180908 (Господарство Європи в добу середньовіччя), страница 3

років XII ст. з'явилася нова тенденція, яка полягала у поширенні системи оренди манорів, комутації (заміни) відробіткової ренти натуральною платою. З XIII ст. у зв'язку з можливістю збільшити прибутки за рахунок продажу товарів доменіального господарства відбулася так звана маноріальна реакція: рекомутація ренти, панщина стала регулярною, 3 — 4 дні на тиждень. Посилилася особисто-спадкова залежність селян. Лорди захопили більшу частину громадських земель. Однак у середніх і невеликих манорах використовувалися феодальний найм, праця найманих сезонних робітників. Неефективність панщизняних робіт, зростання товарних відносин у останній третині XIII ст. знову призвели до комутації панщини грошовою рентою.

У Німеччині феодальне господарство досягло зрілості в XII—XIII ст. Розвивалася сеньйоріальна система з доменіальним господарством і відробітковою рентою. Зросла роль судово-адміністративної та військово-політичної влади феодалів. Вирівнювалося становище різних категорій селянства, але в правовому відношенні селяни, як і раніше, поділялися на тих, що були в особистій залежності спадково, і залежних від сеньйора лише на час користування наділами землі. Особливістю німецького села була значна кількість челяді, яка жила на панському дворі, не мала власного господарства. З кінця XII—XIII ст. почалася перебудова доменіального господарства: комутація панщини, поширення оренди землі за плату, що збігалася з розміром продуктивного і грошового оброків. Селяни звільнялися від особисто-спадкової залежності, обмежень щодо розпорядження землею. Форми залежності селян поділялися між різними сеньйорами, і селяни мали кількох господарів.

З другої половини XII ст. активізувалася експансія на заельбські слов'янські та пруські землі. За дорученням власників землі спеціальні локатори вербували селян, які отримували на колоніальних землях спадково-чиншові наділи. Чинш був фіксованим, збирався грішми або в грошово-продуктовій формі. Наприкінці XIII ст. він перетворився на постійний земельний податок.

Звільнення селян від примусів особистого характеру, фіксація ренти, розширення прав на спадкове користування землею, зміцнення самостійності селянських господарств і залучення їх до товарних відносин були властиві Північній Італії, державам Піренейського півострова.

У Візантії протягом XI—XIII ст. аграрні відносини мали ознаки західноєвропейських. Зросли державні дарування феодалам і церкві земель на умовах повної або службової власності та імунітетних привілеїв. Доменіальні землі надавалися в оренду, переважала грошова рента. Виникла типова для Заходу ситуація, коли селянин був зобов'язаний платити ренту одночасно різним сеньйорам. Однак не склалася ієрархічна структура власності, не було баналітетних платежів.

Основні риси зрілої сеньйорії західноєвропейського типу були властиві маєткам Центральної Європи. У Чехії, Польщі, Угорщині широкі масштаби внутрішньої колонізації призвели до зменшення королівських володінь і швидкого зростання приватних сеньйорій. Приплив іноземних, насамперед німецьких, колоністів сприяв виникненню на чеських і польських землях нових відносин між феодалами і селянами, які регулювалися правовими нормами, перенесеними з Німеччини, звідки і походить назва "німецьке право". Основні положення традиційних "чеського" і "польського" прав (посмертні побори, плата за спадщину тощо) поступоVBO втратили силу. В Угорщині зросла кількість селян, .Вільних від особисто-спадкової залежності, які користува|їлися фактичною свободою переходу. Зникати примітивні бдідробітки. Як основні форми ренти утвердилися натуральний і грошовий чинш.

Отже, у XI—XIII ст. в усіх регіонах Європи господарська структура сеньйорії мала спільні ознаки. Зросли доменіальні володіння за рахунок лісів, луків, пасовищ, зменшилася панська оранка. Розширилися і зміцніли сеньйоріальні права. Селяни-власники наділів платили натуральну і грошову ренти. Роль сеньйорії у загальній системі феодальної експлуатації була більшою порівняно з державною юрисдикцією.

Протягом XI—XIII ст. в Європі зберігалося нечисленне вільне селянство, яке не належало ні до королівських, ні до приватних сеньйорій (так звані державні селяни). Ці дрібні землевласники: вільні люди короля у Франції, фрігольдери в Англії, "вільні селяни" у Візантії, "імператорські" вільні у Німеччині самостійно розпоряджалися землею, переселялися з місця на місце, судилися тощо. Проте всі вони були феодальне залежними через представників королівської (князівської, імператорської) влади. За користування землею, відчуження її селяни платили податки та виконували державні примуси значно менші, ник селяни сеньйорій.

У XIV—XV ст. у різних регіонах відбувся новий аграрний переворот, що змінив господарську структуру феодальних сеньйорій. Зміни були зумовлені сукупністю соціально-економічних причин. З перших десятиліть XIV ст. до кінця XV ст. фактично всі країни Європи охопила демографічна криза. Лише під час чуми 1347—1350 pp. загинуло 40 % населення Франції, третина в Англії, четверта частина в Німеччині. На 40—60 % зменшилася чисельність жителів міст в Італії. В середині XV ст. населення Європи порівняно з серединою XIV ст. зменшилося на третину. Спустошувалися орні землі, які заростали лісом і перетворювалися на пасовиська. Зникали поселення, зокрема в Англії — 23 % загальної кількості, в Німеччині — в середньому 20 %, в Італії — від ^10 до 50 % у різних районах. Населення мігрувало до міст і приміських зон. Погіршували становище війни, феодальні усобиці. Обсяг сільськогосподарського виробництва різко зменшився. Загострилися внутрішні суперечності феодального маєтку, економічні можливості якого не задовольняли потреби феодалів і селян.

З розквітом міст і товарного виробництва господарський розвиток сеньйорій підпорядковувався ринковим відносинам. Потребували грошей хрестові походи. Різко збільшилися масові народні рухи проти посилення феодального гноблення, за фіксацію примусів, збереження громадських земель.

Шляхи перебудови господарства були різними в кожній країні. У Франції головними господарськими формами стали цензива, оренда та найми. Цензива — умовне спадкове володіння на основі виплати фіксованого грошового цензу (чиншу) — давала змогу селянам без обмежень з боку сеньйора продавати, заповідати, закладати землю, давала максимум господарських і правових можливостей. Доменіальні землі передавалися в оренду на 3 — 9 років, що давало можливість швидко пристосовуватися до змін економічної кон'юнктури. Там, де такі землі зберігалися, їх обробляли наймані робітники. На півночі Франції переважала велика селянська оренда, орієнтована на ринок, на півдні — дрібноселянська половинщина. Оренда забезпечувала до 80% доходів сеньйорії. Частка її в загальній експлуатації селян скоротилася. Зросли негосподарські джерела доходів за рахунок збільшення загальнодержавних і місцевих податків, нових привілеїв дворянства. Визначилася тенденція до формування селянської земельної власності. Заможні селяни скасували цензиви у збіднілих односельців.

В Англії процес сеньйоріальної перебудови відбувався у кілька етапів. У першій половині XIV ст. комутація панщини охопила дрібні та середні сеньйорії. Наприкінці XIV — на початку XV ст. внаслідок несприятливих факторів: запустіння земель, нестачі робочих рук та їх дорожнечі після І чуми почався короткий період "сеньйоріальної реакції", що І-виявилася у рекомутації панщини і спробах прикріпити Цївілланів до землі. У XV ст. комутація панщини стала повсюдною і остаточно завершилася. Біплани перетворилися на копільгольдерів — землекористувачів на "строк життя" за спеціальними документами, копії яких зберігалися в місцевій церкві, з виплатою незмінної щорічної ренти. Спадкових прав на землю, як у Франції, англійські селяни не домоглися. Домени передавалися цілком або частинами в оренду переважно комерційного типу. Практикувалися дрібноселянська термінова половинщина та наймана праця батраків. Зменшення орних земель сприяло розвитку тваринництва, насамперед вівчарства, що не вимагало великих коштів і давало значні прибутки. Лорди, багаті селяни почали зводити доменіальні землі в одну ділянку і обгороджувати їх. Такі землі виходили з примусової сівозміни, на них можна було господарювати самостійно. Як і у Франції, роль манора в експлуатації селян зменшилася, а значення державно-централізованих податків зросло.

На німецьких землях на захід від Ельби в XIV— першій половині XV ст. тривало руйнування доменікально-панщинної системи. Селяни за умови сплати ренти розпоряджалися своїми наділами, визначали напрям спеціалізації, торгували продуктами свого господарства. Значно посилилася майнова диференціація. Окремі селяни мали 4—7 повнонадільних господарств. При цьому 40—60 % селян у різних районах Німеччини були малоземельними або зовсім не мали наділів.

Поширилися великоселянська оренда і дрібноселянська половинщина. Власниками грунтів ставали мешканці міст. У села активно проникав лихварський капітал. З другої половини XV ст. аграрний розвиток визначала "сеньйоріальна реакція". Відновлювалися доменіально-панщинне господарство і особисто-спадкова залежність селян. Порушувалися права орендарів і традиційних власників наділів, яких з спадкових землекористувачів переводили в термінові. Зросли сеньйоріальні примуси селян, спроби встановити кріпосний статус деяких з них. Особливо ця тенденція поширилася на схід від Ельби. На цих землях почали створюватися фільварки — багатогалузеві господарства, засновані на відробітковій ренті та орієнтовані на ринок.

Своєрідністю аграрних відносин у Центральній і Північній Італії було перетворення на землевласників багатої торгово-промислової верхівки міст. Замість парцелярного і спадкового селянського землекористування переважними його формами стали половинщина і оренда за фіксований натуральний або грошовий чинш. Міська сеньйорія обмежувала права орендарів, збільшувала їхні особисті примуси, регламентувала торгівлю. Лише на півночі Італії наприкінці XV ст. поширилася комерційна оренда, що грунтувалася на найманій праці.

В Іспанії господарське і судово-політичне значення сеньйорій зберігалося. Однак повсюдно звільнилися селяни від спадкової залежності. Селянські платежі та примуси замінювалися грошовим внеском.

У скандинавських країнах лени стали спадковими, зросла господарська роль феодальних маєтків. Чисельність вільних селян-власників зменшилася. Більшість селян стали тимчасовими орендарями землі. Нестача робочих рук, сприятлива економічна ситуація (розширення балтійського експорту сільськогосподарських культур), слабкість міст, сильні політичні позиції феодалів зумовили зростання панщинної системи, поземельних платежів і державних податків. Розпочалося обмеження права переходу селян.

Посилення феодальної реакції, зародження кріпосницьких тенденцій були характерні для країн Центральної Європи та Росії. У Чехії, Угорщині, Польщі феодали почали розширювати або започатковувати доменіальні господарства, зросла торгова активність маєтків, орієнтованих на ринок. У кінці XV ст. у Чехії відробітки досягали 12 днів на рік, у Польщі — один день на тиждень з лану, а в деяких селах — 2—3 дні. У загальнодержавних масштабах поширювалися норми кріпосного права. У Польській, Чеській державах перехід селян дозволявся лише за умови сплати всіх примусів і податків або якщо селянин замість себе залишив іншого. Вісліцький (1347 p.) і Петрковський (1496 p.) статути у Польщі узаконили перехід одного селянина-кмета на рік із села без дозволу землевласника. В Угорщині запроваджувалися заповідні роки, коли селянам заборонявся перехід, встановлювалися І певні строки розшуку і повернення селян.

У Східній Європі з другої половини XII ст. на північносхідних і північно-західних землях Київської держави внаслідок її феодального роздроблення утворилися самостійні феодальні державні утворення, що розвивалися в умовах залежності від Золотої Орди. З XIV ст. найбільш економічно і політичне сильним стало Московське князівство, яке об'єднало руські землі в єдину державу. Протягом XII— XV ст. на цих землях інтенсивно формувалося вотчинне землеволодіння на основі князівських дарувань, займанщини, закупів землі. На межі XII—XIII ст. склалася система кормлінь, коли князь делегував збирання державних податків і примусів світським феодалам за виконання обов'язків намісників, судово-адміністративних, фіскальних функцій. З часом право на кормління стало спадковим, територія поширення їх перетворилася на вотчини. Помітної ролі набуло умовне помісне землеволодіння типу західноєвропейського бенефіція. Рівень сеньйоріальних прав вотчинника був меншим, ніж у Західній Європі. Найбільшого розвитку імунітетні привілеї досягли у другій половині XII — першій половині XV ст. Поєднувалися всі три форми земельної ренти, однак переважала натуральна. Грошовий чинш пов'язувався з судово-адміністративними правами феодалів. Значні землі перебували в "чорному" землеволодінні. В історико-економічній літературі воно трактується по-різному: як селянська власність, що заперечує існування феодальної державної власності на землю; як власність, поділена між державою і громадою, як корпоративна (сукупна) власність феодалів у особі государя, який мав певні права на чорносошних селян з їхніми правами на володіння землею. Наприкінці XV ст. чисельність чорносошних селян помітно зменшилася.

У другій половині XV ст. в господарському розвитку визначилися дві протилежні тенденції: з одного боку, в умовах товарно-грошових відносин зросли умовне землеволодіння та відробіткова рента, з другого — зміцнювалися економічні позиції селянства, обмежувався імунітет вотчинників з одночасним зростанням державних податків. Посилилася особиста залежність селян. У 1497 p. був виданий Судебник Івана III, що обмежив перехід селян тижнем до Юрьєвого дня (26 листопада) і тижнем після нього за умови виконання всіх примусів і сплати комірного за користування двором і господарськими будівлями.

Така спрямованість еволюції аграрних відносин у Німеччині, Північній і Центральній Європі, Росії зумовлювалася розвитком внутрішнього і зовнішнього ринків збуту сільськогосподарської продукції, слабкістю міст, колонізаційними можливостями, які в умовах нестачі робочих рук ускладнювали організацію феодального господарства. У Німеччині цьому сприяла ії економічна та політична роздробленість.