30631 (Питання фіктивних та удаваних правочинів у теорії та практиці), страница 2

Таким чином, наведене рішення прийняте з істотними порушеннями норм матеріального і процесуального права. Незважаючи на це, ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Харківської області від 4 червня 2007 р. та ухвалою колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 20 грудня 2007 р. зазначене рішення безпідставно було залишене в силі.

Крім вже наведених аргументів щодо неправомірності рішення Московського районного суду м. Харкова, необхідно відзначити, що ухвала Судової палати у цивільних справах ВСУ суперечить положенням постанови Пленуму ВСУ від 28 квітня 1978 р. "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними", у п. 16 якої прямо записано, що при вирішенні питання про визнання угоди недійсною суду необхідно, зокрема, враховувати, що "ціна та інші істотні умови угоди, укладеної в простій письмовій чи нотаріальній формі, не можуть бути встановленими на підставі показань свідків, крім випадків кримінально караних діянь".

Відповідно ж до п. 14 цієї постанови, "встановивши, що угода укладена з метою приховати іншу угоду, суд відповідно до ч. 2 ст. 58 ЦК УРСР визнає, що сторонами укладена та угода, яку вони дійсно мали на увазі. У тому разі, коли така угода суперечить закону, суд постановляє рішення про визнання недійсною укладеної сторонами угоди із застосуванням наслідків, передбачених для недійсності угоди, яку вони мали на увазі".

При вирішенні питання про визнання угоди недійсною суду необхідно, зокрема, враховувати, що ціна та інші істотні умови угоди, укладеної в простій письмовій чи нотаріальній формі, не можуть бути встановленими на підставі показань свідків, крім випадків кримінально караних діянь.

Суб'єктний склад учасників договору

На думку Пленуму ВСУ, ч. 2 ст. 58 ЦК УРСР необхідно розуміти таким чином, що учасниками (суб'єктами) удаваної угоди і прихованої угоди (яку сторони мали на увазі) можуть бути лише одні й ті ж, а не треті особи. У наведеній справі сторонами договору купівлі-продажу були ВАТ "Турбоатом" (продавець) і гр-ка В. (покупець). Позивач же (гр-ка Р.) до цього договору ніякого відношення не мала.

Однозначну позицію щодо суб'єктного складу удаваних угод сформулювала Судова палата у господарських справа Верховного Суду України, яка у своїй постанові від 29.04.2002 р. у справі за позовом ТОВ "Газресурс" до ДК "Укртрансгаз", ЗАТ КБ "Приватбанк" та ТОВ "Енергоальянс" прямо відзначила, що за удаваними угодами законом "не передбачено можливості зміни у цьому випадку суб'єктного складу учасників шляхом переведення прав чи покладення обов'язків на осіб, які не були сторонами угоди".

Така правова позиція Верховного Суду України у цій справі відповідала вимогам ЦК УРСР і відповідає нині вимогам ЦК України. Перевід прав і обов'язків з однієї сторони на третіх осіб є спеціальним способом захисту цивільних прав, який може застосовуватися лише у випадках, прямо передбачених законом, як це було, наприклад, передбачено у ст. 114 ЦК УРСР, а нині — у ст. 362 ЦК України.

На наш погляд, позиція Судової палати у цивільних справах ВСУ, висловлена в ухвалі від 20.12.2007 p., може мати негативні правові наслідки для формування судової практики, оскільки дає орієнтир для довільного і бездоказового визначення правових наслідків удаваних правочинів, застосування у разі вчинення одного і того ж порушення цивільних прав різних несумісних способів їх захисту. Доцільно було б у новій постанові Пленуму ВСУ "Про судову практику щодо визнання правочинів недійсними", проект якої підготовлений, дати більш чіткі роз'яснення щодо правових наслідків удаваних правочинів та недопущення судами неоднакового та помилкового застосування цивільного законодавства. Проте найбільш оптимальним варіантом вирішення цієї проблеми було б внесення відповідних змін до ст. 235 ЦК України.

Література

1. Судова практика у справах господарського судочинства. — К.: Юрисконсульт, 2007. - С. 263-26.

2. Сарбаш С. В. Право удержания как способ обеспечения обязательств. — М.: Статут, 2003. — 250 с.

3. Штефан М. Й. Цивільне процесуальне право України. — К., 2005.