11835 (Вернадський - вчений та дослідник)

Вернадський – вчений та дослідник

Володимир Іванович Вернадський (1863—1945) — класик сучасного природознавства, великий вчений-енциклопедист, глибокий мислитель і гуманіст, був засновником нових наукових напрямків, що інтенсивно розвиваються в наш час: генетична мінералогія, геохімія, біогеохімія, вчення про живу речовину і біосферу, концепція ноосфери. В коло природних явищ, які вивчав Вернадський, увійшла також радіоактивність.

Вернадського називали «пророком атомного віку». В 1922 році, коли ніхто навіть з фізиків не міг і помислити про атомну зброю, радянський учений застерігав людство від небезпеки самознищення. «Чи зуміє людство скористатися цією силою, спрямувати її на добро, а не на самознищення? Чи доросло воно до вміння використати цю силу, що її повинна дати наука?»

Величезної цінності внесок зробив Вернадський в розробку і розвиток геології, біології, ґрунтознавства, географії, кристалографії, а також кристалохімії, кристалофізики і геометричної кристалографії, вчення про симетрію, теорію будови силікатів, вчення про газовий режим Землі, історії, природних вод, гідрології, екології, космічної хімії, радіохімії, мікробіології, проблем космічного пилу, історії науки, логіки, методології науки.

Вернадський відкрив і сформулював ряд законів природи. Головний з них, що був основою світогляду вченого,— закон про єдність зв'язків і взаємозв'язків людства і природи, єдність сущого на Землі й поза Землею, єдність з космосом, єдність макрокосмосу і мікрокосмосу. Ідеї Вернадського мають значення не тільки в історичному аспекті. Вчення про біосферу і біогеохімічні процеси, про роль живої речовини в еволюції нашої планети є наріжним каменем сучасного природознавства і відіграє визначальну роль у вирішенні екологічних проблем, які в наш час так гостро стали перед людством.

Його справедливо називають найбільшим організатором науки нашого часу. Він виявив і проаналізував провідні тенденції розвитку науки, на багато десятиріч вперед визначив найбільш перспективні форми наукової діяльності, а головне — вказав шляхи дальших пошуків. Водночас він був організатором осередків наукової творчості. Його науково-організаторська діяльність особливо активно розвинулась у пореволюційні часи. Протягом 1918—1941 років він був ініціатором і — в більшості — керівником понад 20 наукових установ різного типу, які перетворилися у великі дослідницькі центри світового масштабу. Радієвий інститут, Біогеохімічна лабораторія, згодом—Інститут геохімії та аналітичної хімії імені В. І. Вернадського АН СРСР, Комісія з історії знань — тепер Інститут історії природознавства і техніки АН СРСР, Комісія з вивчення вічної мерзлоти, на базі якої виріс Інститут мерзлотознавства АН СРСР та ін. Загальноорганізаційні принципи, які розробив Вернадський, стали класичними і досі визначають життєдіяльність подібних наукових установ.

Особливо яскраво науково-організаційний талант Вернадського проявився в період заснування Академії наук Української РСР, яка в той час називалася Українська Академія наук. Погоджуючись взяти на себе виконання такого відповідального і складного завдання, Вернадський виходив з принципових переконань.

Вчений завжди стверджував ідею величезного значення науки для людства і доводив, що її розвиток забезпечується і науково-творчими досягненнями, і успішною організацією, особливо у нові часи. «Це двадцяте століття, друзі мої,— століття організації»,— якось проголосив він ще в молоді роки. Вказуючи на велике значення для блага людства діяльності могутніх наукових центрів, Вернадський найбільш високо цінував як одну з найважливіших форм наукової організації — академії наук. А Україна, що на той час, за словами вченого, «була дуже бідна центрами наукової роботи», гостро потребувала такого осередку наукових досліджень. «Особисто я вважаю,— писав він А. Ю. Кримському, запрошуючи його взяти участь в організації Української Академії наук,— важливою цю установу з точки зору українського відродження, що, як Ви знаєте, завжди було мені дороге, і з точки зору загальнолюдської — створення такого великого науково-дослідного центру». «Мені здається,— записував він у щоденнику,— тут я у вченому світі зможу зробити необхідне і для Росії, і для України, а головне—для науки».

Пропозиція керувати створенням такого великого і важливого центру не була випадковою. Член Петербурзької Академії з 1906 року, професор Московського університету з 1887 року, Вернадський, за його власним свідченням, «брав найгарячішу участь у розв'язанні питань реорганізації академічного життя і вищої школи», докладно вивчав історію, структуру, сучасний стан, перспективи розвитку Академії в Росії, написав історичну працю про її діяльність за весь період існування.

Поставивши собі за мету об'єднати наукові сили навколо майбутньої Академії наук, Володимир Іванович залучив до роботи комісії визначних українських і російських вчених з різних спеціальностей, котрих він знав по науковій і громадській роботі.

Статут Української Академії наук був здобутком великої групи вчених. Однак Вернадському належить головна і керівна роль у створенні його проекту.

Міцною теоретичною основою новоствореної Академії наук стали сформульовані Вернадським патріотичні, інтернаціональні і гуманістичні ідейні принципи, втілені у статуті. Ці положення про завдання, напрямок роботи та структуру Академії наук України — першої із національних академій нашої країни, визначені Вернадським, і тепер є основоположними для всіх республіканських академій СРСР.

На першому засіданні Спільного зібрання академіків, що стало вищим керівним органом Української Академії наук, її головою - президентом було обрано Вернадського.

Оригінали протоколів засідань Спільного зібрання, що зберігаються в рукописному відділі Центральної наукової бібліотеки Академії наук УРСР, відтворюють картину безпосередньої участі Вернадського в роботі цього вищого керівного органу Української Академії наук. Засідання відбувалися регулярно, майже щотижня. Головував завжди Вернадський, за винятком хіба тих випадків, коли хворів чи був у відпустці.

Під час обговорення питань президент завжди стояв на принциповій позиції, наполегливо і неухильно намагався втілювати в життя основні положення статуту. Його виступи на засіданнях — взірець наукового підходу, широти поглядів і вміння поєднувати проникливість у саму суть проблеми з охопленням її найдрібніших деталей. Це стосувалося не лише природничих наук, а й гуманітарних. Навіть сухі рядки протоколів відзначають особливості участі Вернадського у засіданнях Спільного зібрання: він завжди дуже жваво, з величезною зацікавленістю, емоційно сприймав те, що на них обговорювалося.

Завдяки йому була збережена київська колекція лускокрилих, яка вважалася «однією з кращих на континенті Європи». Він також багато зробив для збереження видатної історичної та архітектурної пам'ятки XVIII століття — будинку Києво-Могилянської академії.

За ініціативою Вернадського (він був обраний і першим головою) при Фізико-математичному відділі Української Академії наук створили Комісію з вивчення природних багатств України, яка координувала свою роботу з роботою ідентичної Комісії Російської Академії наук. Головним напрямком роботи Комісії по вивченню природних багатств України Вернадський намітив проблему електрифікації України, вважаючи її одним з найважливіших факторів економічного розвитку. Це був час, коли за дорученням В. І. Леніна розпочалася робота спеціалістів над складанням плану ГОЕЛРО.

Визнання вченим важливої ролі бібліотек у розвитку науки, обізнаність його в основних проблемах бібліотечної справи, розуміння необхідності існування наукової бібліотеки при великому науковому центрі обумовили його рішення очолити Тимчасовий комітет по заснуванню бібліотеки Української Академії наук.

Увесь час свого перебування в Києві Вернадський незмінно очолював Тимчасовий комітет. Він вникав у всі деталі діяльності бібліотеки, починаючи від теоретичних бібліознавчих проблем і кінчаючи технічними правилами, беручи безпосередню практичну участь у її первісному комплектуванні, Неодноразово виступав ініціатором передачі бібліотеці націоналізованих книжкових і рукописних зібрань із колишніх поміщицьких маєтків і будинків буржуазії, володарі яких втекли за кордон.

Так, до книгосховищ перейшла величезна бібліотека і архів Рєпніних з їхнього маєтку в Яготині, до складу яких входила дуже цінна старовинна нотозбірня Розумовських. Вернадський гаряче піклувався про долю найціннішого книжкового і рукописного зібрання колишньої Київської духовної академії, основу якої становила бібліотека XVII— XVIII століть славнозвісної Києво-Могилянської академії, зокрема її рукописні навчальні курси, що мали велике наукове значення,— з філософії, піїтики, риторики, психології, математики та інших предметів. Вернадському також належить велика заслуга в організації закупівлі книжок у відомих діячів науки і культури, на що Радянська влада виділяла чималі кошти. Серед придбаних завдяки Вернадському книгозбірень особливо цінними були бібліотека історичної літератури професора Київського університету І. Лучицького та академіка В. Іконникова, який володів однією з найвизначніших вітчизняних приватних бібліотек.

Вернадський разом з іншими членами тимчасового комітету розшукував у антикварів і в букіністичних магазинах стародруки та інші раритети. Зберігся складений Володимиром Івановичем довгий реєстр книг, які він планував придбати у антикварів.

Вчений домовився про книгообмін з петроградськими бібліотеками, а також відрядив співробітників для закупівлі книжок у Москві та Петрограді, 12 березня 1919 року Вернадський написав листа Горькому, з яким був особисто знайомий, з проханням сприяти придбанню в Росії книжок та інших друкованих матеріалів для академічної бібліотеки.

Вернадський вважав, що з бібліотекою пов'язаний важливий етап його життя і діяльності, і згодом упродовж довгих років постійно цікавився її справами.

Науково-організаційна і культурна діяльність Вєрнадського у Києві в 1919 році розгорнулася настільки широко, що важко розкрити всі її вияви, як неможливо врахувати і ті численні усні та письмові консультації, бесіди, поради, які він давав київським та іншим українським ученим, спеціалістам, студентам, усім, хто цікавився наукою, вивчав природу.

Восени 1919 року у трьох відділах Академії — історико-філологічному, фізико-математичному і соціально-економічному — працювало 26 науково-дослідних кафедр, 15 комісій, кілька комітетів і кабінетів, три інститути, бібліотека. Вивчалися флора, фауна, мінералогія України, були підготовлені і друкувалися праці про корисні копалини України, готувався історичний словник української мови, видавалися українські писемні історичні пам'ятки, створювалися музеї.

«Перебування Володимира Івановича на Україні було недовгим,— висловився пізніше один з найталановитіших учнів і соратників Вєрнадського М. Холодний.— Однак його короткочасна праця залишила глибокий слід у науковому житті цієї частини нашої великої країни».

У 20—30-х та першій половині 40-х років діяльність ученого розвивалася у Ленінграді і Москві. Але зв'язки з Україною не переривалися. Україна завжди залишалася в його серці і думках. Він стежив за розвитком науки і культури на Україні. Постійно читав українські газети і журнали. Вступив у другій половині 20-х років у члени Ленінградського товариства дослідників української історії, літератури і мови.

В. Вернадський протягом усього життя зберігав незмінний інтерес до діяльності виплеканої ним Академії наук УРСР, період створення і становлення якої лишив особливий незабутній слід у його душі й пам'яті. Він писав у своїх листах: «Для мене і Україна, і Київ, і Українська Академія дорогі і близькі, залишилися з моєю старою особистістю». «Мені страшенно дорогі і дуже хочеться бачити ближче і конкретніше і Академію, і Бібліотеку. Я так радію їхньому зростанню і так вірю в їхнє велике призначення, і мені так дорога Академія». До кінця життя академік Вернадський, будучи членом Академії наук УРСР, вважав своїм обов'язком інформувати українських академіків про результати своїх досліджень, надсилав до Києва свої роботи з Петрограда, а потім з Парижа, Праги, Москви, просив направляти йому академічні видання, прагнучи завжди бути в курсі наукових досягнень Української Академії наук.

Протягом 20—30-х років Вернадський кілька разів приїздив до Києва. У 1926 році він прибув на Другий всесоюзний геологічний з'їзд і одноголосно був обраний його головою. З травня 1928 року він взяв участь у засіданні ради Української Академії наук, на якій був обраний президентом Д. Заболотний. Члени ради — 33 українських академіки — обрали Вєрнадського головою засідання. А наприкінці літа цього ж року Вернадський відвідав виїзну групу своїх співробітників з біогеохімічної

лабораторії, які працювали при сприянні Української Академії наук на Старосільській біологічній станції під Києвом. Ці роботи Вернадський вважав відновленням своєї експериментальної праці 1919 року тут же, на Старосіллі. Моторним човном по Дніпру він дістався до біологічної станції, оселився у будиночку лісника і брав участь у наукових дослідженнях, зокрема провів повний хімічний аналіз відмираючого водяного горіха. Сюди до Володимира Івановича приїздив М. Холодний.

Весною 1939 року Академія наук Української РСР запросила Вер-надського взяти участь у наукових конференціях із порівняльної фізіології та вивчення пегматитів і рідкісних елементів УРСР. Це була остання зустріч Вернадського з Україною, з Києвом.

Повернувшись до Москви, він писав А. Кримському (12 вересня 1939 р.): «Дуже радий, що побував у Києві. Так чи інакше з ним пов'язана дорога для мене смуга мого життя. Зовсім інше, коли побачиш своїми очима і своїм єством, а не тільки почуєш чи прочитаєш».