26431 (Адміністративна відповідальність), страница 5

Очевидно, ці обставини дозволяють деяким дослідни­кам вважати, що в адміністративному праві України, за аналогією з Російською Федерацією, де діє закон "Про ад­міністративну відповідальність підприємств, установ і ор­ганізацій за адміністративні правопорушення в галузі бу­дівництва", вже сьогодні існує адміністративна відпові­дальність юридичних осіб¹. Гадаємо, що дана позиція більше відповідає перспективам удосконалення інституту адміністративної відповідальності, ніж реаліям сьогодніш­нього дня.

Чинний на сьогодні КлАП недвозначно, хоча і побічно, визнає суб'єктом проступку тільки фізичну особу. Про це, зокрема, свідчать закріплені нормативне його ознаки.

Так, ст. 12 встановлює вік, з досягненням якого настає адміністративна відповідальність (16 років); ст. 20 передба­чає як обов'язкову ознаку суб'єкта його осудність; ст. 33 вимагає при накладенні стягнення враховувати особу пра­вопорушника; ст. 256 вимагає, щоб у протоколі про адмі­ністративне правопорушення в обов'язковому порядку бу­ли відомості про особу правопорушника, а також зобов'я­зує правопорушника підписати протокол; ст. 268 закріплює за особою, що скоїла проступок, право виступа­ти рідною мовою тощо. Важко уявити, що перелічені нор­ми розраховані на юридичних осіб. Більш того, ст. 27 КпАП абсолютно точно визначає, що штраф є грошовим стягненням, що накладається на громадян і посадових осіб за адміністративні правопорушення.

Характеристика адміністративних стягнень. Сут­ність і мета адміністративного стягнення зафіксовані в ст. 23 КпАП. У ній підкреслюється, що адміністративне стягнення є мірою відповідальності і застосовується з ме­тою виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів, а також запобіган­ня вчинення нових правопорушень.

До осіб, які не є громадянами України, може бути застосоване адміністративне видворення за межі України (ст. 24 КпАП і ст. 32 Закону "Про правовий статус іно­земців").

Усі названі стягнення тісно пов'язані між собою й утворюють єдину систему. Їх насамперед об'єднує загальна мета: захист правопорядку, виховання осіб, що учинили адміністративні проступки, у дусі дотримання законів, а також попередження вчинення нових проступків як сами­ми правопорушниками, так і іншими особами.

Кожне стягнення є покаранням, мірою відповідальнос­ті, призначеної за проступки, а застосування будь-якого стягнення означає настання адміністративної відповідаль­ності і тягне для винного несприятливі юридичні наслідки.

Адміністративне стягнення заподіює винному певні страждання, обмеження. Проте покарання не є самоціл­лю, воно тільки необхідний засіб виховання і попереджен­ня правопорушень. Стягнення є запобіжним заходом на шляху вчинення нових правопорушень з боку винного (приватна превенція) і правопорушень з боку інших осіб (загальна превенція). Завдання попередження правопору­шень деякі покарання розв'язують не тільки своїм вихов­ним впливом, а й позбавленням правопорушника можли­вості знову порушити закон.

Адміністративні стягнення накладаються компетентни­ми органами і посадовими особами шляхом видання спе­ціальних індивідуальних актів управління, що мають при­мусовий характер. Примусовий вплив повинен бути спра­ведливим, відповідати характеру проступку й особи правопорушника. Його тяжкість залежить від тяжкості проступку.

Кожне з наведених у статті стягнень не рівнозначне ін­шому за об'єктом стягнення, усі вони не збігаються за об­сягом і вагою впливу. Ця розмаїтість відбиває множин­ність об'єктів адміністративних правопорушень і засобів зазіхань на них, а також нерівномірний ступінь небезпеки правопорушень.

За характером впливу стягнення поділяються на осо­бисті, майнові, особисто-майнові. Так, попередження й адміністративний арешт спрямовані безпосередньо на осо­бу правопорушника. До майнового належать штраф, ви­правні роботи, вилучення і конфіскація предмета. Особис­то-майновим стягненням є позбавлення спеціального пра­ва. Це стягнення в тому або іншому обсязі впливає на особистість через його майнові інтереси.

Система стягнень суворо формалізована: ними є тільки ті заходи примусового впливу, які законодавець визначив як адміністративні. Будь-які інші засоби примусу, навіть якщо вони подібні до стягнення за метою, змістом, наз­вою, до таких не належать. Так, треба відрізняти такі стяг­нення, як адміністративний арешт (ст. 32), сплатне вилу­чення предмета (ст. 28) і конфіскацію предмета (ст. 29), позбавлення спеціального права (ст. ЗО) від таких заходів забезпечення провадження у справах про адміністративні правопорушення, як адміністративне затримання (ст. 261), вилучення речей і документів (ст. 265), відсторонення во­діїв від керування транспортними засобами (ст. 266).

Види адміністративних стягнень. Попередження (ст. 26 КаАП) застосовується як самостійна міра покаран­ня за вчинення незначних адміністративних порушень, а також щодо осіб, які вперше вчинили проступок і при цьому мають добрі характеристики. Зміст попередження як міри адміністративного стягнення полягає в офіційно­му, від імені держави, осудженні протиправного діяння органом адміністративної юрисдикції й у попередженні правопорушника про неприпустимість таких дій надалі.

Попередження про припинення протиправної поведін­ки провадиться, коли правопорушення ще не закінчене, з метою припинення протиправної поведінки й у встановле­них законодавством випадках є обов'язковим першим примусовим заходом.

Таким чином, даний запобіжний захід відрізняється від попередження як адміністративного стягнення тим, що стягнення накладається за певний проступок компетент­ним державним органом шляхом винесення спеціальної постанови.

Попередження-стягнення необхідно також відрізняти від попередження як заходу впливу щодо неповнолітніх (від 16 до 18 років), що застосовується в порядку ст. 24'

Штраф — адміністративне стягнення накладається на правопорушників або в адміністративному порядку (орга­нами адміністративної юрисдикції, повноваження яких визначені статтями 218—2201 і 222—2447), або в судовому (адміністративне-юрисдикційні повноваження міських і районних судів визначені ст. 221). Це винятково грошове стягнення. Чинному законодавству про адміністративні правопорушення не відомі інші форми штрафу (наприк­лад, натуральний штраф).

У адміністративно-юрисдикційній практиці штраф — домінуючий вид стягнення. Насамперед це пояснюється тим, що він передбачений як єдиний або альтернативний захід за більшість адміністративних правопорушень.

У випадку несплати штрафу у встановлений термін по­станова про накладення стягнення направляється для ут­римання відповідної суми з грошових прибутків правопо­рушника. Якщо утримати штраф із цих прибутків не має можливості, посадовою особою виноситься постанова про накладення штрафу судовим виконавцем при районному (міському) суді. Судовий виконавець спрямовує стягнення штрафу на особисте майно правопорушника.

Мета сплатного вилучення — виключити володіння предметом, забороненим до використання або ж викорис­товуваним з порушенням установлених правил. Дана міра більш м'яка порівняно з конфіскацією і відрізняється від неї сплатним характером.

За цільовою спрямованістю дане стягнення відрізняєть­ся від такої міри, як реквізиція. Реквізиція (від лат. reguisitum — необхідне) — це вилучення державного майна у власника в державних або громадських інтересах з випла­тою власнику вартості реквізованого майна.

Адміністративно-правова конфіскація завжди є спеці­альною (має спеціальний характер). Це означає, що кон­фіскується не все майно і не будь-які предмети. Конфіска­ція провадиться тільки щодо речей, безпосередньо зв'яза­них із проступком і прямо названих у законі (рушниць та інших знарядь полювання, предметів спекуляції тощо).

До осіб, для яких полювання є основним джерелом іс­нування, не може застосовуватися конфіскація вогнепаль­ної зброї і боєприпасів до неї, а також інших знарядь по­лювання.

Вилучення як запобіжна міра провадиться у зв'язку з реальним, а не можливим правопорушенням, проте пока­рання правопорушника не є її метою. Мета даної міри — припинення правопорушення.

Вилучені в порядку припинення правопорушення предмети зберігаються до розгляду адміністративної спра­ви. Після розгляду справи щодо цих предметів приймаєть­ся рішення або про їх конфіскацію, або повернення влас­нику, або про їх сплатне вилучення.

Вилучення з метою попередження правопорушень до­пускається щодо предметів, якими володіють на законних підставах, проте конкретні обставини дозволяють відпо­відним державним органам приймати рішення про їх вилу­чення в адміністративному порядку. Рішення про таке ви­лучення приймаються відповідно до чинного законодав­ства.

Конфіскація як одне з додаткових покарань за вчинен­ня злочинів (статті 23 і 35 КК) провадиться винятково за вироком суду, є додатковим покаранням за скоєний зло­чин, може поширюватися на все майно засудженого або його частину, незалежно від зв'язку предметів, що конфіс­куються, із злочинним діянням.

Вилучення на підставі цивільно-правових норм здій­снюється винятково в судовому порядку з відповідним по­зовом (див.: статті 105, 136 ЦК).

Позбавлення спеціальних прав (ст. ЗО КпАП). Позбавлен­ня прав — це обмеження правосуб'єктності громадянина в адміністративному порядку за адміністративні проступки. Ця міра застосовується щодо тих суб'єктивних прав, які раніше були надані суб'єкту органами державного керу­вання. Якщо громадянин неправильно використовує нада­не йому право, орган державного управління тимчасово позбавляє його цього права.

Серед стягнень КпАП називає тільки два види позбав­лення спеціального права: права керування транспортни­ми засобми (статті 108; 116; 122; 123; 124; 130 та ін.) і права полювання (ст. 85).

Таке стягнення передбачається за грубе або система­тичне порушення порядку користування правом. Воно за­стосовується уповноваженими на те посадовими особами органів внутрішніх справ (щодо права на керування авто­мобільним транспортом); органами річкового транспорту і Державтоінспекції по маломірних суднах (щодо права ке­рування річковими і маломірними суднами); органами, що здійснюють нагляд за дотриманням правил полювання (щодо права на полювання) на термін до трьох років.

Позбавлення прав, будучи стягненням, водночас вико­нує завдання припинення протиправної діяльності, у ньому вдало сполучаються каральний і припинювальний моменти. Попереджувальне завдання воно вирішує не тільки шляхом виправлення і перевиховання правопоруш­ника, а й шляхом позбавлення його можливості знову чи­нити аналогічні проступки.

До осіб, що користуються транспортними засобами в зв'язку з інвалідністю, позбавлення права на керування може застосовуватися тільки у випадках керування ними транспортом у стані сп'яніння. Не можна позбавляти пра­ва полювання осіб, для яких полювання є основним дже­релом існування.

Виправні роботи (ст. 31 КпАП) — стягнення майнового характеру, що триває. Воно застосовується на термін від 15 днів до двох місяців із відбуванням за місцем постійної ро­боти винного і з відрахуванням до 20 відсотків його заро­бітку в доход держави.

Виправні роботи призначаються районним (міським) судом (суддею). Дана санкція застосовується тільки до правопорушників, що мають постійну роботу. Вона не мо­же застосовуватися до непрацездатних осіб (пенсіонерів за віком, інвалідів, до вагітних). Крім цього, відповідно до ст. 15 КпАП, виправні роботи не можуть бути застосовані до військових, призваних на збори військовозобов'язаних, осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ.

Виправні роботи призначаються тільки як основне стягнення й відбуваються виключно за місцем постійної роботи правопорушника. Відрахування здійснюються із заробітку за основним місцем роботи, за сумісництвом, гонорарів, одержуваних за договорами і трудовими угода­ми. Вони не допускаються з пенсій, грошової допомоги, виплат одноразового характеру.

Крім відрахувань грошових сум у доход держави, ви­правні роботи припускають ще ряд правообмежень майно­вого і трудового характеру, так, у період відбування ви­правних робіт забороняється надання чергової відпустки, час їх відбування не зараховується у виробничий стаж, не допускається звільнення з роботи за власним бажанням, крім окремих випадків (перехід на роботу з кращими умо­вами праці, на роботу з фаху тощо).

У випадку ухвалення рішення про виселення іноземець зобов'язаний покинути територію України в терміни, за­значені в цьому рішенні. Якщо іноземець ухиляється від виконання такого рішення, то він підлягає затриманню і примусовому виселенню, проте для цього необхідна санк­ція прокурора. Затримання для примусового виселення допускається тільки на термін, необхідний для практичної реалізації даного рішення.

Висновок