Сировинні проблеми світового господарства

Провідною сировинною проблемою сучасного світу на глобальному рівні виступає ресурсозабезпеченість світового господарства в цілому. На регіональному рівні найгострішими проблемами стали нерівномірність територіального поширення окремих видів ресурсів та неоднакова ресурсомісткість національних економік.

Ресурсозабезпеченість – це співвідношення між величиною ресурсу та розмірами його використання. Для вичерпних ресурсів показник ресурсозабезпеченості вимірюється у роках (див. табл. 4.1), при цьому передбачається збереження сучасного рівня видобутку. Для відновних ресурсів – показник розраховується на душу населення.

Це найпростіший варіант оцінки, але не можна вважати такий підхід абсолютно раціональним. Адже змінюються обсяги видобутку внаслідок змін у технологіях та обсягах використання ресурсів, змінюються й обсяги самих запасів внаслідок відкриття нових родовищ та переведення старих родовищ з однієї категорії в іншу (наприклад, канадські бітумінозні сланці не розглядалися в категорії промислових запасів вуглеводневої сировини через високу собівартість видобутку доти, поки ціна на нафту не зросла настільки, що їх розробка стала економічно доцільною). Тобто пропонована абсолютна оцінка ресурсозабезпеченості є короткотерміновою.

Таблиця 4.1.

Показники ресурсозабезпеченості окремими видами корисних копалин

Звичайно, на показники ресурсозабезпеченості у першу чергу впливають багатство або бідність території природними ресурсами. Але оскільки ресурсозабезпеченість залежить також і від масштабів вилучення природних ресурсів, то це поняття стає не стільки природним, скільки соціально-економічним.

Таблиця 4.2.

Абсолютна ресурсозабезпеченість кам’яним вугіллям

В зв’язку з вищеназваною проблемою краще абсолютний показник замінити на відносний (індекс ресурсозабезпеченості), який відбиває співвідношення між часткою країни у світових запасах даного ресурсу та часткою країни у світовому виробництві промислової продукції (порівняйте між собою таблиці 4.2 та 4.3). Такий індекс буде безрозмірним. Якщо він більший за одиницю – це свідчить про гарну ресурсозабезпеченість та можливість експорту даного виду природного ресурсу; якщо менший за одиницю – то це ознака недостатньої ресурсозабезпеченості та необхідності імпортувати цю сировину.

Як бачимо з табл. 4.2, за результатами абсолютної оцінки може скластися помилкове враження про гарну забезпеченість національної економіки Японії кам’яним вугіллям. Насправді це не так. Японія є найбільшим в світі імпортером кам’яного вугілля. Обсяги власного видобутку не в змозі задовольнити господарські потреби. Збільшити видобуток не уявляється можливим через порівняно невеликі запаси. Натомість США являються традиційним експортером кам’яного вугілля.

Таблиця 4.3.

Індекс ресурсозабезпеченості кам’яним вугіллям

Як бачимо, другий підхід є більш точним: індекс ресурсозабезпеченості США у сотню разів кращий за японський показник.

Порівняння індексів ресурсозабезпеченості дозволяє здійснювати регіональні оцінки. На глобальному ж рівні діє класичний показник ресурсозабезпеченості в роках. Проаналізуємо це на прикладі забезпеченості світового господарства металорудними ресурсами.

За ступенем забезпеченості запасами металорудні ресурси поділяють на 3 групи. Перша група має найсприятливішу ситуацію з дуже високим ступенем забезпеченості. У цій групі можна виділити підгрупи за географічним поширенням: а) залізні руди і боксити представлені у світі дуже широко; б) родовища марганцевих руд, хромітів, нікелевих і кобальтових руд зосереджені у невеликих групах країн (наприклад, половина світових геологічних запасів марганцевих руд сконцентрована в Україні; половина покладів хромітів припадає на Албанію й Туреччину і т.д.).

Друга група представлена свинцево-цинковими, молібденовими та іншими рудами, промислові запаси яких є достатніми. Сировинна база в цілому гарантована на найближче майбутнє. Ця група характеризується хорошими перспективами для розширення видобутку як за рахунок традиційних районів, так і відкриття нових.

Третя група характеризується критичною ситуацією. Вже у ХХІ століття можуть стати дефіцитними мідні, вольфрамові та деякі інші руди. Потрібні активні пошуки нових родовищ, але геологи засвідчують низьку ймовірність таких відкриттів. Отже, вихід полягає у зростанні використання вторинної сировини, впровадженні замінників та розвитку ресурсозбереження.

Ресурсозбереження передбачає виробництво і реалізацію кінцевих продуктів з мінімальною витратою речовин і енергії на всіх етапах виробничого циклу.

Глобальний рівень ресурсозабезпеченості (репрезентований у табл. 4.1.) дуже важливий, але географи своє наукове кредо часто передають крилатими фразами: «Глобальне в регіональному!» або «Мислити глобально, діяти локально!». Регіональний рівень дуже важливий в географічній науці. Наприклад, Південно-Західна Азія дуже багата нафтою, але майже зовсім не володіє гідроенергетичними, а тим більше лісовими ресурсами. А ось Південна Америка, навпаки, дуже багата гідроенергетичними та лісовими ресурсами.

Звичайно, що різниця у ресурсозабезпеченості між окремими країнами ще відчутніша (приклад наведений у табл. 4.3).

Легко переконатися, що найбільшими природними ресурсами володіють країни-гіганти з величезними територіями. А невеликі країни, якщо і виділяються багатством якогось виду природних ресурсів (наприклад, країни Перської затоки багаті нафтою), то зовсім не їхньою різноманітністю. Ось чому за ресурсозабезпеченістю з певною долею умовності країни можна поділити на три групи:

1. Ресурсонадлишкові країни (Росія, Канада, Австралія).

2. Ресурсозабезпечені країни (США, Китай, Бразилія), які також володіють значними природними ресурсами, але все ж таки змушені імпортувати деякі з них.

3. Ресурсонедостатні країни. Таких переважна більшість (Японія, Італія, Південна Корея, Тайвань). Як правило, вони сильно відстають від країн перших двох груп як за величиною, так і набором природних ресурсів, тому задовольняють свої потреби за рахунок світового ринку.

Ресурсомісткість – це кількість ресурсів, що використовується для виробництва одиниці кінцевої продукції, тобто співвідношення між спожитими ресурсами та виробленою продукцією.

Методика оцінки ресурсомісткості національних економік полягає у сумуванні рангів споживання основних видів ресурсів (водних, земельних, енергетичних та інших) на одиницю виробленої продукції (до уваги береться вартісний показник – ВНП). Отриманий інтегральний показник досить вдало відбиває загальну ефективність використання природних ресурсів, а також культуру природокористування.

Звичайно, на ресурсомісткість може впливати господарська спеціалізація країн. Скажімо, для отримання 1 кг пшениці необхідно витратити 2,5 тони води, а 1 кг рису – вже 4,5 тони. Бавовник ще більш водомісткий – 10 тон води на 1 кг кінцевої продукції. Але навіть в цьому випадку використання сучасних ресурсозберігаючих технологій може суттєво зменшити ресурсомісткість ВНП.

Найменший у світі показник водомісткості економіки в Сінгапурі (всього 36 літрів на 1$ ВНП), найбільший – у Французькій Гвіані (витрачається 11 кубометрів води на кожний долар ВНП). Характерно, що для більшості високорозвинених країн, особливо постіндустріальних, цей показник є невеликим, незважаючи навіть на особливості природних умов, тому що ступінь соціально-економічного розвитку має більший вплив на водомісткість, ніж кліматичні умови.

Аналогічний підхід використовується для оцінки деревомісткості. Найменші (тобто найкращі) показники – в Сінгапурі, Мальті, Люксембурзі, Кувейті, Катарі. Найгірші показники деревомісткості ВНП мають низькорозвинені доіндустріальні країни Бутан, Ефіопія, Лаос, Сьєрра-Леоне та інші. Тут деревина часто виступає єдиним енергоносієм.

Землемісткість може коливатися у дуже широких межах: від 20 см²/дол. ВНП у Сінгапурі до 823 м²/дол. ВНП у Буркіна-Фасо. Загалом для високо- і середньорозвинених країн із значною концентрацією виробництва характерна низька землемісткість. Виключення складає Австралія, оскільки в ній поширене екстенсивне відгонно-пасовищне тваринництво.

Показник енергомісткості має складнішу залежність. У бідних країнах низька енергомісткість пояснюється недорозвиненістю економіки. Водночас досить велика група країн із невисоким рівнем соціально-економічного розвитку може мати надміру високу енергомісткість через неефективність і застарілість техніки, відсутність енергозберігаючих технологій та ін. Висока енергомісткість господарства Саудівської Аравії, Лівії, Катару, Бахрейну, ОАЕ, Ірану пояснюється їх спеціалізацією на енергомістких галузях (виплавка кольорових металів, виробництво цементу і т.д.).

Якщо після проведення подібних операцій по всім видам ресурсів зробити ранжування країн по сумі всіх місць, то найкращі інтегральні показники ресурсомісткості, а отже і найвищу культуру природокористування, продемонструють Сінгапур, Японія, Великобританія, ФРН, Франція, Італія та інші. Лише в середині цього списку опиниться Україна поруч із такими країнами як Польща, Румунія, Албанія, Коста-Ріка, Колумбія. Найгірші показники ресурсомісткості економіки мають Замбія, М’янма і Лаос.

Висновки

1. До основних сировинних проблем світового господарства відносять наступні: зменшення показників ресурсозабезпеченості, нерівномірність територіального розподілу природних ресурсів та неоднакову ресурсомісткість ВНП країн світу.

2. Перспективи вирішення сировинних проблем пов’язуються із зростанням обсягів використання вторинної сировини, впровадженням природних або штучних замінників та розвитком ресурсозбереження.

3. Ресурсозбереження – це діяльність із здійснення процесу кругообігу в суспільно-територіальній системі речовин та енергії з їх мінімальними витратами на всіх етапах суспільного циклу (добування, виробництво, споживання, обробка відходів) та найменшим негативним впливом на людину й природні системи.

4. З певною долею умовності за показником ресурсозабезпеченості країни поділяють на три групи: ресурсонадлишкові, ресурсозабезпечені та ресурсонедостатні.

5. Співвідношення між кількістю спожитих ресурсів та вартістю виробленої продукції передається показником ресурсомісткості економіки. Найліпший показник в світі має Сінгапур, найгірший – Лаос.

Взаємодія природи і суспільства – як центральна методологічна проблема соціально-економічної географії

Вся історія існування людського суспільства – це історія його взаємодії з природою, обміну речовин між ними, історія споживання природних ресурсів. Абстрагуватися від цього факту суспільство не може, оскільки цей процес становить матеріальну основу його існування.

Але людина є істотою біосоціальною, тобто вона як біологічна одиниця є безпосередньою частиною природи, а не тільки її «підкорювачем» та «переможцем». Ось чому не можна «вирвати» суспільство із природи та протиставити їх одне одному. Не можна дивитися на природні комплекси виключно як на джерело матеріальних ресурсів. Природа – не тільки сукупність таких ресурсів, а ще й життєве середовище людини. Середовищеутворюючі функції природи є не менш важливими за матеріально-речовинні. Небажання або невміння враховувати цю обставину і веде до виникнення екологічних проблем та погіршення умов існування людства.