177634 (Основні етапи еволюції економічної думки), страница 11

Економічна теорія Харрода, доповнена Домаром, аналізує не момент порушення рівноваги в економіці і відновлення його (статична рівновага Кейнса), а довгостроковий період стійкого економічного зростання (динамічна рівновага), теоретично обґрунтовуючи стабільні темпи зростання ринкової економіки.

Стабільний темп зростання виробництва, який забезпечується всім приростом населення (це, за Харродом, перший фактор економічного зростання) і всіма можливостями збільшення продуктивності, Харрод називає природним темпом зростання. Третім фактором зростання Харрод вважає розмір накопиченого капіталу.

Темп економічного зростання в цій моделі в кінцевому рахунку залежить від частки нагромадження в національному доході і капіталоємності продукції. Необхідно відмітити абстрактний характер моделі, так як в ній відображені лише самі загальні залежності процесу суспільного виробництва: між нагромадженням, споживанням і темпами зростання національного доходу при даних і незмінних техніко-економічних умовах. По суті, розглядається екстенсивний тип зростання.

Питання циклічного розвитку ринкової економіки від піднесень до спадів розроблялись в динамічній теорії циклу, найбільш відомим представником якої є американський економіст Е.Хансен. Основна рекомендація Хансена – розширення попиту за рахунок державного бюджету, що неминуче розв’язує інфляцію і зводить в кінцевому рахунку на нівець спроби подолати протиріччя між виробництвом і споживанням, так як фінансування здійснювалось би за рахунок державного боргу.

Неокейсіанці доповнили концепцію мультиплікатора Кейнса концепцією акселератора. Акселератор (прискорювач) показує залежність приросту інвестицій від приросту доходу. Кожен приріст доходу визиває більший в процентному відношенні приріст інвестицій. Виходячи із взаємозв’язку мультиплікатора і акселератора неокейсіанці розробили схему безперервного, динамічного зростання економіки. Була створена теорія регулювання економіки в різних кон’юнктурних умовах (спаду і піднесення). Розроблено положення про регулювання через держбюджет з використанням стабілізаторів, які повинні автоматично реагувати на циклічні коливання, пом’якшувати ці коливання (в якості стабілізаторів виступають податки, виплати по соціальному страхуванню, субсидії).

З точки зору формування стратегії економічного зростання неокейсіанська концепція мала потрійне значення. По-перше, при всій спрощеності вона все-таки є корисним інструментом аналізу самих загальних зв’язків між виробництвом, споживанням і нагромадженням капіталу при даних техніко-економічних умовах. Ці моделі дали відповідний стимул для статико-економічних досліджень коефіцієнтів і пропорцій суспільного відтворення на протязі тривалих періодів часу (таких, як норма нагромадження капіталу, капіталоємність та ін..), які сприяли кращому розумінню динамічних процесів, що відбуваються в масштабах всієї економіки.

По-друге, неокейсіанські теоретики, підкреслюючи значення реалізації для забезпечення стабільних темпів економічного зростання, показали особливу роль впливу попиту на інвестиції для досягнення динамічної рівноваги. Розвиваючи теорію Кейнса, вони виступили за державне регулювання процесу нагромадження капіталу в тривалому періоді в цілях досягнення стабільних темпів зростання національного доходу. Вони також підкреслювали, що регулювання співвідношення між нагромадженням є головним напрямком анти циклічної політики.

По-третє, неокейсіанці вважали, що головним інструментом політики підвищення потенційно можливого рівня виробництва, і, як наслідок, підвищення темпів зростання економіки, являються інвестиції.

14. Причини виникнення, сутність та основні напрями неоліберальної економічної теорії

Ідейні корені економічного лібералізму сягають часів А. Сміта та його "невидимої руки". Неолібералізм прийшов на зміну класичному економічному лібералізму, причиною краху якого стала економічна криза 1929— 1933 pp. XX ст. Неолібералізм, як напрям економічної теорії базується на неокласичній методології і захищає принципи економічної свободи, саморегульованої економічної системи та вільної конкуренції. Ринок трактується як ефективна система, яка сприяє економічному зростанню і забезпечує пріоритетні права суб´єктів економічної діяльності на засадах конкурентного економічного устрою. Неолібералізм увібрав у себе й плідно розвиває такі основні ознаки класичного лібералізму:

обстоювання ідей природного порядку та природних прав;

заперечення будь-якого розширення державного втручання;

захист конкурентних принципів господарювання;

обстоювання ідеї індивідуальної свободи на основі захисту і заохочення приватної власності на засоби виробництва;

розвиток місцевого самоврядування та добровільних організацій на противагу зростанню впливу центральних органів влади;

підтримка політики вільної торгівлі.

Разом з тим неоліберали, на відміну від своїх попередників-неокласиків, певною мірою модифікують методологічні засади ліберальної концепції. По-перше, вони оцінюють процеси господарського життя з макроекономічних позицій, не обмежуючись мікроекономічним рівнем аналізу. Макроекономічна спрямованість неолібералізму пояснюється зокрема тим, що як самостійна система поглядів на проблему державного регулювання економіки він виник майже одночасно з кейнсіанством, синтезувавши ідеї неокласики та традиційного лібералізму зі здобутками історико-соціального й інституційного напрямів.

По-друге, на відміну від авторів неокласичних теорій економічного зростання, що зосереджували увагу на дослідженні кількісних залежностей процесу відтворення, неоліберали намагалися вивчати якісні зміни та перетворення інституційних умов. Вирішення таких проблем вони вважали достатньою умовою для автоматичного встановлення фундаментальних кількісних пропорцій суспільного відтворення.

По-третє, для представників неолібералізму використання граничних величин не є провідним методологічним інструментом, а для деяких шкіл (наприклад, німецької) не має самостійного значення, а лише визнається поширеним теоретичним прийомом неокласичної теорії.

По-четверте, неолібералізм відрізняється від традиційного класичного лібералізму визнанням можливості коригування державою ринкового ладу і навіть активного формоутворюючого впливу держави на економіку. Однак, на противагу кейнсіанському регулюванню, об´єктом цього впливу визнавався не сам процес відтворення, а передусім інституційні основи конкурентного механізму. Основний зміст неоліберальних концепцій ринкового господарства спробував визначити німецький економіст А. Рюстов у 1932 p., використавши термін "ліберальний інтервенціонізм", під яким розумів державне "втручання не проти дії законів ринку, не для досягнення якогось нового стану, не для уповільнення, а для прискорення природного процесу розвитку". Лібералізація економіки, використання принципів вільного ціноутворення, провідна роль приватної власності та недержавних структур — основоположні принципи нового економічного лібералізму.

Представники неоліберального руху ще у 30-ті pp. XX ст., коли кейнсіанська теорія і практика набирали обертів, намагалися виробити єдину науково-практичну програму, вихідні принципи якої були представлені на міжнародній конференції, що відбулася у Парижі у 1938 р. ("колоквіум Ліппмана", названий так за співзвучність ухвалених на конференції теоретичних принципів і практичних настанов ідеям, висловленим у книзі американського економіста В. Ліппмана "Вільне місто", що була опублікована того ж року). Суть схвалених принципів неолібералізму зводилась до визнання правомірності обмеженого державного втручання в економічні процеси, широкого сприяння вільному і стабільному функціонуванню підприємництва та необхідності підтримання правил вільної конкуренції. Було зазначено, що пріоритет приватної власності, свобода угод і вільних ринків можуть бути переглянуті державою лише в екстремальних випадках (війни, стихійні лиха, катастрофи).

У вільному суспільстві держава не управляє справами людей. Вона забезпечує справедливість поміж людьми, що управляють власними справами.

У першій третині XX ст. засновано основні школи (рис. 12.5), які розвинули ліберальну традицію й заклали фундаментальні основи сучасного неоліберального мислення. Представники цих шкіл неолібералів були одностайні в розумінні ролі ринку й тих загроз для нього, які приховані в монополізації економіки й державному інтервенціонізмі.

Англійська (лондонська) школа неолібералізму зробила сучасним класичне трактування завдань і цілей економічної науки, функціонування ринкових механізмів в умовах обмеженості ресурсів. П очолював Лайонелл Чарльз Роббінс (1898—1984).

Методологічна концепція Л. Роббінса одержала назву апріоризму, яку підтримали авторитетні вчені-неоліберали Л. фон Мізес, Ф. фон Хайєк та Ф. Найт. Ця концепція виходить з того, що будь-яка наука свої кінцеві теоретичні висновки формулює дедуктивним шляхом, користуючись обмеженим набором фундаментальних положень. Разом з тим підкреслюється, що процес встановлення цих положень у природничих та суспільних науках суттєво відрізняється. Представникам природничих наук необхідно розробити інструменти спостереження за досліджуваним об´єктом, методику експериментів, провести потрібні досліди, обробити отримані результати, що дасть змогу сформулювати базові положення для наступних теоретичних висновків.

Французька (паризька) школа неолібералізму своїм виникненням завдячує Жаку-Леону Рюефу (1896—1978), який розробляв проблеми економічного розвитку, грошового обігу, кредиту та міжнародних фінансів в контексті неокласичного лібералізму. Вчений був одним з радників Р. Пуанкаре в період стабілізації франка (1926—1928), фінансовим аташе посольства Франції у Лондоні (1930-1933), займав різні посади у міністерстві фінансів, у 50-ті pp. XX ст. брав участь у розробці теоретичних основ економічної політики Ш. де Голля. Заходи з лібералізації французької економіки та пропагування ліберальних цінностей забезпечили Ж.-Л. Рюефу значний вплив на економічну політику при трьох республіках. Основна праця вченого — книга "Суспільний порядок" (1945), де він захищав об´єктивно зумовлений соціальний порядок, ринкову цивілізацію, яка проявляється у саморегулюючому потенціалі ринку, зумовленому процесом врівноваження цін та стабільності грошового обігу в умовах вільної конкуренції. Ж.-Л. Рюеф критикував як прихильників соціалізму та марксизму, так і Дж.М. Кейнса, ідеї якого щодо державного регулювання економіки суперечили власним уявленням вченого та стали, на його думку, джерелом багатьох подальших хибних рішень (цікаво, що Ж.-Л. Рюеф іменує Кейнса "чарівником із Кембриджа" за надзвичайну силу переконання й велику кількість учнів та продовжувачів). Втручання французької держави в економіку, "економічний дирижизм", передусім у формах націоналізації та планування призвели до відродження неоліберальних поглядів на початку 60-х pp. XX ст. Теоретичним поштовхом до цього стала доповідь "Про перешкоди економічній експансії" (1960), яка доводила потребу створення і стимулювання державою заходів ринкової саморегуляції, підготовлена групою експертів на чолі з Ж.-Л. Рюефом та директором державних залізниць Л. Арманом. Було покладено початок формуванню школи французького неолібералізму, до якої належали Е. Малінво, С. Кольм, Л. Столерю, головною постаттю якої став майбутній Нобелівський лауреат М. Алле. Праці М. Алле продовжують традиційний для французького неолібералізму структуралістський підхід та започатковують новітній інституційний підхід, що спричинив у подальшому виникнення ринково-інституційних досліджень.

Чиказька школа неолібералізму на чолі з М. Фрідменом, досліджуючи особливості недосконалої конкуренції, основну увагу зосереджувала на поведінці суб´єктів господарювання за умов невизначеності, ризику, інфляційних сподівань, відкривши при цьому шлях монетаристській інтерпретації сучасного неолібералізму (детальніше див. п. 10.3.2).

Неоавстрійська (віденська) школа неолібералізму Л. фон Мізес, Й Ф. фон Хайєка поєднала принципи австрійської школи граничної корисності з англійською неокласичною теорією, що надало їй ще більшої суб´єктивно-психологічної спрямованості та уможливило зосередження уваги на аналізі умов і процесів економічного життя. Детальний розгляд ідейних настанов школи представлено у наступних параграфах цієї теми. Зазначимо, що англійська та неоавстрійська школи в подальшому інтегруються в єдину неоліберальну течію, взаємно збагачуються, зокрема завдяки тому, що Ф. фон Хайек на запрошення Л. Роббінса переїздить до Лондона.

Німецька школа неолібералізму В. Ойкена — Л. Ерхарда зосереджувалась на визначенні основних принципів функціонування суспільства: поєднанні економічної свободи та невтручання держави в економіку з принципом соціальної справедливості, не обмежуючи роль держави функцією охоронця ринкових відносин, визнаючи за нею право організатора суспільного життя. За державою закріплюється функція забезпечення соціальної стабільності як умови нормального розвитку економіки, провідною для неоліберальної теорії стає ідея сильної держави — організатора конкурентно-ринкових відносин.

15. Монетаризм як варіант неолібералізму. М.Фрідмен та його послідовники

В широкому розумінні монетаризм — це філософія неолібералізму, втілена у відповідних теоретичних настановах та сукупності практичних рекомендацій. Власне розуміння завдань економічної науки, цілей і методів економічної політики, характеру економічних моделей, що використовуються для аналізу і прогнозування, дає змогу характеризувати монетаризм як цілісну, хоча й специфічну економічну концепцію. Беручи до уваги соціально-економічну спрямованість монетаризму та його провідну роль у масштабному протистоянні кейнсіанству, ця теорія є економічним супроводом консервативної політики. Конкретні монетаристські рекомендації обумовлені наявністю специфічної неоліберальної економічної філософії, чим можна пояснити гостроту дискусій з приводу монетаризму взагалі та необхідності й можливості його застосування у розвинених та постсоціалістичних країнах зокрема.

Американський монетаризм представляє «Чікагська школа» на чолі з Мілтоном Фрідменом (1912р.). представники цього напряму поставили перед собою завдання відновити і зробити знову привабливими образ нерегульованої ринкової економіки. Монетаристи піддали сумнівну і критиці основні постулати і висновки Кейнса. Виник монетаризм в 50-х роках 20 ст.

У широкому розумінні монетаризм — це всі економічні доктрини, що і надають грошам першочергового значення та пов´язані з розробкою грошової кредитної політики, спрямованої на регулювання грошової маси в обігу. Проте ї "монетаристське відродження" не було випадковою відповіддю на жорстку інфляцію 70-х pp. чи просто реакцією на кризу кейнсіанства. В основі сучасних монетаристських концепцій лежить кількісна теорія грошей, яка виникла ще в XVI ст., згідно з якою рівень товарних цін тим вищий, чим більшою є кількість грошей в обігу. Монетаризм значно розширив можливості неокласичної теорії, доповнивши її емпіричними дослідженнями на основі економіко-статистичних моделей.

Ще у другій половині 50-х pp. з´явилися перші праці М. Фрідмена з теорії грошей та споживчої функції, а на початку 60-х pp. оформилися погляди щодо концепції економічного циклу — так було започатковано новий напрям економічної науки. Його засновник у своїх працях неодноразово вказував на продовження ним певної "усної традиції" ліберальної думки, сформованої Ф. Найтом, Дж. Вінером та Г. Саймоном у Чиказькому університеті. Тому найперша назва нового напряму — Чиказька школа неолібералізму, на чолі якої стояв М. Фрідмен. 

Сам термін "монетаризм" вперше використав американський економіст К. Бруннер у 1968 р. для визначення загальнотеоретичного підходу, що визнає виняткову важливість грошей в економіці, приписує грошовій масі роль вирішального фактора економічної кон´юнктури та вказує на пріоритет особливого типу грошово-кредитної політики — прямого регулювання темпів зростання грошової маси — на противагу іншим методам впливу, насамперед фіскальній політиці та кредитно-грошовому регулюванню, орієнтованому на вплив через процентні ставки. Монетаризм асоціюється насамперед з ім´ям Нобелівського лауреата Мілтона Фрідмена, істотний внесок у розвиток цієї концепції внесли також А. Шварц, К. Бруннер, А. Мелцер, Д. Лейдлер, Р. Селден, Ф. Кейген, Д.Майдельман.

Монетаристи видвинули гасло: «Гроші мають значення», яке стало символом їх вчення. Вони трактують гроші не просто як значний економічний фактор, а я к головний центральний елемент господарської системи, який визначає стан економічної кон’юнктури і весь хід процесу відтворення. М. Фрідмен відіграв провідну роль у формуванні й утвердженні монетаристськоі доктрини. Він сформулював основні теоретичні положення монетаризму, розробив їх аргументацію.

М.Фрідмен сформулював ряд ключових положень монетаристського підходу: 1)стабільність і важливість функції попиту і пропозиції грошей 2)незалежність факторів попиту і пропозиції грошей 3)форма функції попиту і пропозиції. Він виступив проти кейнсіанського мультиплікатора споживання, тобто проти тези про те що зростаня доходу визиває відповідне зростання споживання. У 1957 р. у праці М. Фрідмена "Теорія споживчої функції" представлена гіпотеза перманентного доходу, що стала основою розробок монетарної політики й теорії циклічних коливань. М. Фрідмен виходив з того, що увесь поточний дохід (У), представлений споживанням (С) та нагромадженням (S), складається із перманентного і тимчасового компонентів.