- перше, може бути тимчасовою, коли вартість активів перевищує боргові зобов'язання перед кредиторами. По-друге, ситуація банкрутства може бути наслідком співпадання негативних зовнішніх та внутрішніх факторів, управлінських помилок тощо. У цій ситуації підприємству необхідно дати шанс вижити і відновити свою діяльність. Законодавство про неплатоспроможність дає можливість юридичним і фізичним особам, нездатним виконати свої фінансові зобов'язання, звільнитися від більшої частини свого боргу, або ж реорганізувати виробництво, таким чином знову набуваючи фінансової стабільності. Закон "Про банкрутство" повинен виконувати три основні функції:

1. Служити механізмом запобігання непродуктивному використанню активів підприємств.

1. Бути інструментом реабілітації підприємств, які опинилися на межі банкрутства, однак мають значні резерви для успішної фінансово-господарської діяльності в майбутньому, як правило, така реабілітація передбачає фінансову реорганізацію.

2. Сприяти якнайповнішому задоволенню претензій кредиторів.

2. Перший закон у сфері регулювання відносин неспроможності - Закон України від 14 травня 1992 року „Про банкрутство" - був прийнятий у процесі становлення правової системи незалежної України в умовах відсутності цього інституту приватного права.

Ухвалення Закону було передусім намаганням прискорити приватизаційні процеси шляхом використання механізмів, закладених у відповідному законі. Практика застосування першого в Україні Закону у сфері банкрутства виявила суттєві недоліки та прогалини у сфері регулювання відповідних відносин, недосконалість багатьох правових конструкцій та неефективність передбачених судових процедур. Все це давало можливості використовувати відповідні статті законодавства.

Закон про банкрутство 1992 року встановлював порядок та умови визнання банкрутами для задоволення претензій кредиторів лише такої категорії суб'єктів підприємницької діяльності, як юридичні особи. Цим Законом передбачалися тільки дві про­цедури - санація та ліквідація. За невизначеності та розробленості процедури санації практично основною процедурою стала тоді ліквідація.

Відсутність прикладів успішної реорганізації підприємств, що опинилися у скрутному становищі, на думку фахівців з питань банкрутства, свідчила про суттєві прогалини українського законодавства про банкрутство. Процедура санації, що була розроблена ще за радянських часів (у 1990 році) у проекті закону про неспроможність, не виконувала того завдання, яке на неї покладало ся, - рятування неспроможних підприємств шляхом їх реорганізації. Практика застосування цього Закону підтверджувала такі висновки.

До 1995 року відносно небагато підприємств було визнано банкрутами, передусім це були приватні підприємства, які зверталися до цього Закону з метою розв'язання проблем заборгованості та зміни власника збанкрутілих підприємств.

Основними недоліками Закону фахівці вважали такі:

• Закон поширював свою дію тільки на юридичних осіб;

• недостатньо чітко були визначені основні поняття, що застосовуються у цій сфері законодавства;

• недостатність правових способів (судових процедур) для виведення підприємства
  з фінансової кризи;

• брак ефективних реорганізаційних процедур;

• необхідною умовою здійснення санації було переведення всіх боргів на санатора, що вважалося перешкодою для залучення інвесторів; ;

• Закон не передбачав можливості пошуку компромісів між боржником та кредиторами;

• розпорядником майна частіше виступав представник кредиторів, як правило, представник банку;

• в Законі не передбачалося механізмів щодо забезпечення збереження майна (на зразок мораторію);

• на той час не існував інститут професійних керуючих у справах про банкрутство;

• Закон передусім був спрямований на захист майнових інтересів кредиторів, за рахунок ліквідації боржника;

- приблизно 80% справ про банкрутство порушувалося з ініціативи податкових інспекцій.

Приблизно 80% справ про банкрутство порушувалося з ініціативи податкових інспекцій. Може здатися, що метою таких звернень було поповнення бюджету. Та практика стверджує інше. Ці процеси дозволяли податковим органам позбутися несправних платників податків та списати борги і тим самим покращити показники своєї звітності.

Чому ж кількість справ, порушених з ініціативи банків, підприємств, організацій (інших кредиторів), складала лише слизько 20 % від загальної кількості справ? По-перше, процес був не дешевим для кредиторів, багато з котрих самі знаходилися майже в такому ж стані, як і боржник. По-друге, процедури вимагали відривати від основної роботи працівників
підприємства, які не мали достатніх знань для проведення ліквідаційних процедур. Спеціального ж навчання спеціалістів не проводилося.

З причини відсутності належного інтересу з боку кредиторів на наступних етапах провадження, крім першого, розгляд справ про банкрутство продовжувався 5 років, а той довше. Й дотепер у провадженні судів знаходяться справи, які були порушені ще в 1995-1996 роках. Ясна річ, ці справи здебільшого знаходяться на етапі ліквідації, а ліквідація не рухається вперед з вищеназваних причин.

Нерозробленість багатьох положень Закону про банкрутство 1992 року спонукало до розробки підзаконних нормативних актів з метою заповнення прогалин та уникнення конфлікту.

3. У червні 1999 року Верховна Рада прийняла закон "Про відновлення платоспроможності боржника, або визнання його банкрутом", який діє з 1.01.2000 р.

Як випливає із назви Закону „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон про банкрутство), ключовими поняттями у цій сфері правових відносин є неспроможність та банкрутство. Згідно з визначеннями, прийнятими у Законі, як неспроможність визначається нездатність суб'єкта підприємницької діяльності виконати грошові зобов'язання після встановленого строку їх сплати не інакше, як через відновлення неплатоспроможності, а банкрутство є таким самим станом, який неможливо виправити інакше, як через застосування ліквідаційної процедури.

Нова редакція Закону суттєво відрізняється від старого Закону, який складався лише з 22 статей та мав багато "білих плям". Положення нового Закону викладено у 356 пунктах та 450 підрозділах і частинах, які згруповано у 53 статтях і 7 розділах.

Закон структурований наступним чином:

майже половину його тексту присвячено запобіганню банкрутству суб'єктів підприємницької діяльності, його досудовим та судовим санаційним процедурам;