23894 (Економіка Куби), страница 6

Потреби Куби в промисловому й транспортному устаткуванні, а також у нафті практично повністю покриваються за рахунок імпорту; значна частина промислових споживчих товарів, сировини й багато видів основних продуктів харчування також надходять з-за кордону. Понад 80% експортних надходжень Куба одержує від продажу цукру, іншими важливими статтями експорту є нікель, сигари й морепродуктів. За станом на 1990 рік, торговельний дефіцит Куби оцінювався в 2,2 млрд. дол.

До розпаду СРСР три чверті обсягу зовнішньої торгівлі Куби доводилося на країни радянського блоку (у тому числі близько 60% — на торгівлю зі СРСР); іншими великими торговельними партнерами були Японія й Іспанія. СРСР фінансував дефіцит у торгівлі Куби із країнами соціалістичного табору шляхом видачі кредитів і надання позик, а поставки радянської нафти в обмін на кубинський цукор і нікель здійснювалися на досить вигідних умовах. В 1990 році сума торговельної заборгованості Куби у твердій валюті становила близько 7 млрд. дол., а в 1994 р. — 8,5 млрд. дол.

В 1990-ті роки відбулися корінні зміни в зовні економічних зв'язках Куби, насамперед з Росією. У травні 1996 року була підписана Декларація про принципи між РФ і Кубою, що закріпила їх новий — ідеологізований і економічно взаємовигідний — характер. Основу торгово-економічних зв'язків становить моно бартер «нафта — цукор». Після істотного скорочення товарообігу (з 3,3 млрд. дол. в 1991 до 350 млн. дол. в 1995) надалі намітився підйом — 670 млн. дол. в 1997. Росія залишається одним із провідних торговельних партнерів Куби й найбільшим імпортером цукру-сирцю.

За даними на 1998 рік, близько 45% зовнішньоторговельного обігу Куби доводилося на країни Європи, 39% — на країни Латинської Америки й Канади й 16% — на Азіатсько-Тихоокеанський регіон. Пріоритетними стали відносини з Канадою, країнами ЄЕС, Китаєм і Японією. Найважливішим завданням залишається подолання економічного ембарго з боку США й розвиток міжнародного співробітництва.

На початку 1980-х років Куба стала вживати серйозні зусилля по розвитку міжнародного туризму; для цього була проведена реконструкція туристичних об'єктів і розгорнута потужна рекламна кампанія. Хоча уряд США ще раз підтвердив своє рішення, заборонивши американським громадянам відвідувати Кубу, в 1992 році країну відвідало близько 500 тис. туристів з Європи, Канади й країн Латинської Америки. В 1998 році кількість туристів зросло до 1 млн. чоловік. Планується подальше збільшення їхнього числа до 7 млн. чоловік до 2020 року.

Економічна політика, яка проводилася кубинським керівництвом у перші роки після революції (1959-1963) була спрямована переважно на розвиток важкої промисловості, закінчилася провалом, і на зміну їй в 1963 році прийшла нова, орієнтована на відродження традиційного виробництва цукру. Знову розроблена економічна стратегія другої по важливості завданням проголошувала розвиток скотарства й виробництво цитрусових. В 1970-х роках країна перейшла до більше реалістичної економічної політики, при цьому минулому поставлені реальні завдання по плановому обсязі виробництва цукру й зроблений упор на впровадження засобів механізації при збиранні цукрового очерету, а також на розширення промислової обробки побічних продуктів цукрового виробництва. Обсяг виробництва цукру на Кубі в 1970-х роках становив у середньому близько 6 млн. т у рік, а в 1982 році досяг 8 млн. т. Однак з початку 1990-х років через недостачу пального, добрив і пестицидів (раніше поставлялися зі СРСР) виробництво цукру в країні різко скоротилося й становило в середньому менш 5 млн. т. у рік. В 1997, на початку сезону збирання цукрового очерету, біля двох третин сільськогосподарської техніки, необхідної для збирання, простоювало через недостачу засобів (приблизно 200 млн. дол.).

Наслідком великих капіталовкладень у виробництво м’ясо-молочної продукції й розведення цитрусових культур з'явилося значне збільшення обсягу виробленої в цих галузях продукції в порівнянні з дореволюційним рівнем. У той же час виробництво тютюну, кави, рису, бобів і овочів — традиційних сільськогосподарських культур, що становлять основу «нецукрового землеробства», — залишалося практично постійним або знижувався. В 1962 році важке положення в сільському господарстві змусило кубинський уряд увести тверде раціонування продовольства. У наступні роки ситуація покращилася, однак на початку 1990-х, після різкого скорочення торгівлі із країнами колишнього радянського блоку, на Кубі було знову уведене нормування основних продуктів харчування.

У період з 1961 по 1976 кубинський уряд закупило 257 рибальських судів (в Іспанії, Франції, СРСР і Японії), а також організувало будівлю невеликих власних верфей для будівництва рибальських судів малої водотоннажності. До 1976 році по тоннажі рибальського флоту Куба займала 6 місце серед країн Латинської Америки. В 1989 році загальний улов риби склав 192 тис. т, однак до середини 1990-х років улов скоротився через недостачу пального.

Самим коштовним корисним копалинам на Кубі є нікель, запаси якого становлять майже 10% розвіданих світових запасів; поклади нікелевої руди розташовані на східному краї острова. Виробництво нікелевого концентрату здійснюється на двох побудованих США гірничо-металургійних комбінатах, продуктивність яких до 1980 року виросла вдвічі в порівнянні з дореволюційної; крім того, у середині 1980-х років у країні було почате виробництво нікелевого концентрату ще на одному гірничо-металургійному комбінаті. В 1991 на Кубі було зроблено близько 40 тис. т нікелю; до 1997 року обсяг виробництва перевищив 60 тис. т. Крім нікелю, на острові ведеться видобуток залізної руди, хрому, кобальту й міді.

За кілька десятків років, що пройшли із часу кубинської революції, у країні була створена промислова база, при цьому встаткування й технічний персонал надавалися в основному країнами соціалістичного табору. Найбільш помітний ріст спостерігався у важкій промисловості, особливо у виробництві стали, цементу, хімічних продуктів і добрив. У той же час зростання виробництва таких традиційних товарів народного споживання, як текстильні вироби, напої, консерви, мийні засоби й сигари, йшов набагато більш повільними темпами.

Основні транспортні системи Куби були побудовані до революції: центральна залізниця — на початку століття, центральна автомагістраль — в 1930-х роках, авіаційне повідомлення почалося в 1940-х роках. Протягом 1960- 1970-х років стан залізничної мережі погіршилося, а довжина шосейних і ґрунтових доріг зросла майже вдвічі. Наприкінці 1980-х років на Кубі було 13 116 км доріг із твердим покриттям. Одним з досягнень післяреволюційної Куби стало створення торговельного флоту: якщо в 1959 році у країні було лише 14 морських суден водотоннажністю 58 000 т, то до 1989 року Куба володіла 117 судами. Однак в 1990-х роках робота кубинського торговельного флоту була практично паралізована через відсутність палива у зв'язку з різким скороченням поставок російської нафти. Скороченню торговельного обороту в кубинських портах сприяла також політика торговельного ембарго, проведена США стосовно Куби, оскільки всім іноземним кораблям, що заходили в порти Куби, заборонявся після цього заходити в американські порти протягом 6 місяців.

Телемовлення на Кубі в середині 1990-х років ведеться під контролем державного Кубинського інституту радіомовлення й телебачення по двох загальнонаціональних каналах; крім того, свої телестанції існують у кожній провінції. У країні функціонують п'ять державних радіомереж, служба радіомовлення на закордонні країни, а також ряд місцевих радіостанцій.

На 1997-2004 роках була намічена модернізація системи телефонного зв'язку в масштабах країни; передбачувана вартість робіт становить 900 млн. дол. Передбачається також значне збільшення числа абонентів телефонної мережі — з 3 до 9 на кожних 100 жителів. План передбачає також установку 50 тис. суспільних телефонів-автоматів, перехід на цифрову систему обробки сигналів (замість існуючої аналогової), модернізацію телефонної системи всієї країни й доведення її до сучасних міжнародних стандартів.

Джерелом більше 60% вироблюваної на Кубі енергії є нафта. Кількість нафти, що добувається в країні, невелика, тому основну частину споживаної нафти становлять поставки з-за кордону. Хоча проведені в країні пошуки нафтових родовищ дали позитивний результат, в 1992 році на Кубі було добуто лише 771 тис. т нафти. У країні є 3 нафтопереробних заводи, всі вони були побудовані до революції, два за допомогою США й один — Великобританії. Загальна потужність електростанцій, здебільшого теплоелектростанцій, в 1958 році становила 2,6 млн. кВт, а в 1989 році перевищила 15 млн. кВт.

Виробництво електроенергії різко впало на початку 1990-х років, з настанням «особливого періоду революції», однак уже в 1994 році почався його підйом. В 1995 році вироблення електроенергії склало 12,474 млн. кВт, а в 1996 році — 13,258 млн. кВт. В 1997 році відновили роботи із програми модернізації теплових електростанцій, почалося будівництво нової ТЕС у Фельтоне потужністю 200 мегаватів і відкрите фінансування будівництва ще однієї ТЕС потужністю 100 мегаватів, що працює на природному газі.

Будівництво атомної електростанції, що велося при технічній допомозі Радянського Союзу, було зупинено в 1992 році у зв'язку з економічними труднощами й припиненням поставок устаткування з Росії. Серйозний збиток кубинській енергетиці був нанесений відмовою Росії виконати свої зобов'язання по укладених торговельних договорах. Щоб компенсувати недостачу електроенергії, у країні було уведено тверде нормування її споживання; були також проведені закупівлі нафти в ряді країн (головним чином в Ірані) в обмін на поставки цукру. Тимчасове відключення електроенергії, дуже часте в середині 1990-х роках, стало відбуватися істотно рідше в 1998 році.

Уряд Куби вживає зусилля, спрямовані на інтеграцію економіки країни в економічну систему країн Латинської Америки й Карибського басейну й розширення діапазону економічної діяльності за допомогою створення в різних галузях спільних підприємств із європейськими, канадськими й латиноамериканськими компаніями. В 1994 на Кубі був створений ряд нових спільних підприємств за участю фірм Канади (модернізація виробництва нікелю на кубинському металургійному комбінаті, вивіз кубинської нікелевої руди для переробки на заводі в канадській провінції Альберта, буравлення нафторозвідувальних шпар на шельфі у берегів Куби, збільшення видобутку нафти з раніше розвіданих родовищ на території Куби), Мексики (модернізація кубинського нафтоочищувального заводу для переробки мексиканської нафти з метою наступного реекспорту, модернізація системи телефонного зв'язку на Кубі, в яке беруть участь також італійські фірми) і Ізраїлю (впровадження прогресивних методів розведення цитрусових культур і організація збуту кубинських фруктів у країнах Європи).

Державний сектор, охоплює 32,6% сільгоспугідь (агропромислові комплекси, сільськогосподарські підприємства, ферми молодіжної армії праці, господарства місцевих органів народної влади та ін.), кооперативний сектор з 63,6% сільгоспугідь, і частки селянські господарства, що обробляють 3,8% земельних угідь. У сільське господарство в 1998 р. державою було вкладено 140 млн. дол. (в основному для придбання комбікормів для худоби). Якщо врахувати, що в 1989 році в цю галузь щорічно направлялося більше мільярда доларів, а ефективність сільськогосподарського виробництва практично залишилася на тім же рівні, то можна представити напруженість положення з матеріальним забезпеченням цього сектора економіки.

Найбільшу вагу займають кооперативні форми користування землею й серед них особлива роль приділяється UBPS (Базові одиниці кооперативного виробництва), які нараховують близько 2500 господарств, роблять 22% овочів, 42% молока, 36% цитрусових, 16% фруктів, 38% рису, 22% кава, 12% коренеплодів і 7% тютюну.

Цукрова промисловість є однієї із провідних галузей економіки Куби. Потенційні потужності 156 цукрових заводів Куби в стані переробити в добу 670 тис. т цукрового очерету, що теоретично може забезпечити виробництво 9-9,5 млн. т цукру в рік.

В 1980 р. Куба змогла досягти стабільного виробництва цукру на рівні 7-8 млн. т у рік, з яких 3-3,5 млн. т поставлялося в СРСР. У минулому відносно високі показники галузі базувалися переважно на екстенсивному способі розвитку цукрової промисловості.

Відомо більше 50 продуктів, одержуваних з відходів цієї коштовної біологічної сировини й з успіхом реалізованих на міжнародних ринках (штучні волокна, фарби, пластмаси, сировина для виробництва паперу й тех. гуми, кормові добавки для худоби й т.д.). У майбутньому Куба має намір довести кількість похідних цукрового очерету до 100 найменувань. Цей напрямок визнаний одним із пріоритетних у реалізації науково-технічного прогресу на Кубі.

Після 5 років бездіяльності, став до ладу великий агропромисловий комбінат «Мануель Сангілі» у провінції Пінар-Дель-Ріо. На ньому, поряд з виробництвом основного продукту — цукру, на основі найсучасніших технологічних процесів виробляється випуск патоки.

Велика увага також приділяється очеретяному рослинництву, розширення посівних площ на кращих землях, доведенню зрілості очерету до необхідних меж. З метою створення зачепила для майбутніх сафр вироблення цукру в сезон планується в межах трохи нижче 4,3 млн. т і одночасно будуть інтенсифіковані посадки на нових площах з дотриманням передових агротехнічних вимог.

Розпочато в промислових обсягах виробництво екологічно чистого цукру, при вирощуванні якого, так само як і в ході індустріального процесу переробки, не застосовуються хімічні продукти. Ціни на екологічно чистий цукор на світовому ринку в три рази перевищують ціни на цукор звичайних сортів. Лідером національного виробництва зазначеного продукту є завод «Карлос Баліньо» у провінції Лас Вільяс. В 2000 р. він випустив 4,2 тис. т. екологічно чистого цукру. У цілому щорічні потреби світового ринку по зазначеному виді цукру становлять 200 тис. т. Розгортання програми виробництва екологічно чистого цукру, по оцінках кубинських експертів цукрової промисловості, дозволить Кубі в перспективі найближчого років зайняти провідні позиції серед продуцентів цього товару у світі.

Росія зберігає лідируюче місце в споживанні кубинського цукру-сирцю, однак, його поставки в Росію здійснюються в основному через фірми третіх країн. В 2000р. Росія імпортувала 2,02 млн. т кубинські цукру-сирцю (в 1999р. — 2,08 млн. т), що склало 63% цукрового експорту Куби.

Основний потік іноземних інвестицій припадає на головний кубинський курортний р-н Варадєро. З існуючих у Варадєро 40 готелів — чотири (з 2 тис. номерів), є спільною власністю й ще 3 тис. номерів перебувають у спорудженнях, якими управляють іноземні підприємства (іспанські, французькі, німецькі). З кожним роком ця цифра збільшується у зв'язку з уведенням в експлуатацію нових готелів. Іде будівництво двох десятків об'єктів.