95952 (Египет. Лидер Арабской Лиги)

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Інститут міжнародних відносин

Реферат

на тему:

"Миротворча діяльність Арабської Республіки

Єгипет в межах Ліги арабських держав"

Виконала студентка

Другого курсу

Четвертої групи

Відділення міжнародне право

Павлова Надія

Перевірив: Бовсунівський В.П.

Київ 2008

Ара́бська лі́га, організація арабських держав, створена в Каїрі в 1945 для затвердження арабської єдності, спочатку як опозиційна Ізраїлю. Членами організації є Єгипет, Сирія, Ірак, Ліван, Трансіорданія, Саудівська Аравія і Ємен.

З самого початку існування Ліга арабських держав (тут і надалі – ЛАД) центральною проблемою в її діяльності стала палестинська проблема. На сьогоднішній день ЛАД об'єднує 21 країну (Алжир, Бахрейн, Джібуті, Єгипет, Йорданію, Ірак, ЙАР, Катар, Кувейт, Ліван, Лівію, Мавританію, Марокко, НДРЙ, ОАЕ, Оман, Саудівську Аравію, Сирію, Сомалі, Судан, Туніс).

Безпека арабського світу - об’єктивна необхідність, котра є виразом його волі, прагнення арабів до єдності, що була порушена колонізаційним порядком у минулому i правлячими національними елітами в незалежних арабських державах після деколонізації регіону. Суть концепції загальноарабської безпеки полягає в тому, що загроза будь-якій арабській державі як частині арабського світу є загрозою для загальноарабської безпеки. Лізі арабських держав, враховуючи реалії сучасного Арабського Сходу, відводиться центральна роль у процесі розробки стратегії та формування механізмів гарантування безпеки.

Серед арабських авторів існують різні підходи до концепції загальноарабської безпеки. Умовно можна виділити три основні напрями. Представники першого напряму вважають, що поняття “загальноарабська безпека” непридатне для сучасних арабських реалій та є породженням епохи Г.А. Насера. Щодо ЛАД, то, на їх думку, діяльність цієї організації є неефективною не лише у сфері гарантування безпеки арабського світу, але і в цілому, і тому немає реальної необхідності в її подальшому існуванні. Послідовниками цієї думки є переважно єгипетські науковці, зокрема, Рамадан.

На думку представників другого напрямку, система загальноарабської безпеки перебуває лише в процесі становлення, а її елементи - на стадії утворення. Вони зазначають, що ЛАД у цих умовах може відігравати суттєву роль у гарантуванні загальноарабської безпеки (не виключаючи при цьому суттєвого зростання цієї ролі у перспективі), що, на їхню думку, обумовлює необхідність зміщення акцентів на розвиток системи безпеки кожної окремої арабської держави як необхідної передумови для створення загальноарабської системи безпеки. Цей напрям представляють дослідження Рабі Х., Хелала А.А.

Представники третього напряму визнають важливість ролі ЛАД у процесі становлення системи загальноарабської безпеки, акцентуючи при цьому увагу на нагальній необхідності реформування ЛАД (зміни Статуту ЛАД, проведення структурної перебудови), що дозволить модернізувати систему безпеки відповідно до існуючих міжнародних та регіональних реалій. Серед представників цього напряму слід згадати таких дослідників, як Тоніра Б.М., Хітті Н.

На початку 90-х років на Близькому Сході склалася якісно нова політична обстановка, яка вплинула і продовжує впливати на подальшу еволюцію регіональних конфліктів і пошуки шляхів їх врегулювання. До числа найважливіших змін потрібно віднести нову розстановку сил в арабському світі внаслідок війни в Перській затоці і посилення там відцентрових тенденцій, що не могло не відбитися на ситуації в ЛАД, зміни в підході Ізраїля до проблеми близькосхідного врегулювання, мирні переговори на Близькому Сході, початок яким поклала міжнародна конференція в Мадриді, початок ізраїльсько-палестинского діалогу, і його перші практичні результати, нормалізацію відносин між Ізраїлем і Йорданією.

Прихід в середині 90-х років до влади в Ізраїлі нового керівництва, створив перешкоди на шляху її вирішення. Однак загалом домінуючою тенденцією є тенденція до врегулювання, значну роль в чому покликана зіграти Ліга арабських держав.

Необхідною умовою розв'язання палестинської проблеми є визнання не тільки палестинцями та окремими арабськими країнами, але і Лігою Арабських Держав, всіма арабськими країнами права Ізраїля на існування і визнання Ізраїлем законних національних прав палестинських арабів як нації, в тому числі і прав політичних. Таке взаємне визнання повинне бути гарантоване відповідним міжнародно-правовим актом, можливо, рішенням Ради Безпеки 00Н, що зобов'язує всі сторони. У цьому плані актуальним представляється подальша розробка механізму взаємодії між 00Н і ЛАД, ЛАД і арабськими субрегіональними організаціями - Радою Співробітництва арабських держав Перської затоки і Союзом Арабського Магрібу в справі розв'язання палестинської проблеми.

Посилення доцентрових тенденцій в міжарабських відносинах призвело до активізації ролі національних держав, зокрема, в справі близькосхідного врегулювання. У цей час миротворчий процес розвивається в основному в рамках двосторонніх відносин між Ізраїлем і арабськими країнами та ізраїльсько-палестинских відносин.

Сучасні реалії ситуації на Близькому Сході, перші зрушення на шляху вирішення палестинської проблеми свідчать, що після стількох років конфронтації ще існують великі складності у виробленні конкретних практичних домовленостей з різних аспектів їх рішення. Дотримання власних національних інтересів (передусім палестинців і Ізраїля) не може бути збитковим національним інтересам партнерів по переговорах. Отже, необхідна розробка взаємоприйнятних принципів, якими повинні керуватися учасники переговорного процесу, значну роль в чому покликана зіграти Ліга арабських держав. До числа цих принципів, з точки зору автора, потрібно віднести визнання того факту, що прямі переговори сторін в конфлікті, зокрема, палестинців і Ізраїля, не можуть розглядатися як загроза або перешкода на шляху розвитку мирного процесу, відмова від тези про те, що ключ на шляху врегулювання палестинської проблеми лежить тільки на шляху переговорів між Ізраїлем і Лігою арабських держав. Разом з тим це не означає недооцінки ролі і можливостей Ліги арабських держав в справі врегулювання палестинської проблеми, відмови від її використання в переговорному процесі. Форсування переговорного процесу, зокрема між Ізраїлем і ОВП, між Ізраїлем і окремими арабськими країнами, має важливе, але проміжне значення. ЛАД могла б зіграти велику роль в процесі створення системи колективної безпеки на Близькому Сході, в переговорах по таким комплексним, що представляють взаємний інтерес для Ізраїля і арабських країн питанням, як контроль над озброєнням, недопущення поширення в регіоні зброї масового знищення і проблема біженців, проблема водних ресурсів тощо. Максимальне розширення порядку денного переговорного процесу, розгляд всіх близькосхідних проблем в їх взаємозв'язку і взаємозалежності, передбачає активізацію ролі Ліги арабських держав.

Необхідною умовою підвищення значення ЛАД в міжнародних і регіональних відносинах, активізації її діяльності по врегулюванню регіональних конфліктів, зокрема палестинської проблеми, є приведення її Статуту у відповідність з потребами сьогоднішнього дня, внесення в нього відповідних змін, які передбачають уточнення формулювань, що стосуються її цілей і задач, розширення компетенції її Генерального секретаря, зокрема з політичних питань, розгляд ряду процедурних питань. Разом з тим її рішення мали і продовжують мати велику політичну силу. Діяльність ЛАД є постійно діючим важливим чинником в регіональних міжнародних відносинах. У зв'язку з цим представляється перспективним розширення співпраці з Лігою арабських держав неарабських країн, зокрема України.

У 1943 першій половині 1944 року Єгипет здійснює активні дипломатичні зусилля по утворенню Ліги арабських держав. Восени 1944 року в місті Олександрія відбулася підготовча конференція по створенню Ліги арабських держав. Статут Ліги було підписано 22 березня 1945 року всіма незалежними країнами: Єгипет, Сирія, Йорданія, Ірак та Ліван, а згодом через декілька днів приєднується і Ємен.

Після проголошення незалежності, Єгипет був монархією. В 1952 році в Єгипті відбулася антимонарзічна революція. До влади приходить військова організація “Вільні офіцери”, яку очолювали Гамаль Абдель Насер і Анвар Саддат. Перше, що зробили нові керівники вони анулювали договір 1936 року з Великою Британією і на підставі нової угоди, яку було підписано у 1954 році, англійські збройні сили змушені були залишити територію Єгипту. Але на підставі угоди, вони мали змогу повернутись, якщо буде зафіксовано агресію проти Суецького каналу. Єгипет наймогутніша в економічному, політичному і військовому плані арабська країна. Він претендує на роль лідера арабського світу. Але йому потрібен був авторитет, і завоювати його модна було лише у боротьбі проти Ізраїлю. А для цього була потрібна зброя. Її можна було взяти у США головного постачальника зброї для цього регіону. США дають згоду поставляти зброї за умови того, що цб зброю не буде використано проти Ізраїлю. Тоді Єгипет звертається до СРСР, і останній вперше стає постачальником зброї на Близький Схід. В 1955 році були підписані угоди про поставки Єгипту зброї з СРСР, Чехословаччини та Польщі. На той час МБРР мав надати Єгипту велику позику для побудови Суецької греблі, але значна її частина мала надійти від США, які відмовляють Єгипту. Насер проголошує нацоналізацію кампанії Суецького каналу. Це викликало міжнародну кризу, відому в історії під назвою “Суецька криза”, дипломатичним шляхом розвязати її не вдалося. Три країни почали готувати вторгнення до Єгипту. Ця операція отримали назву Три мушкетери. Спочатку Ізраїль почав війну проти палестинських партизанів. Потім Англія і Франція висунули ультиматум Єгипту і вимагають його відзоду на 100 км від Суецького каналу. Обидві наддержави виступили з осудженням цієї агресії. СРСР звертається до трьох країн з “ракетною нотою”, в якій погрожує використати ядерну зброю. Війна закінчується, спочатку Єгипет залишає Англія і Франція, а Ізраїльські війська залишаються. Тоді СРСР погрожує вислати своїх добровольців. Ізраїль змушений залишити територію Єгипту. Наслідки троїстої агресії: 1) прискорює розпад колоніальних систем; 2) різко зростає авторитет Єгипту та його лідера Насера; 3) послаблення позиція Англії та Франції на Близькому Сході; 4) посилення позицій США та СРСР і зіткнення їх інтересів; 5) посилення доцентрових тенденцій в міжарабських відносинах, утворення унітарної держави у складі Єгипту та Сирії, що проіснувала з 1958 по 1961 рік (називалася Обєднана Арабська Республіка, розпалася внаслідок військового перевороту в Сирії).

В позиції арабських країн щодо кувейтської кризи існували значні розбіжності, що призвело до поглиблення розколу в арабському світі. Це мало серйозні наслідки для економічних, соціальних та політичних аспектів арабської безпеки. Колективні загальноарабські зусилля, здійснені в рамках ЛАД, спрямовані на врегулювання конфлікту та пошук мирних шляхів вирішення проблеми, виявилися марними, так як не вдалося виробити спільну арабську позицію, яка дала б можливість задіяти механізм колективної арабської безпеки для захисту незалежності однієї з держав-членiв ЛАД. Кувейтська криза мала серйозні негативні наслідки для арабських країн, що включають відчутні людські втрати, депортацію громадян інших арабських країн з Кувейту, Iраку, держав Затоки. Прямі збитки склали від 600 до 800 млрд. долл.

Головним політичним наслідком кризи є безпрецедентний розкол серед арабських країн, причини якого полягали у відмінності точок зору щодо методів урегулювання кризи та ліквідації її наслідків. Криза довела неефективність діяльності ЛАД, так як вона виявилася неспроможною прийняти дійові заходи, щоб змусити Iрак вивести свої війська з Кувейту.

Криза привела до зростання західного, особливо американського, впливу в регіоні, що мало серйозні негативні наслідки для загальноарабської безпеки. Криза сприяла досягненню окремих політичних i стратегічних цілей найближчого оточення арабських держав - Iрану та Туреччини. Очiкується зростання впливу в регіоні цих держав. Iзраїлю в результаті кризи вдалося добитися значних матеріальних, політичних та військових дивідендів.

Концепцiя нового близькосхiдного порядку, що активно пропагується США та Iзраїлем, передбачає формування спiльного ринку на Близькому Сходi, що, в свою чергу, передбачає створення зон вiльної торгiвлi та укладання митного союзу. Необхiдна наявність щонайменше двох основних передумов для реалiзацiї цього плану: досягнення всеохоплюючого миру в регiонi та припинення бойкоту Iзраїлю з боку арабських держав. Без встановлення справедливого миру відмова від арабської політики бойкоту Iзраїлю є недоцільною i небезпечною. Подібні рішення, прийняті державами Затоки, можна розцінювати як передчасні. Реалiзацiя проектів регіонального співробітництва дозволить Iзраїлю розширити ринок збуту своїх товарів за рахунок арабських країн, що дасть новий імпульс нарощуванню ізраїльського економічного та військового потенціалу, приведе до краху планів створення спільного економічного простору арабських країн. В результаті посилиться процес нерівномірності зростання арабської та ізраїльської економік, що створить серйозну загрозу для загальноарабської безпеки.

Варто зауважити, що позиція Арабської Республіки Єгипет стосовно розповсюдження зброї масового знищення в даному регіоні є наступною: АРЕ сприяє недопущенню її розповсюдження в регіоні. Адже прямим наслідком наявності на Близькому сході зброї масового знищення може стати початок третьої світової війни. Але попри таку, на перший погляд пацифістську налаштованість, необхідно зазначити доволі цікавий факт, а саме те, що сьогодні АРЕ входить до списку країн які потенційно можуть володіти біологічною зброею. ¹ На ряду з Єгиптом у списку ще є Лівія, Ізраїль, Сирія. Попри те, що АРЕ підписала Договір щодо нерозповсюдження зброї масового знищення. Вона його не ратифікувала, тобто реально вона не є її членом. Хоча її програма з розробки біологічної зброї (тут і надалі – БЗ) датується ще з 1960 х років.

Глибокі зміни в системі європейської безпеки, що виникли після холодної війни, змусили НАТО усвідомити взаємозалежність систем безпеки Європи та середземноморського регіону і звернути особливу увагу на його стратегічне значення. Результатом визнання взаємозв'язку між Європою та Середземномор'ям у питаннях безпеки та стабільності стало рішення, прийняте Альянсом у грудні 1994 року, яке передбачало встановлення контактів між НАТО та країнами "розширеного Середземномор'я". У лютому 1995-го Єгипет, Ізраїль, Мавританія, Марокко та Туніс були запрошені до діалогу з НАТО. В листопаді 1995 року запрошення отримала Йорданія, а в лютому 2000 року Алжир.