Росія намагалсь стримувати початок війни, адже вона боялась за морські протоки, куди інші держави могли б ввести свої сили, так само як і Австрія, хоча вона була головним суперником країни в балканських країнах.Німеччина підтримувала Австрію і обіцяла їй допомогу. Сербія була зацікавлена у війні з Австрією.Англія намагалась бути арбітром в Європі.

1 Балканська війна розпочалась в жовтні 1912 з початком воєнних дій Чорногорії, згодом послідувало оголошення Сербією, Болгарією та Грецією війни Туреччині. Це було національно-визвольним устремлінням визволення від Туреччини інаслідком стало захоплення усієї європейської території Османів. Туреччина зазнала в листопаді поразки і звернулася за допомогою до інших країн. В грудні було укладено перемир’я. Але непоступливість Туреччини щодо кордонів та щодо відмови від островів в Егейському морі і викликала поновлення бойових дій. Переговори продовжилися в травні 19113 було підписано остаточний Лондонський мир. За ним усі європ.володіння Тур.опинялися під владою Балканських країн. На перегово­рах у Лондоні країни Антанти підтримували балканські союзні д-ви, Австро-Угорщина і Ні­меччина, сприяючи Туреччині, намагалися урі­зати здобутки країн Балканського союзу, особ­ливо Сербії. 1-а Б. в. мала велике міжнар. значення. Пере­мога балканських д-ав означала падіння тур. панування майже на всій території Балкан­ського піво-ва і послаблення Туреччини та по­зицій австр.-нім. угруповання.

2 Балканська війна велася між Болга­рією з одного боку й Сербією, Грецією, Руму­нією, Туреччиною та Чорногорією — з іншого з метою перегляду умов Лондонського миру 1913. Австро-Угорщина прагнула послабити Сербію, різко загострились також протиріччя між союз­ними балканськими д-вами. Сербія та Греція, невдоволені розподілом тур. земель, намагались компенсувати себе за рахунок території Маке­донії, яка мала відійти Болгарії за умовами мир­ного дог-ру, тому був оформлений греко-сербський союз, спрямований проти Болгарії. До нього фактично приєдналася Румунія, яка була незадоволена територ. компенсацією за її нейтралітет у 1-й Б. в. Австро-Угорщина, підтримувана Німеччиною, намагаючись оста­точно зруйнувати Балканський союз, спрово­кувала 2-у Б. в. болг. війська розпо­чали воєнні дії проти сербів і греків. У війну проти Болгарії вступила Румунія. Туреч­чина 16.07.1913 також напала на Болгарію та відібрала в неї Адріанополь. Наприкінці липня розгромлена Болгарія стала просити миру. 30.07.1913 в Бухаресті розпочала роботу мирна конференція (Бухарестський мир 1913). За ним Болгарія втратила майже всі придбані нею території в Македонії. Румунія отримала Півд. Добруджу й Сілістрію, а Туреччина повертала собі частину Схід. Фракії з Адріанополем. 2-а Б. в. змінила розстановку сил у цьому регіоні, вона сприяла зближенню Румунії, Греції та Сербії з Антантою і переходу Болгарії на бік австр.-нім. блоку.

17. Угода в Пломб’єрі. План Наполенона 3 щодо утворення федерації італійських держав

Пломб'єрська угода 1858 - підписаний 21.07.1858 у Пломб'єрі (Франція) таємний договір між Францією та Сардинським королівством (П'ємонтом) про союз для ведення війни проти Австрії. За ним Франція обіцяла Сардинії військ, допомогу для звільнення Ломбардії та Венеції з-під австр. панування та створення верхньоітал. д-ви на чолі йз Савойською династією. У свою чергу Сардинія зобов'язувалася передати Франції Савойю та Ніццу Алі невдовзі після початку війни (квітень 1859) Франція уклала сепаратне Віллафранкське перемир'я з Віднем (11.07.1859), за яким Венеція завтрачала під владою Австрії.

18. Тільзитські мирні угоди.

Тільзитські мирні договори 1807 — під­писані в Тільзиті (Схід. Пруссія) мирні угоди між Францією з одного боку та Росією і Прус­сією — з іншого; завершили існування четвертої антифранцузької коаліції. Дог-ри були підписані після поразки рос. та прус, військ при Фрідланді, основні їхні положення були обговорені при особистій зустрічі Напо-леона І й Олександра І.

Рос.-франц. мирний договір передбачав: поширення на територію Росій­ської імп. дії наполеонівського декрету про Кон­тинентальну блокаду Великої Британії; визнання Петербургом уже здійснених і майбутніх територ. змін, зроблених Францією в Європі; визнання Росією новоствореного Вестфальського королів­ства, яке отримало всі землі Пруссії на лівому березі р. Ельба; створення на землях, отриманих Пруссією при поділах Речі Посполитої, Герцогства Варшавського (Росія отримала Білостоцький округ). Росія ставала посередником на переговорах між Францією та Великою Британією, а Франція — між Росією і Туреччиною.

За прус.-франц. мирним договором Пруссія зобов'язалась обмежити чисельність армії 40 тис. вояків і виплатити 100 млн. фран­ків контрибуції та приєднатись до Континен­тальної блокади.

Підписавши Т. м. д., Наполеон І домігся укладення союзу з Росією та розриву її відно­син із Великою Британією, але йому не вдалось умовити Росію здійснити великі територ. на­дбання за рахунок Пруссії й остаточно розір­вати стосунки між двома д-вами. Саме через позицію Росії територ. втрати Пруссії були по­рівняно незначними. Положення дог-ру про сприяння Росії у війні з Туреччиною Францією не виконувались. Дог-ри припинили свою дію з початком Російської кампанії Наполеона в 1812.

2. 19. Територіальні завоювання й політика Наполеона 1 у період імперії.

На чолі армії в 1796 р. стає Наполеон Бонапарт. Причина його призначення: розгром роялістів на вулицях Парижа.

1796-1797 гг. - Італійська кампанія, що закінчилася підписанням Кэннофарнийского миру, по якому до Франції відходить Бельгія й Північна Італія. Вся Італія, Швейцарія й Голландія виявилися під французьким контролем.

Потім Наполеон пропонує експансію в Єгипет ( 1798-1799). Він прагне боротися проти Англії. Треба було підірвати її колоніальна могутність. Він прагне повторити похід Олександра Македонського у зворотному напрямку. По шляху в Єгипет він захоплює острів Мальту.

Дії Наполеона об’єднують проти нього Австрію, Англію, Росію й Туреччину. Наполеон захоплює Єгипет, знищує турецьку армію в битві під Олександрією, потім армію мамелюків у битві під Каїрі. Єгипет захоплений, Наполеон блискуче організує керування Єгиптом, але у своєму подальшому русі убік Індії він застряє в стін міцності Сен Жан Дакр, де зазнає поразки й вертається в Єгипет.

А в цей час весь французький флот був знищений Нельсоном. Армія виявилася відрізана від Франції. Наполеон одержує листа, що Суворов ліквідував всі його завоювання в Італії, а директорія розтратила всі засоби, привезені їм з Італії. Наполеон залишає свої війська напризволяще й вертається у Францію, робить державний переворот і встановлює режим диктатури. Наполеон в усіх напрямках зумів домогтися швидкої й стрімкої стабілізації у всій країні.

Основними ідеями Наполеона була ідея природного союзу Росії й Франції. Він пропонує Павлу 1 союз і повертає всіх російських полонених. Павло оцінює цей жест і приймає його пропозицію. Після цього Наполеон робить свій другий італійський похід. В 1800 р. розбиває австрійців при Лоренго. Після цього був укладений мир, що підтверджує умови першого миру. Після смерті Павла Олександр припиняє війну з Англією, але зберігає союз із Наполеоном. Основна помилка Наполеона полягає в тому, що він не міг зупинитися. Можливо, він це усвідомлював, але говорив при цьому: "Я солдат, я повинен робити перемогу". Поступово революційна армія починає перетворюватися в армію завойовників і грабіжників.

Консолідуючи свою владу у Франції, Наполеон зіштовхується як з лівим, так і із правим крилом. Відбувається цілий ряд змов, замахів. Наполеон свариться з Олександром після страти герцога Энгиенского й відновлює проти себе практично всю Європу.

Починається нова війна. Англія - головний супротивник. Наполеон готовить десант, але він фізично не можливий. В 1805 р. у війну проти Наполеона вступають континентальні держави й він змушений відкласти плани десанту й піти на Австрію. У листопаді 1805 р. він здобуває перемогу при Аустерлице, нанеся нищівна поразка російським і австрійським арміям. Наполеон, використовуючи мобільні можливості своєї армії, заважає зблизитися Росії й Пруссії й бере над прусаками перемогу, після чого Росія й Франція виявляються один на один. Дві битви виявляються внічию, але потім Наполеон перемагає і йому вдається вивести Росію з війни й укласти з нею союз. Єдиний пункт, що виявляється невигідний для Росії - це пункт приєднання до континентальної блокади проти Англії, що після перемоги при Трафальгарде стає просто невразлива.

1808 р. - вторгнення Наполеона в Іспанію. Іспанія стає першою країною, де йому не вдається встановити своє панування. Незважаючи на видиму перемогу, країна не скорена. Столиця взята, армія розгромлена, усі права на престол отримані, але починається партизанська війна. Іспанію повністю Наполеонові так завоювати й не вдалося.

1808-1809 гг. - нова війна з Австрією, що була знову переможена. У неї віднімається Галичина. Наполеон намагається поріднитися з одним із царюючих будинків Європи й пропонує Олександрові свою руку його сестрі, але той відмовляється. Тоді Наполеон робить пропозицію у Відень і жениться на Марії Луїзі.

Росія починає порушувати континентальну блокаду, торгуючи з Англією через нейтральні держави. А в 1811 р. Росія відкрито виходить із блокади й починається підготовка до сутички титанів. Наполеонові вдалося укласти союз із Австрією й Пруссією, так що Росії довелося прийняти війну на своїй території. Кутузов, зумівши розгромити Туреччину, уклав з нею мир і позбавив Наполеона одного союзника. Російської дипломатії вдалося у Франції відняти ще одного союзника - Швецію, відібравши в неї Фінляндію й уклавши з нею угода, по якому їй була обіцяна Норвегія. Шведи не тільки зберегли нейтралітет, але й приєдналися до антифранцузької коаліції.

Війна почалася в 1812 р. і ввійшла в історію як вітчизняна війна 12 р. Французька армія остаточно перетворюється в армію грабіжників і завойовників. У Росії Наполеон не знайшов соціальної підтримки, як і у Франції. Велика армія гине й із цього моменту Наполеон остаточно втрачає ініціативу. В 1813 р. він бере ряд блискучих перемог, йому пропонується ряд вигідних умов, але він їх не може прийняти, не може зупинитися. Австрія його віддає й він почав терпіти великі поразки.

В 1814 р. війна переходить на території Франції. Талейран його віддає й радить союзникам іти на Париж. Париж був узятий, після чого так і не розбитий Наполеон відрікається від престолу, але за ним залишається імператорський титул і острів Ельба переходить у його спадкове володіння.

У Парижу знову з'являються Бурбоны, хоча Олександр зволів би республіку. З ними полягає мир, а Франція вертається в границі 1792 р. Виникла погроза нової війни за переділ границі. Намітилися найгостріші протиріччя в стані союзників, погроза війни між Австрією, Англією й Пруссією, Росією. Цьому перешкодили 100 днів Наполеона, що знову прийшов до влади й почав здобувати перемогу за перемогою, але в битві під Ватерлоо він зазнає рішучої поразки. Він уперше втрачає контроль над армією. Його віддають і він удруге відрікається від престолу . І англійці його відправляють на острів Святої Олени, де в 1821 р. при досить нез'ясованих обставинах він умирає.

20. Основні напрямки зовнішньої політики Росії перед першою світовою війною.

Зовнішня політика Росії при Олександрі II була спрямована насамперед на рішення східного питання. Поразка в Кримській війні підірвало міжнародний авторитет Росії, привело до втрати нею переважного впливу на Балканах. Нейтралізація Чорного моря робила беззахисними південні морські границі країни, перешкоджала розвитку Півдня й гальмувала розширення зовнішньої торгівлі.

Перед першою світовою війною в Росії різко загострились відносини з Німеччиною. Окрім того ситуацію загострювали балканські війни, які також посилювали протиріччя між самими балканськими країнами та їхніми протекторами. Росія намагалась вирвати Туреччину з-під німецького впливу,окрім того шла запекла боротьба за прихильність балканських країн серед яких росія підтримувала Сербію та намагалась завоювати підтримку Румунії, оскільки бачила в ній оппору проти Австрії, Австрія ж чекала на війну з Сербією. Перед Росією виникла загроза австро-російської війни, хоча без згоди Німеччини Австрія її не могла почати.

Окрім того, ще до Балканських війн Росія брала участь у створенні Союзу трьох імператорів та в створенні Антанти.

21. Лондонська конференція 1871 р.та відміна нейтралізації Чорного моря.

Багатосто­роння угода, підписана представ­никами Австро-Угорщини, Великої Британії, Німеччини, Італії, Росії, Туреччини та Франції; переглядала режим Чорного моря, встанов­лений Паризьким мирним договором 1856.

Мін. зак. справ Росії О. Горчаков розіслав рос. дип. представникам в Австро-Угорщині, Великій Британії, Італії та Туреччині циркуляр, в якому повідомляв д-ви, які під­писали Паризький мирний договір, про те, що Росія надалі не вважає себе зв'язаною його по­ложеннями, які обмежували її права та суве­ренітет на Чорному морі. Петербург вмоти­вовував свої дії численними порушеннями відп. положень мирного дог-ру іншими дер-жавами-учасницями, в той час як сама Росія чітко їх дотримувалася.

Австро-Угорщина, Велика Британія і Франція висловили протест проти дій Росії, брит. уряд запропонував винести питання на розгляд міжнар. конфе­ренції. Лондонська конференція для розгляду вимог Росії відкрилася 1871 і заверши­лась скасуванням «нейт­ралізації» Чорного моря, дозволивши Росії та Туреччині тримати на Чорному морі необ­межену кількість військ, кораблів; суверенні права Росії на Чорному морі були відновлені. По відношенню до Чорноморських проток зберігався встановлений Лондонською конвен­цією 1841 і Паризьким мирним договором принцип закритості для військ, кораблів нечорноморських д-ав. Лондонська конвенція 1871 дозволяла Туреччині відкривати протоки у мирний час для військ, кораблів дружніх і союзних їй країн, у випадку, якщо вона буде вважати це за необхідне для забезпечення ви­конання Паризького мирного дог-ру. Конвен­ція визначала режим чорноморських проток до 1922-23.

1. 22. Проблема чорноморських протока в к. XVIII - першій половині ХІХ ст.

Чорноморські протоки, загальна назва проток Босфор, Дарданелли й розташованого між ними Мармурового моря.

Ч. п. - єдиний шлях повідомлення між Чорним і Середземним морями. У системі міжнародних морських шляхів займають особливе положення. Поки Візантія, а після завоювання в 1453 Константинополя турками - Османська імперія панували над всім Чорноморським узбережжям і Чорне море через це було фактично їхнім внутрішнім морем, використання Ч. п. було внутрішньою справою цих держав.

До кінця 17 в. обстановка істотно змінилася. Петро I приступився до будівництва Азовського флоту й в 1696 взяв Азов, Росія вийшла на узбережжя Азовського й Чорного морів. Тепер питання про вхід у Чорне море й виході з нього придбав міжнародний характер, склавши згодом важливу частину т.зв. східного питання. Довгий час зусилля російської дипломатії, стремившейся відкрити Чорне м. і Ч. п. для російського флоту, не приносили успіху.

По Кючук-Кайнарджийскому мирі 1774 за Росією визнане право торговельного мореплавання в Чорному морі й Ч. п. Пізніше таке ж право одержали інші держави (за винятком держав, що воюють із Туреччиною).