Министерство образования и науки Украины

Таврический национальный университет им. Вернадского

Юридический факультет

Конституционное право

Реферат

Підстави для визнання нормативно-правових актів недійсними Конституційним Судом України: теорія і практика

Симферополь 2005

Зміст

Вступ

1. Поняття нормативно-правового акту

2. Підстави і критерії визнання конституційності нормативно-правових актів Конституційним Судом України

3. Сучасна практика визнання нормативно-правових актів недійсними Конституційним Судом України

Висновки

Література

Вступ

Перехід України до нової, ринкової економіки, що відбувається одночасно з формуванням незалежної демократичної правової держави, вимагає кардинальних змін у правовій системі нашої країни, змісті та формах нормативно-правового регулювання. Передумовою вирішення цих завдань є істотне оновлення законодавства, забезпечення законотворчого повновладдя парламенту України, верховенства закону.

В основу закону і нормативного акта мусить бути покладений соціальний ідеал справедливості, згідно з яким людина, її права, свободи й інтереси є вищою соціальною метою, незалежно від класової, національної чи партійної приналежності.

У сучасних умовах зміни суспільно-політичного ладу України має йтися не стільки про поліпшення законодавства, підвищення його якості чи навіть про його оновлення, скільки про істотну переорієнтацію всього масиву законодавства відповідно до Конституції України, про формування багатьох принципово нових правових інститутів, які б відповідали умовам ринкової економіки, критеріям соціальної правової держави, міжнародним стандартом прав і свобод людини.

Конституційна реформа, яка вже не перший рік проходить в Україні, викликала нагальну потребу в розробці ґрунтовної теоретичної бази діяльності Конституційного Суду України, здійсненні належної наукової аргументації необхідності ефективно діючого контрольного органу забезпечення верховенства Конституції.

Виходячи з вищевикладеного, ціллю даної роботи є визначенні підстав для визнання нормативно-правових актів недійними Конституційним Судом України. Для вирішення цього завдання в роботі буде, насамперед, розглянуто поняття нормативно-правового акту, а потім — теоретичні питання та практичні аспекти діяльності Конституційного Суду України в напрямку перевірки на конституційність нормативно-правових актів та визнання в разі потрібності їх недійсними.

1. Поняття нормативно-правового акту

Прийнято розрізняти три загальних юридичних джерела — джерела права: нормативний юридичний акт, санкціонований звичай та судовий прецедент.

Нормативно-правовий акт — основне джерело права України.

До ознак нормативно-правових актів відносяться: відсутність індивідуально-визначеного адресату, невизначеність числа випадків, на які розрахований припис, та можливість, що випливає звідси, неодноразового застосування, яке не вичерпує дії припису.

Головна ознака, що характеризує зміст нормативного акту, в тому, що він є актом правотворчості, актом, якій оформлює встановлення, зміну чи відміну дії правових норм. Це відноситься до всіх нормативних актів, в тому числі до більшості, що не містять норми права. Суть і цих нормативних актів (як юридичних джерел права) полягає не в тому, що вони викладають норми права, а насамперед у тому, що із прийняттям нормативного акту виникають нові правові норми, змінюються ті, що діяли раніш, тощо.

До особливих актів здійснення нагляду загального характеру відносяться і акти нормативного тлумачення та роз’яснення закону, які також не повинні містити нових правових норм. Зміст роз’яснення в розкритті змісту правової норми, а не у встановленні нових положень, що не розв’язані в акті, який належить роз’ясненню.

Практичне призначення такого обмежування роз’яснення від правотворчості є, по-перше, в тому, щоб забезпечити точне дотримання меж наданих органу повноважень. Право “давати роз’яснення” не рівнозначне праву “встановлювати правила та інструкції”. По-друге, акти роз’яснення необхідно відрізняти від правотворчих актів тому, що їм надається зворотна сила у тих випадках, коли це не може мати місця у відношенні нового нормативного акту. По-третє, з тієї ж метою правильного визначення меж дії акту не можна змішувати, наприклад, встановлення нового спеціального правила з тлумаченням загального змісту правової норми, яким не може бути встановлено спеціальних правил¹.

Важливою ознакою нормативно-правового характеру актів та їхніх окремих статей (пунктів) є обов’язковість норм, яка підкріплена можливістю застосування мір державного примусу до виконання обов’язку чи до захисту суб’єктивного права.

Встановлення права та його вислів — різні функції нормативноправового акту. Нормативно-правовий акт — завершальна ланка та безпосередній юридичний результат правотворчої діяльності як особливої правової форми здійснення функцій держави. Основній зміст цієї діяльності є створенні правових норм. Основній зміст нормативних актів створюють норми права. З’ясувати зміст нормативного акту — це, по-перше, розкрити поняття норми права як державне веління, відокремив її таким чином від тих, що не мають юридичного значення закликів, побажань, декларацій тощо, та, по-друге, охарактеризувати зовнішні ознаки норми права, в яких наочно виявляється її сутність як загального (абстрактного) правила, обмежив тим самим норму права від ненормативних приписів, нормативний акт від ненормативного.

Існують різні види нормативно-правових актів. Види нормативно-правових актів — це їхні підрозділи у відповідності з об’єктивно існуючою ієрархічною структурою. Вихідним критерієм для віднесення нормативного акту до того чи іншого виду слугує його юридична сила.

Юридична сила нормативно-правових актів — це така їхня специфічна особливість, яка характеризує їхнє співвідношення та взаємозалежність по формальним обов’язкам. Юридична сила нормативних актів залежить від місця органа, що видав акт, в державному механізмі. Всі нормативні акти державних органів прийнято поділяти на закони та підзаконні акти. Провідне місце в системі нормативних актів займають закони. Акти останніх видів видаються на підставі та для виконання законів і тому мають назву підзаконних. Тому що вони єдині по засобу формування, положення в правової системі держави та ролі в регулюванні суспільних відношень, закони поділяються на деякі види. Взагалі, по значенню змісту в них норм вони поділяються на конституційні та звичайні. Конституційні закони — це конституція та ті закони, що примикають до неї та присвячені головним питанням суспільного та державного ладу. До кола конституційних законів відносяться закони, які додають зміни, необхідність яких передбачена безпосередньо конституцією (наприклад, Закон України від 16.10.96 р. “Про Конституційний Суд України”.

Між нормативно-правових актів України особливе місце займають укази Президенту України. По своєму правовому статусу, який визначений Конституцією, Президент України є головою держави, який видає розпорядження та укази. Розпорядження видаються Президентом звичайно по поточним питанням оперативного характеру та не повинні містити норми права. Укази Президента України як підзаконні акти не можуть протирічити Конституції та законам України. В іншому випадку діє норма Конституції та закону України.

Нормативні акти Уряду (Кабінету міністрів) України це постанови та розпорядження, які він видає. Розпорядження звичайно містять конкретні приписи, тобто є актами індивідуального характеру. Постанови видаються по найбільш важливим питанням господарчого та культурного життя. Вони, як правило, мають загальний характер, містять норми права та тому відносяться до джерел права.

Акти центральних органів виконавчої влади (міністерств, державних комітетів та відомств) звичайно регулюють відносини, які складаються всередині системи цих органів. Але в ряді випадків їм надається право видавати акти, дія яких розповсюджується і на непідпорядковані їм об’єкти управління, а також і на громадян. Такі повноваження звичайно значні у Міністерства фінансів, Національного банку тощо.

В юридичної літературі нормативні юридичні акти (зокрема, підзаконні), класифікуються в залежності від органу, що видав їх, та відповідно цьому по найменуванням актів. Наприклад, широко розповсюджена класифікація нормативних актів на такі види: а) закони; б) укази; в) акти місцевих органів державної влади; г) акти органів державного управління.

2. Підстави і критерії визнання конституційності нормативно-правових актів Конституційним Судом України

В умовах демократичної, правової державності конституційна законність у сфері законотворчості насамперед спрямована на забезпечення принципу верховенства Конституції (її ст. 8). При цьому правовий характер Основного Закону України презумується. Визнання нормативно-правових актів неконституційними є одночасно свідченням їх неправового характеру. Тому будь-який названий акт у правовій державі повинен за змістом відповідати конституції, бути прийнятим у межах компетенції владного органу з додержанням встановленої процедури і форми, надрукованим і введеним в дію у визначеному законодавством порядку. „Конституційний закон — складова режиму законності”². У той же час режим конституційної „законності у правовій державі передбачає наявність якісного законодавства, що відповідає вимогам суспільного розвитку, а також повну і безумовну реалізацію законів на практиці”³. Тому для забезпечення конституційної законності необхідно мати якісну нормативно-правову базу.

Прерогатива здійснювати конституційний контроль, що є „специфічною функцією компетентних державних органів із забезпечення конституційної законності, верховенства Конституції в системі нормативних актів, її прямої, безпосередньої дії у діяльності суб’єктів суспільних відносин на всій території держави”⁴, належить державним інституціям, серед яких центральне місце займає Конституційний Суд України. Як єдиний орган конституційної юрисдикції він вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Основному Закону України і дає офіційне тлумачення Конституції та законів України.

Забезпечення Конституційним Судом конституційності нормативно-правових актів є, по суті, реалізацією вимог принципу конституційної законності⁵, незважаючи, що терміни „конституційність” і „законність” у Законі про Конституційний Суд України належать до різних категорій системи нормативно-правових актів. Тому деякі автори стверджують, що виходити з того, що при закріпленні повноважень Конституційного Суду термін „конституційність” вживається як особливий аспект поняття „законність”⁶. Так, у п. 1 ст. 13 згаданого вище Закону визначається, що Конституційний Суд приймає рішення у справах щодо конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради, актів Президента України, Кабінету Міністрів, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим. А у ст. 14 встановлюється, що до повноважень Конституційного Суду не належать питання щодо законності актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, а також інші питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції. Але в цих формулюваннях не можна вбачати протиставлення конституційності і законності, оскільки сама Конституція є законом, хоча й основним, і вимоги законності щодо необхідності точного, неухильного і постійного виконання законів й інших нормативно-правових актів до неї належать також.

Ефективність діяльності Конституційного Суду із забезпечення конституційності зазначених актів вищих органів державної влади України безпосередньо залежить і від теоретичного розроблення питання про підстави для прийняття рішення щодо неконституційності та критеріїв оцінки конституційності актів. Взявши до уваги граматичні пояснення термінів „підстава” і „критерій”⁷, зрозуміло, що поняття підстави для прийняття рішення щодо неконституційності акта можна визначити як чітко передбачені у конституційному законодавстві юридичні умови, наявність яких дозволяє Конституційному Суду прийняти вмотивоване і детально обгрунтоване рішення щодо визнання акта в цілому чи в окремій його частині неконституційним. Суттєвою рисою підстав є те, що вони закріплені у законі. Так, ст. 15 Закону про Конституційний Суд України визначає, що підставами для прийняття Конституційним Судом рішення щодо неконституційності правових актів повністю чи в їх окремих частинах є: невідповідність Конституції України; порушення встановленої Конституцією процедури їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності; перевищення конституційних повноважень при їх прийнятті. Цей перелік слід вважати вичерпним.

Таким чином, фактичною підставою для прийняття рішення Конституційним Судом щодо неконституційності нормативно-правового акта буде наявність розбіжностей між певними властивостями, ознаками відповідного акта, що оцінюється на предмет неконституційності (зміст, процедура прийняття та оформлення, використання конституційних повноважень органом державної влади, який прийняв даний акт), і алгоритмом правового регулювання, встановленим Конституцією. Головне завдання Конституційного Суду якраз і полягає в тому, щоб відшукати вказані відмінності. В цьому аспекті одним з ефективних шляхів пошуку виступає вирішення проблеми застосування належних критеріїв оцінки конституційності названого акта, яка майже не розроблялась вітчизняною наукою конституційного права.

Критерій оцінки конституційності акта — це відмінні ознаки, на підставі яких Конституційний Суд може відрізняти конституційні акти від неконституційних. Вони належать до характеру перевірки змісту акта, процедури його розгляду, ухвалення або набрання ним чинності, його оформлення, правильності використання конституційних повноважень державним органом, що прийняв акт, з метою встановлення їх відповідності чи невідповідності конституційним приписам. Деякі критерії знаходять закріплення у законах. Разом з цим, вони є продуктом теорії і практики конституціоналізму в країні на певному етапі її розвитку. Іншими словами, критерії виступають такими ознаками, які дають можливість визначити фактичну конституційність (неконституційність) акта. Тобто, спираючись на дану ознаку, Конституційний Суд чітко встановлює: чим саме і як нормативно-правовий акт відрізняється від того еталона, який встановлений Конституцією України. При цьому потрібно враховувати, що оцінку конституційності даних актів слід проводити виходячи з усього тексту Основного Закону, оскільки цей текст є системним і всі складові Конституції є невід’ємними її частинами. Відповідно — вони мають однакову юридичну силу.

Невідповідність Конституції України — перша підстава для прийняття рішення Конституційним Судом щодо неконституційності нормативно-правового акта, її належить розуміти, насамперед, як невідповідність його змісту Конституції, що може бути встановлена за допомогою наступних критеріїв: формально-юридичного, апріорно-цільового, ціннісного, обсягу та меж правового регулювання.

Формально-юридичний критерій оцінки конституційності акта потребує виявлення буквального протиріччя змісту акта, що оцінюється, Конституції України. Конституційний Суд шляхом текстуального зіставлення двох норм встановлює наявність в оцінюваній нормі положень, що знаходяться в граматичному протиріччі з нормами Конституції.