96132 (Міжнародне приватне право), страница 13

2. Якщо фізична особа є громадянином двох або більше держав,її особистим законом вважається право тієї з держав, з якою особа має найбільш тісний зв'язок, зокрема, має місце проживання або
займається основною діяльністю.
3. Особистим законом особи без громадянства вважається право держави, у якій ця особа має місце проживання, а за його відсутності - місце перебування.

Стаття21. Ім'я фізичної особи
1. Права фізичної особи на ім'я, його використання та захист визначаються її особистим законом, якщо інше не встановлено законом.

42.Юр.о. в МПП.

Юр.о. є активними суб’єктами МПП. Це підприємства, організації, установи, створені відповідно до законодавства певної країни. Проте поняття юр.о. не в усіх правових системах є нормативно визначеним. У законодавстві та практиці, як правило, визнається, що юр.о.створюється у порядку, передбаченому законодавством, має майно, права та обов’язки, переважно майнові, самостійно виступає в цивільних правовідносинах та господарському обігу, відповідає за зобов’язаннями з договорів та деліктів. Юр.о. можуть под. на суб’єкти пуб. та прив. права в залежності від природи акта, внаслідок якого їх створено. Юр.о.пуб.права переважно виникають у розпорядчому порядку на підставі спеціальних публічно-правових актів, прийнятих компетентними державними органами (закон, декрет, указ, адміністративний наказ). До таких осіб належать органи управління адміністративно-територіальними одиницями, торгові, торгово-промислові палати, університети, музеї, державна залізниця, державний банк.

Юр.о. прив. права опубліковуються у спеціальних реєстрах або отримують спеціальний дозвіл від компетентних органів. Це банки, страхові компанії. На них поширюються норми цивільного або торговельного права. Перехід юр.о. з однієї форми у іншу здійснюється відповідно до норм права без припинення діяльності цієї особи.

Особистий статус юр.о.означає її правове положення, зокрема, чи є ця особа юр.чи просто спілкою фіз.осіб, порядок її створення та припинення існування, структуру, управління нею, поширення певного виду правового режиму на здійснення нею прав та обов’язків, визначення обсягу правоздатності, реалізацію ліквідаційного залишку після припинення її діяльності.У зв’язку з діяльністю ТНК у міжнародній практиці виникло питання про визнання їх міжнародними юридичними особами. Сьогодні такими вважаються особи, створені: 1) безпосередньо міжнародним договором або 2) на підставі національного законодавства, прийнятого відповідно до міжнародного договору.

43. Держава як суб’єкт МПрП

Держава вступає у різні майнові відносини, внаслідок чого відбувається її розвиток та розвиток суспільства в цілому. Треба зауважити, що відносини з іншими державами, міжнарод­ними організаціями, юридичними чи фізичними особами поді­ляються на два види. По-перше, такі, що регулюються нор­мами м. пуб. права, виникають між держа­вами, державою та міжнародними організаціями у сфері між­народного торговельного права, валютних відносин, промис­лового, сільськогосподарського, науково-технічного співробіт­ництва, транспортних перевезень тощо. По-друге, це правовід­носини, які регулюються нормами міжнародного приватного права і виникають за участю держави, з одного боку, та іно­земних юридичних осіб, міжнародних господарських організа­цій, фізичних осіб — з іншого.

Для розмежування публічно- та приватно-правових відно­син важливе значення має та обставина, в якій саме якості виступає держава. Так, угоди купівлі-продажу, що укладають­ся урядами країн, в одних випадках можуть регулюватися актом міжнародного публічного права, а в інших — нормами приватного.Як суб'єкт міжнародного приватного права держава може вступати у відносини з приводу отримання майна за договором дарування, у спадок за заповітом чи за законом. При цьому її правовий статус може відрізнятися від статусу інших суб'єктів права. Як спадкоємець держава опиняється у ролі носія будь-яких суб'єктивних цивільних прав, за винятком тих, що пов'язані з особистістю суб'єкта. Остання обставина виключає можливість переходу цих прав до інших осіб. Держава може бути стороною у правовідносинах, що виникають із продажу іноземцям з аукціону чи іншим чином цінних паперів. Вона є стороною в концесійних договорах, у відносинах з іноземного інвестування, спорудження будівель для своїх представництв за кордоном, власником будівель, іншого майна, їх оренди чи оренди земельної ділянки. Держава може бути також учас­ником спільних підприємств (далі — СП). Вона несе відповідальністьза свої дії, як будь-який інший суб'єкт міжнародного приватного права.

Різним є правове положення держави і в МО. Як суве­рен, держава вступає у вказані організації, які виникають на підставі міжнародних угод і формуються на засадах членства. Держави-члени можуть виділяти вказаним організаціям майно. Останні вчиняють угоди, спрямовані на задоволення своїх потреб чи потреб держави. Відносини між державами-членами та самою організацією, у т. ч. й майнові, можуть мати міжнародно-правовий або приватно-правовий характер. У всіх правовідносинах від імені держави, як суб'єкта між­народного приватного права, діють уповноважені нею суб'єкти: наприклад, уряд, закордонні представництва, окремі службові або посадові особи. У вказаних відносинах держава є особливим суб'єктом права. Немає такого наддержавного органу, який наділив би її правами юридичної особи. Цей суверен сам наділяє інших суб'єктів такими правами, але не присвоює собі статусу юри­дичної особи. Завдяки такій властивості, як суверенітет, дер­жава може виступати у відносинах, що регулюються нормами як міжнародного публічного права, так і приватного. Тому навряд чи можна погодитися з теорією "розщеплення'' дер­жави, яку поділяють чимало зарубіжних правників. Відповід­но до неї держава, як суб'єкт майнових відносин, "розпадається" на дві особи. По-перше, коли вона діє на підставі сувере­нітету як суб'єкт влади. По-друге, укладаючи цивільно-право­ві угоди, вона втрачає властивості владного суб'єкта і прирів­нюється до інших юридичних осіб. Проте держава, як система організації влади, здійснюючи свої функції, виступає в зовнішньому обігу, в т. ч. у цивільно-правових відносинах, як суверен. Тому важливим є чітке роз­межування функцій інших суб'єктів права, які діють в обігу І від імені держави, і від власного імені; розмежування статусу майна, яким вони володіють; майнової відповідальності їх та держави.

44. Проблема «правової кваліфікації»

Проблема кваліфікації у МПП виникає тому, що одноіменні юр.терміни й поняття у різних правових системах мають різний зміст. Це загальнотеоретична правова проблема, але для колізійної норми вона особливо актуальна, оскільки має відношення до формулювання обох складових елементів цієї норми (обсягу і прив’язки), а також постає на стадії застосування колізійної норми, коли поняття виявляються різними як за своїм змістом, так і за визначенням. Відбувається це через неоднакове розуміння правових понять і категорій, які характеризують визначення колізійної норми і пов’язані з її структурними елементами – обсягои і прив’язкою. Тобто ті самі фактичні обставини справи можуть кваліфікуватися неоднаково в судах різних країн. Тож причиною виникнення проблем конфлікту кваліфікації і тлумачення в МПрП є різне термінологічне і змістовне розуміння чи тлумачення правових понять у тій чи іншій правовій системі. Аналіз законодавчих актв різних країн у сфері МПрП показує, що проблема класифікації виявилася надто складною і багатоплановою, щоб набути широкого нормативного регулювання. Кваліфікація пов’язана з визначенням правової природи певної юридичної категорії, поняття, що має важливе значення при зясуванні категорії прив’язки, а отже колізійної норми. Найпоширенішими є три класичні теорії подолання конфлікту кваліфікацій: кваліфікація за законом країни суду, кваліфікація за тим правопорядком, до якого відсилає колізійна норма, теорія автономної кваліфікації. Більшість юристів вважають, що проблема класифікації повинна вирішуватися лише за законом суду.

Правова кваліфікація - визначення права, що підлягає застосуванню до правовідносин з іноземним елементом.

Стаття 7. Правова кваліфікація

1. При визначенні права,що підлягає застосуванню, суд чи інший орган керується тлумаченням норм і понять відповідно до права України, якщо інше не передбачено законом.

2. Якщо норми і поняття, що потребують правової кваліфікації, не відомі праву України або відомі під іншою назвою або з іншим змістом і не можуть бути визначені шляхом тлумачення правом України, то при їх правовій кваліфікації також враховується право іноземної держави.

45. Встановлення змісту норм іноземного права

Перед судом чи іншим органом, який повинен вирішити спір з «іноземним елементом», виникає проблема тлумачення юридичної норми. Тлумаченням норми можна вважати зясування її змісту. Норма права потребує свого тлумачення оскільки вона існує. Питання тлумачення стосується як колізійних, так і матеріально-правових норм, на підставі яких має бути вирішений спір про право. Мова йде про поняття приватного права конкретної держави, понять міжнародних угод, звичаїв. Кваліфікація є елементом тлумачення норми й полягає в її юридичній оцінці. Вона спрямована на встановлення мети норми права. До речі, для позначення цієї проблеми юристам різних правових систем вживається й інша термінологія: «класифікація», «характеристика». Класифікація обставин справи (по суті спору) чи норми права може бути різною в залежності від того, принципи якої правової системи застосовуватимуться. Тому розрізняють декілька основних способів класифікації: за законом суду, за системою права тієї держави, до якого відсилає колізійна норма, за принципом автономної кваліфікації.

Стаття 8. Встановлення змісту норм права іноземної держави

1.При застосуванні права іноземної держави суд чи інший орган встановлює зміст його норм згідно з їх офіційним тлумаченням, практикою застосування і доктриною у відповідній іноземній державі.

2. З метою встановлення змісту норм права іноземної держави суд чи інший орган може звернутися в установленому законом порядку до Міністерства юстиції України чи інших компетентних органів та установ в Україні чи за кордоном або залучити експертів.

3. Особи, які беруть участь у справі,мають право подавати документи, що підтверджують зміст норм права іноземної держави, на які вони посилаються в обґрунтуванні своїх вимог або заперечень, іншим чином сприяти суду чи іншому органу у встановленні змісту цих норм.

4. Якщо зміст норм права іноземної держави в розумні строки не встановлений, незважаючи на вжиті згідно з цією статтею заходи, застосовується право України.

46.Зворотнє відсилання та відсилання до права третьої країни.

Зворотне відсилання- повторне відсилання колізійної норми права іноземної держави до правопорядку держави, колізійна норма якого відіслала до даного іноземного правопорядку; відсилання до права третьої держави- відсилання колізійної норми права іноземної держави, визначеної відповідно до цього закону, до права 3 держави;

1. Будь-яке відсилання до права іноземної держави має розглядатися як відсилання до норм матеріального права,яке регулює відповідні правовідносини, виключаючи застосування його колізійних норм, якщо інше не встановлено законом.

2. У випадках, що стосуються особистого та сімейного статусу фіз.о., зворотне відсилання до права України приймається.

Існує два способи рішення проблеми зворотного відсилання:

• закріплення в законодавстві деяких країн прямої вказівки на те, що при застосуванні коллизионной норми, що відсилає до правопорядку іноземної держави, ця норма відсилає саме до матеріального, а не процесуальному іноземному праву;

• чітке визначення в укладається договоре, що, матеріального права, що буде застосовуватися до цього договору й виниклої з нього зобов'язанням.

Зворотне відсилання й відсилання до закону 3 країни - одне з найбільш складних явищ у міжнародному приватному праві. Втім, питання, що повинен бути поданий вивченню цього явища, звучить досить просто і ясно: чи є відсилання коллизионной норми до іноземного права відсиланням не тільки до його матеріальних, але й до коллизионным правил? В останньому випадку пошук застосовного права повинен бути продовжений, але вже в напрямку, що вказується іноземним коллизионным правилом, тобто або до матеріального права країни, який належить це правило, або назад до закону країни суду (зворотне відсилання), або, нарешті, до закону третьої країни. Чи належить зворотне відсилання (або відсилання до закону третьої країни) прийняттю? Результатом прийняття відсилання є застосування матеріального права країни суду або третьої країни.

Доктрина зворотного відсилання була неоднозначно сприйнята практикою, але в підсумку багато країн схилилися до її підтримки. М. Вольф виключає із числа європейських країн, що підтримали доктрину, лише Грецію, Італію й Данію; у США визнання відсилання обмежилося випадками розгляду питань про правовий титул на землю й дійсності рішень про розлучення.

Розкид думок в оцінці відсилання відповідає сформованої в різних правових системах розходженням у підходах до меж і наслідків прийняття зворотного відсилання (відсилання до закону третьої країни). Особливості правового регулювання проблеми виражаються в неоднозначному відношенні до визнання відсилань і до визначення кола відносин, у сфері яких допускається їхнє прийняття.

Один з найстарших законів в області міжнародного приватного права - закон про міжнародне приватне право Польщі (1964 р.), виходить із прийняття як зворотного відсилання, так і відсилання до закону третьої держави. Закони про міжнародне приватне право Угорщини й про міжнародне право й міжнародний цивільний процес Туреччини допускають прийняття тільки зворотного відсилання.

Вступний закон до Німецького цивільного укладення (другий розділ “Міжнародне приватне право” передбачає прийняття зворотного відсилання: якщо німецьке право відсилає до права іншої держави, то застосовується і його міжнародне приватне право, оскільки це не суперечить змісту коллизионной норми; якщо ж право іноземної держави відсилає назад до німецького права, то застосовуються норми німецького матеріального права. У випадках, коли сторонам дозволяється вибрати право якої-небудь держави, їхній вибір обмежується лише матеріальним правом.

Прийняття зворотного відсилання закріплено в австрійському законі про міжнародне приватне право. Незвичайно вирішується в австрійському законі питання про відсилання до права третьої держави: при наявності наступних відсилань застосовуються матеріальні норми того правопорядку, що, в остаточному підсумку, не відсилає до какому-лиго іншого, або (якщо жоден правопорядок не приймає посилання) матеріальні норми правопорядку, до якого ставилося перше посилання.