24325 (Китай), страница 3

В умовах гористого рельєфу широко практикується терасування схилів. Це також "рисовий" Китай – врожаї на одних землях отримують двічі-тричі на рік. Але з’являються й плантаційні культури, які приносять найбільший доход: цукрова тростина, кава, гевея, банани, ананаси, манго та ін. Особливо це торкається найпівденнішої частини країни – острову Хайнань, де названий набір доповнюється ще й кокосовою пальмою. До того ж Хайнань поступово перетворюється у курортно-рекреаційний комплекс світового масштабу.

Якщо за рівнем та інтенсивністю розвитку сільського господарства Південний Китай практично не поступається басейну Янцзи, то в промисловому відношенні він слабший за всі три попередніх райони (навіть якщо врахувати входження до Південного району Сянгану). Однією з причин такої ситуації є слабкість місцевої паливно-енергетичної бази.

Тому найпоширенішими галузями стали легка, харчова та харчосмакова, деревообробна, паперова.

Головним містом Південного Китаю поки що лишається Гуанчжоу (або Кантон), в якому мешкає близько 4 млн. осіб. Це кінцевий пункт залізниці з Пекіну, важливий порт, значний центр традиційних галузей. Але він не витримує конкуренції з боку Сянгану.

Сянган – це транспортний, фінансовий, торговий, промисловий, інформаційний і туристичний центр світового значення. "Ароматна бухта" на березі Південно-Китайського моря колись отримала таку назву через виробництво парфумерної сировини. Зараз морський порт Сянгану (Гонконгу) за вантажообігом поступається голландському Роттердаму, але є першим в світі за обробкою контейнерів. 6 мільйонів мешканців Гонконгу за експортом білизни, іграшок і спортивних товарів займають перше місце в світі. За виробництвом кінопродукції Гонконг третій у світі після американського Голівуду та індійського Бомбея (Мумбаї). Упродовж 50 років після поновлення китайського суверенітету передбачається збереження в Сянгані існуючого ладу та обмеження китайських законів. Сянган, як і Аоминь – це "особливі адміністративні райони КНР".

Поруч з Сянганом уряд КНР створив вільну економічну зону в місті Шеньчжень (2 млн. осіб), яку стали називати "женьшенем для китайської економіки", оскільки через неї в країну потрапляють високі технології.

Порт Східнокитайського моря Фучжоу має 1 млн. мешканців, відомий продукцією лісопереробної промисловості та машинобудування, зорієнтованою на експорт.

У внутрішніх районах Південного Китаю важливі організуючі функції виконують міста-"мільйонери" Куньмін та Гуйян – важливі центри приладобудування та електротехнічного машинобудування. Гуйян до того ж найбільший в країні центр кольорової металургії (мідь, олово, ртуть). Кольорова металургія може стати в перспективі галуззю міжнародної спеціалізації цього району при вдалому вирішенні його енергетичних проблем.

Наступні три економічні райони займають площу 4,7 млн. км², на яких мешкає всього 41 млн. осіб. Це зовсім інше природне, культурне і релігійне середовище, інші способи господарювання. Китайці виступають тут завойовниками. За рахунок спрямованої міграційної політики держави китайці в усіх автономних районах становлять більше половини населення. В їхніх руках ключові адміністративні посади, торгівля та освіта, митна і прикордонна служба. Живуть вони майже виключно в містах.

5. Внутрішня Монголія розташована на півночі КНР, являє собою плоскогір’я, зайняте пустелями і сухими степами. Це національна окраїна, до речі монголів тут мешкає більше, ніж у самій Монголії. Внутрішня Монголія була приєднана до Китаю у ХVІІ столітті. Частка району в площі країни становить 11%, а в населенні лише 1,5%. Доля в сільському господарстві Китаю – 1,5%, а в промисловості – майже 3%.

Основне заняття місцевого населення – кочове відгонно-пасовищне тваринництво (вівчарство, конярство). Можливості рослинництва обмежені суворими природними умовами. Натомість розвивається гірничо-видобувна галузь.

Поєднання покладів кам’яного вугілля і залізної руди сприяло появі чорної металургії та металообробки (Баотоу). Найбільшими містами є адміністративний центр Хух-Хото та єдиний "мільйонник" – Баотоу.

6. Північно-Західний економічний район (або Сіньцзян-Уйгурський) займає 16% території КНР при 1% населення (місцями зустрічаються зовсім безлюдні ділянки), частка у виробництві сільськогосподарської продукції – 1,5%, промислової – 3%. Територія приєднана до Китаю у ХVІІІ столітті. Місцеві мешканці – тюркомовні уйгури і казахи, вони сповідують іслам.

Різко континентальний клімат обмежує можливості сільського господарства. Спеціалізація району – оазисне землеробство та кочове тваринництво. Оази Кашгарії і Джунгарії мають тисячолітню історію. В оазах вирощуються зернові, бавовник, фрукти, виноград. У тваринництві представлені верблюдівництво, вівчарство, конярство.

На вивіз йдуть вироби з вовни (особливо килими), натуральний шовк та сухофрукти (ізюм, курага). Функціонує одноколійна неелектрифікована залізниця по маршруту колишнього Великого шовкового шляху.

Найвідомішими містами району є Урумчі, Кашгар і Яркенд. Найбільше місто Урумчі має 500 тис. населення.

Перспективи району пов’язуються з виконанням транзитних транспортних функцій і форсуванням експлуатації нафтових багатств.

7. Південно-Західний економічний район складається з провінції Цинхай і Тибетського автономного району. Займає 19% території країни, на яких мешкає заледве 0,5% населення. Цей економічний район єдиний в Китаї є дотаційним. Його частка у промисловій та сільськогосподарській продукції країни вимірюється долями відсотку.

Тибет остаточно був приєднаний до Китаю лише у ХХ столітті. Район має найменшу густоту населення, найскладнішу етно-політичну ситуацію та найвідсталіше господарство. Тибетці – народ тибето-бірманської мовної групи китайсько-тибетської мовної сім’ї. За релігією вони ламаїсти (ламаїзм – різновид буддизму).

У природному відношенні Південно-Західний економічний район є надзвичайно важкодоступним, тому що займає найвище і найбільше плоскогір’я Землі. Перевали з висотами у 4,5 – 5 км відкриті для сполучення всього 2-3 місяці на рік. Повітря розріджене, амплітуди температур одні з найбільших на земній кулі. Авіація далеко не завжди може вирішити проблеми сполучення.

Район має значний природно-ресурсний потенціал, який практично не використовується. Лише наприкінці минулого століття розпочався видобуток нафти в Цинхайській котловині.

Головною галуззю сільського господарства є тваринництво. Суворим природним умовам найкраще відповідає розведення яків. Яків використовують як в’ючних тварин і для отримання молока, м’яса, вовни, шкіри. Найбільшим містом Цинхаю є Сінін, розташований поблизу озера Кукунор. Адміністративним центром Тибету є 70-тисячна Лхаса, розташована на абсолютній висоті 3650 м. До 1959 р. вона слугувала резиденцією далай-лами.