Розвиток світового духу відбувається не автоматично, він не може обійтися без практичної участі людей, без людської активності взагалі. Людська активність мотивована відокремленими егоїстичними потребами, інтересами, навіть пристрастями індивідів, утворює, за Гегелем, єдиний адекватний засіб чи інструмент, за допомоги якого історія реалізує свою внутрішню найбажанішу мету.

Принципом історичного розвитку, вважав мислитель, є національний дух. Як і можна було сподіватися, найвищу роль у земному розвитку духу він визначав німцям. «Німецький дух - це дух нового світу. Його мета - реалізація абсолютної істини і необмежене самовизначення свободи - тієї свободи, змістом якої є її власний абсолют». Нації в Гегеля відігравали ту саму роль, яку в Маркса надано класам. На додачу до націй ми, твердив філософ, повинні також зважати й на видатні історичні постаті, дії яких сприяють реалізації загальної волі світового духу. Для прикладу названо Олександра Македонського, Цезаря, Наполеона І.

Прогрес в усвідомленні свободи, який утворює внутрішній сенс свободи, не повинен, на думку Гегеля, розумітися в суто суб'єктивному значенні, тобто як адекватна рефлексія свободи. Внутрішній характер ідеї у нього завжди повинен стати реальністю.

Але перш ніж перейти до з'ясування основних формоутворень вільної волі, зупинімося на гегелівському понятті права взагалі.

Право мислитель розумів як царство реалізованої свободи, наявне буття вільної волі. Мова при цьому йшла про розвинену розумну волю, яка вільна. Водночас поняття «право» вживалося в його філософії права в таких основних значеннях: 1) право як свобода («ідея права»), 2) право як певний ступінь і форма свободи (особливе право), 3) право як закон (позитивне право). На ступені об'єктивного духу, де весь розвиток визначається ідеєю свободи, «свобода і право» виражають єдиний сенс.

Система права як царство здійсненої свободи являє собою ієрархію «особливих прав», даних історично і хронологічно; вони обмежені та можуть вступати у взаємні колізії. На вершині ієрархії «особливих прав» стоїть право держави.

Гегель розрізняв право і закон, але водночас прагнув у своїй конструкції унеможливити їх протиставлення. Як велике непорозуміння розцінював філософ перетворення відміни природного або філософського права від позитивного у протилежність і суперечність між ними. Мислитель визнав, що зміст права може бути перекручений у процесі законодавства: не все, дане у формі закону, є правом, оскільки лише закономірне в позитивному праві - законне і правомірне.

Гегель, як і Монтеск'є, вирізняв історичний момент у позитивному праві. Він твердив, що в законах відображається національний характер народу, ступінь його історичного розвитку, природні умови його життя та ін. Водночас філософ застерігав, що не всі обставини історичного розвитку права і держави безпосередньо стосуються до їхньої сутності, а лише ті, що розкриваються як момент розвитку філософського поняття.

У гегелівському вченні трьома головними формоутвореннями вільної волі та відповідно трьома основними ступенями розвитку поняття права є: абстрактне право, мораль і моральність.

Абстрактне право виступає лише як абстрактна і гола можливість усіх наступних більш конкретних визначень права і свободи. Відзначмо два вузлові його моменти. По-перше, основною заповіддю абстрактного права, що являє собою сукупність відносин індивідів як приватних власників, Гегель оголосив заклик: «Будь собою і поважай інших як осіб». Легко вловити антифеодальний сенс цього заклику, що утверджував гідність людської особи, яка нехтувалася в умовах кріпосних порядків. По-друге, свою реалізацію свобода абстрактної особи знаходить, вважав мислитель, у праві приватної власності. Власність, в якій він убачав тільки ставлення людей до речей, породжена необхідністю для окремого індивіда виявити свою свободу в зовнішньому світі. Завдяки власності людина стає особою. «Лише у власності особа є як розум», На думку Гегеля, свобода приватної власності - видатне завоювання нового часу. Водночас вимога майнової рівності розцінювалася ним як нерозумна позиція, пусте і поверхове розумування.

Наступний момент вчення про абстрактне право - гегелівські міркування про неправду (обман, примус, злочин). Одним із видів неправди є злочин. Злочин - це свідоме порушення права, що вимагає його відновлення через покарання. З погляду філософа, сам злочинець повинен вимагати собі покарання. Гегель твердив, що покарання - це право злочинця, оскільки воно є актом його власної волі, яка заперечує право, що тягне заперечення, тобто поновлення права через покарання.

Абстрактне право торкається зовнішніх вчинків людини. У ньому вільні індивіди взаємодіють один з одним як особи, що керуються у своїй поведінці заборонами і веліннями юридичних норм. Суб'єктивна сторона поведінки тут до уваги не береться і не досліджується. Але на другій стадії розвитку об'єктивного духу, у сфері моралі, вона набуває вирішального значення. На цій стадії, коли особа абстрактного права стає моральним суб'єктом, вперше набувають значення мотиви і цілі вчинків суб'єктів.

Усякий проступок, писав Гегель, являє собою єдність суб'єктивного і об'єктивного в діях конкретної особи. Розмежування цих аспектів, розкриття їхньої діалектики необхідне філософу для того, щоб довести тезу про обов'язки оцінювати людину за її поведінкою. Звідси випливав важливий висновок про право карати людей тільки за скоєні ними злочинні дії. Настання кримінальної відповідальності мислитель обумовлював наявністю умислу в проступках індивіда.

У своєму вченні Гегель характеризував мораль як суб'єктивне розуміння добра і зла. Але щоб суб'єктивне розуміння не перетворилося в голий суб'єктивізм, йому потрібна об'єктивна основа. Так намічається перехід об'єктивного руху в третю, вищу стадію свого розвитку - моральність.

4. Сутність держави та її відношення до особистості суспільства. Суб’єктивна та об’єктивна сторони держави та їх характеристика

Гегеля можна віднести до прихильників органічної теорії держави. Він просто називав державу організмом, будівничим якої є історія. Як й інші прихильники цієї теорії, філософ відкидав договірне походження держави.

Державний механізм - організм духовний, втілення об'єктивного духу, в якому знайшла свій вираз моральність, що піднялася від суб'єктивного її стану в окремій душі до об'єктивного існування політичних установ. Не в суб'єктивній самосвідомості окремої людини, а в об'єктивних установах держави вбачав Гегель ту сферу, де повинно бути орієнтовано поняття добра і зла, правди і неправди. Ось чому свої етичні погляди філософ викладав у «Філософії права», а вищим ступенем цієї філософії вважав вчення про державу.

Свою філософію держави Гегель виклав у «Філософії історії» та «Філософії права». У «Філософії історії» сказано, що «держава - це справді втілене і здійснене моральне життя» і що всю духовну реальність, притаманну людині, дано їй тільки через державу. «Адже духовна реальність людини полягає в тому, що її власну сутність - розум - об'єктивно дано їй, що ця сутність має для неї безпосереднє об'єктивне існування... Адже істина - це єдність загальної та суб'єктивної воль, а загальне виявляється в державі та її законах, в її загальних і розумних установах. «Держава - це земна форма існування божественної ідеї». І знову «Держава - це втілення розумної свободи, що реалізує і усвідомлює себе в об'єктивній формі...Держава - це ідея духу в зовнішніх виявах волі та свободи людини».

Отже, держава, за вченням Гегеля - це ідея розуму і дійсність конкретної свободи, моральний дух, найвища честь народу. Ці високі, хоч і не зовсім зрозумілі за смислом слова, означають, що в державі, її установах філософ побачив утілення добра, чим здійснив перехід від етичного індивідуалізму європейської етики XVII-XVIII ст. до етики давньогрецького духу з її абсолютизацією держави як носія вищих моральних цінностей.

Здійснивши цей перехід, Гегель, однак, не вважав, що окрема особа цілком розчиняється в суспільному цілому, як це ми бачили у Платона. Він критикував Платона за те, що той односторонньо вирізнив момент загальності та не взяв до уваги самостійну людину з усіма її конкретними означеннями (приватна власність, індивідуальна сім'я і т. ін.). Справжня держава, на його думку, містить обидва ці протилежні моменти. «Суспільство існує не завдяки простій солідарності його членів, а завдяки поєднанню двох протилежних начал - інтересів цілого та інтересів окремих осіб».

Наведене вище твердження Гегеля не дає, однак, відповіді на питання, що є метою, а що засобом, тобто чи громадяни існують задля держави, чи держава задля громадян. Гегель дотримувався першого погляду, ліберальна філософія, яка йде від Локка - другого.

Ідея держави у Гегеля внутрішньо пов'язана з поняттям громадянського суспільства, як елемент, неуявленний окремо від державної ідеї. Філософ із великою проникливістю описав основні риси громадянського суспільства як особливої соціальної системи, що виникла з об'єктивних потреб маси окремих осіб і утворила якийсь об'єктивним соціальний порядок, закони якого вивчаються особливою наукою, політичною економією, яка надає перевагу думці, оскільки вона в масі випадковостей прагне віднайти загальну законовідповідність.

Гегель вирізняв три стани громадянського суспільства: 1) субстанціальний (землевласники - дворяни і селяни), 2) промисловий (фабриканти, торгівці, ремісники), 3) загальний (чиновники). Таке розуміння станів відповідало буржуазному змісту.

Необхідно, за вченням Гегеля, щоб особа мала власність, яка реально функціонує в громадянському суспільстві та потребує свого захисту. Такий захист вона одержує з боку закону, суду і поліції. Ось чому мислитель висвітлював питання закону, правосуддя і діяльність поліції не в тій частині «Філософії права», де йшлося про державу, а там, де писалося про громадянське суспільство, вважаючи їх інститутами саме цього суспільства.

Охорона прав громадянського суспільства здійснюється також корпораціями, тобто особливими союзами, належність до яких визначається діяльністю і здатністю до праці. Ці корпорації гарантують кожному членові громадянського суспільства безпеку, піклування про нього, створюють значення в суспільстві і станову честь.

Гегель вважав, що між державою та громадянським суспільством існує особлива природа взаємин. Сутність цих взаємин від самого початку - контраст і залежність. Держава, як її уявляв мислитель, не є утилітаристською інституцією, зайнятою буденною справою надання громадянських послуг, втілення в життя закону, виконання поліційних обов'язків і погодження економічних інтересів. Усі ці функції, як уже було сказано, належать до громадянського суспільства. Держава й справді може спрямовувати й регулювати ці функції мірою виникнення в цьому потреби, але сама їх не виконує. Громадянське суспільство залежить від держави у справі розумного нагляду і моральної значимості. Але й держава залежить від громадянського суспільства в засобах здійснення моральних завдань, втіленням яких вона є. Однак ці дві інституції, хоч і взаємно залежні, стоять на різних діалектичних рівнях. Держава - засіб, а не мета. Вона представляє раціональну ідею в розвитку та як істинно духовний складник цивілізації. Вона ж як така створює і використовує громадянське суспільство для досягнення власних цілей. Держава - це божественна воля в тому розумінні, що вона -дух, присутній на землі, який розгортається, щоб бути сучасною формою організації світу. Якщо громадянське суспільство є царством сліпої схильності й причинної необхідності, то держава - абсолютна раціональність, божество, що само знає і хоче, вічне і необхідне буття духу, хода Господа в світі. Втім, моральна вищість, приписувана таким чином державі, не мала в собі ніякої зневаги до громадянського суспільства. Навпаки, відносини між ними, як розумів їх Гегель, були взаємними, хоча були це відносини вищого і нижчого, а влада держави була абсолютною.

Наявність ідеї держави Гегель констатував лише стосовно до розвинутих європейських держав сучасної йому епохи, в яких реалізовано християнську ідею свободи, досягнуто особистої незалежності й рівності всіх перед законом, встановлено представництво й конституційне правління. У соціально-політичному аспекті під гегелівською ідеєю держави слід розуміти конституційно оформлену державу. Водночас мислитель вважав, що не можна будь-якому суспільству накинути абстрактну конституцію. «Кожен народ має ту конституцію, на яку він заслуговує». Визнання цієї істини не завадило, однак, Гегелеві сформулювати загальну ідею конституційної держави як політичний взірець. Цей взірець виявився сколком із прусського державного устрою початку XIX ст.

Конституційна монархія в його тлумаченні - це ідея розуму і дійсність конкретної свободи в її розвинутому вигляді. На думку Гегеля, перетворення держави в конституційну монархію є справою новітньої людської історії, коли абсолютна ідея знайшла, врешті, втілення в історичній дійсності. Завдяки цьому конституційна монархія містить усю «глибину конкретної розумності»; якою не володіють інші політичні форми, придатні тільки для нижчих, недосконалих ступенів історичного розвитку. Конституційна монархія не є штучним поєднанням монархічного, аристократичного і демократичного, начал - ні, вона є вищою цілісністю цих начал, їх справжньою єдністю.

Справжня держава, як усяке явище абсолютної ідеї, має містити три моменти: 1) момент, що визначає і встановлює загальне (законодавча влада), 2) момент для підведення особливих сфер і окремих випадків під загальне (виконавча влада), 3) момент цілісної особи (князівська влада). Саме в князівській владі всі інші влади сходяться в індивідуальну єдність, яка, отже, є вершиною та початком конституційної монархії. Далі Гегель у хитромудрих філософських визначеннях намагався виразити значення кожного з цих моментів у житті держави.

Використана література

1. Андрусяк Т.Г. Історія політичних і правових вчень. – Л.: Видавн. Центр ЛНУ, ім.. І.Франка, 2001.

2. История политических и правовых учений. Учебник для вузов. Под общей редакцией В.С. Нерсесянца. – М.: НОРМА – ИНФРА, 1998.

3. Корнійчук Л.Я., Кирилова Г.Ю., Титаренко Н.О., Погорєлов С.Б. Історія економічних учень. Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни. - К., 2002.

4. Лісовицький В.М. Історія економічних учень. - К., 2004.

5. Мочерний С.В., Довженко М.В. Історія економічних учень. (Сучасна економічна думка). - Львів, 2004.

6. Орач Є.М. Історія політичних і правових вчень : Навчальний посібник . – К.: Атака, 2005. – 560с.